Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ. ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ»

Тоді я вніс "поправку" й сказав, що певного війська в нас може бути, коли воно остаточно рішиться на виступ, півтори тисячи. Але річ не в війську, не в фізичних силах. Річ навіть не в тому, чи вдасться чи не вдасться нам наша справа. Я цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб'ють, розженуть, розтрощать. Діло було зовсім не в тому, а в тому, що цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу, де політика Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її, так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути слова "Україна".

Отже на мою думку наш обов'язок був виступити проти всіх ворогів працюючих українських мас, бо ми самі були винні в тому, що ці вороги катують їх. Тоді маси наочно побачуть, що українська ідея не стоїть у суперечности з соціальними інтересами мас і що то іменно українці виступили на бій з німцями, панами й гетьманщиною за трудовий народ. І хай не вдасться повстання, але ми реабілітуємо себе перед нашими трудовими клясами, ми своєю "фантастикою" реально покажемо їм, що ми не тільки можемо приводити німців та панів, але й бити їх, і жертвувати, коли треба, своїм життям за свій народ. І це вражіння (чи з успіхом справи, чи без успіху) в масах лишиться. І слово "Україна" стане близьким і своїм для тих, кого ми від його самі одвернули своєю шкодливою політикою.

Одначе ці арґументи не зробили ніякого вражіння й не переконали ґазетних людей. Ми з М. Шаповалом, як і були, так і лишились удвох.

Але, не задовольняючись своїм прінціпіальним неґативним відношенням, есефи рішили активно стати на перешкоді справі повстання. З цією метою представник есефів (М. Кушнір) навмисне поставив на загальному зібранню Національного Союзу питання про те, що по місті ходять чутки, ніби Н. Союз орґанізує повстання, отже Н. Союз повинен отверто сказати, що він думає з цього приводу.

Питання було явно провокаційного характеру. Крім того есефи пропонували Н. Союзові осудити діяльність тих орґанізацій чи окремих осіб, які провадили на свою руку ту "авантюру". Таким чином, не тільки осудити саму ідею повстання, але ще видати в руки гетьманської охранки тих людей, які нею були запідозрені в цій справі (бо таким осудом Н. Союза підозріння охранки підтвердилось би).

До цього треба ще додати, що есефи не старались тримати в тайні сказане на таємному засіданню й хутко всі вже знали про участь полку Січових Стрільців у змові. Гетьманський Уряд почав робити заходи, щоб розформувати або випровадити кудись подалі від Київа цю небезпечну частину. Січові Стрільці вже почали навіть готуватись до виїзду з Білої Церкви. В цей же час з Галичини приїхали представники галицького громадянства з метою викликати цей полк до себе для боротьби з поляками, які намагались захопити всю владу в Галичині.

Отже однімався єдиний твердий опорний пункт повстання. Треба було рішучим актом покласти край усім хитанням, провокаціям, чуткам і непевностям.

3. Останні підготовчі обійми.

Тим часом міжнародня й політична сітуація ставала все крітичніщою й загрозливішою.

Німецький імперіалізм, здушений за горло антантським імперіалізмом зовсім задихався й просив пощади, миру. Вже заключалось перемирря. В Німеччині, нарешті, вибухло народне обурення й перетворилось у революцію. Почали падати й розсипатися трони всіх німецьких королів, князів, герцоґів. Сам Вільгельм II, цей яскравий виразник "освіченого" німецького мілітаризму й імперіалізму, відмовився від трону. Влада перейшла до рук революційних і соціалістичних партій.

По всій Німеччині й на фронтах стали виникати ради робітничих і солдатських депутатів. Справу миру взяв у свої руки новий ґерманський Уряд на чолі з канцлером с-д. Ебертом.

На Україні так само по всіх німецьких частинах утворились ради солдатських депутатів. Дісціпліна, й так уже розхитана перебуванням на Україні, тепер стала ще більше підупадати. І хто знає, чи пішли б уже так сліпо, як колись, німецькі солдати на усмирення повстання.

