Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ. ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ»

Іменно, "добратися", допастися, всмоктатись, вгризтись у тіло нашої молодої Держави. Цілі потоки братів-руських, братів-малоросів, братів підроблених, сфальшованих українців пливуть на нашу землю. Гемороїдальні, випробовані, патентовані знавці поліцейсько-жандармського режиму; забраковані кандидати в царські міністри; недорозстрілені недобитки імператорського двору; зажурені, висхлі від туги з торбосхожими черевами колишні поліцмейстри, ґубернатори, сенатори; тощі публіцісти всяких рептілій; поети з моноклями, з гнилятинкою; одставні лідери ріжних воздихающих за реакцією партій; жваві спекулянти з акулячими пащами.

Як висхлі з голоду, люті, пекучі блощиці, сунуть і обсипають нас ці виборні, кваліфіковані екземпляри найчорнійшої реакції. Одні, сласно плямкаючи голодними, слинявими, синіми губами, обсіли щердо розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчанням, що мороз іде по всій Україні. Другі, розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають дурну українську рибку, велику й маленьку. Треті, набравшись сил, піджививши недокровні ноги, прожогом нишпорять по всіх закутках, винюхують революцію та українську свідомість, хапають їх, таскають, гризуть. Четверті, обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поважно ловлять українських мушок. А лідери партій тим часом бігають по прийомних, через задні ходи зав'язують вузлики, протягують ниточки, мотуз'я, шворки, оплутують, забивають кілки - словом, жваво, заклопотано, з веселою надією в серці роблять підготовчу роботу.

Правда, вони всі роблять підготовчу роботу. Вони всі так жагуче, так неподільно люблять Україну, що ні за що не хотять відділити її від нєдєлімої. І в відповідний час, коли інтернаціональна банда чехо-словаків протопче шлях через трупи Совітської Республіки для обережної галантно-джентельменської Антанти на Україну, вони всі, ці любі