І руська буржуазія, й німецький штаб, і гетьманщина дуже добре це бачили й розуміли. Не маючи вже такої надійної збройної сили, як ще місяць тому назад, вони справедливо міркували, що українські народні маси без цієї збройної сили не будуть такі тихі та покірні. Вони не без підстав розуміли, що там, у тих народніх масах, назбіралось багато таких почувань, од яких ні буржуазії, ні німецькому ґенеральству, ні їхній гетьманщині приємно не буде.

І вони гарячково стали поспішати з тими планами, які розроблялися весь час і які кадети так нетактовно виявили. Зачались діяльні переговори з Доном, де гніздилась уся російська контрреволюція. Для остаточного вирішення справи "Протофісом" було вислано "Слинявого" на побачення з проводирьом донської контрреволюції ґен. Красновим, при чому йому було заборонено брати з собою навіть тих українців, які були при гетьманському дворі. Навіть цим чорносотенцям через те, що вони були українці, руська буржуазія не довіряла.

Що було вирішено на цьому побаченню двох руських ґенералів, про це ніяких офіціальних повідомлень не було. Але неофіціально від тих самих чорносотенців-українців, яких не було взято на побачення й які були за те надзвичайно ображені, стало хутко відомо, що там рішалося питання про останні підготовчі обійми, се-б-то: про "федерацію", а головним чином про обсаження України донськими козаками.

Під час підготовки повстання, коли чутки про це кружляли по місті, серед українських "щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керовників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидались трохи не з кулаками й кричали: "Не чіпайте Гетьмана! Не розвалюйте української держави. Він-кращий українець і самостійник ніж усі ваші партії!" Та ще й тепер є "політики", які думають, що повстання загубило українську державність. Яка б вона там ні була собі, кажуть вони, а все таки це була українська держава, - голова її навіть був у Берліні й балакав з імператором німецьким, її було признано, піддержувано, вона вже ставала на твердий ґрунт. Хай вона була навіть реакційна, а все таки це була самостійна українська держава з усіма нормальними, правильними апаратами й засобами. Повстання ж привело до загибелі все це.

Отже таких патріотів можна легко заспокоїти: української держави вже не було. З моменту гетьманського перевороту, коли владу захопила руська буржуазія, української держави й того невеликого сліду, що ще лишався при Ц. Раді німецького періоду, вже не стало. Вся Гетьманщина була тільки закінченням формації контрреволюційної буржуазної державности на Україні, початою Ц. Радою за допомогою німецького мілітаризму. А поскільки українська нація своєї буржуазії не мала, то й буржуазна викінчена державність перестала бути українською.

Розуміється, зразу ліквідувати всі здобутки національної й політичної революції навіть при помочи п'ятьсоттисячної німецької армії було важко. Але ліквідація йшла весь час неухильно, а так само процес викінчення буржуазного характеру держави. Коли він дійшов до свого остаточного завершення, тоді буржуазія устами десяти кадетських міністрів заявила про це в записці про "федерацію", се-б-то про скасування української державности й реставрацію "єдіной, нєдєлімой".

І фактичний стан усієї держави цілком це підтвержував. Найбільша одзнака українського характеру державности, українська мова, скрізь, як відомо навіть гетьманофільським патріотам, сістематично й планомірно нищилась по всіх інстітуціях, урядуваннях, урядових актах, виступах. Од влади навіть у дрібних адміністративних орґанах українці свідомо відсувались. Самоврядування (особливо земські), де був ще український характер, як відомо, не тільки було скасовано, але розігнано, розметено. Українські військові частини, (що теж добре відомо "патріотам"), які складались з національно-свідомих елементів, було розформовано, а штаби й кадри тих полків, які мали формувати майбутню українську армію, було орґанізовано з спеціально підібраних руських контрреволюційних офіцерів.

Навіть школа, це культурне джерело й корінь національного відродження, навіть школа свідомо й сістематично нищилась. Коли чутки про "федерацію" стали упертіщими, місцева руська буржуазія та навіть "демократія" зразу ж розпочала наступ на українську школу. За допомогою старост на українське населення почали робитися пресії, почалися залякування, висміювання, й темне міщанство стало робити заяви, що воно не хоче української школи. А ці заяви зараз же пересилались до Уряду й уже готувався проект нового шкільного закону. Який би то був "закон", не трудно собі уявити, знаючи, як ставилась уся руська буржуазія та й руська демократія до шкільної справи на Україні.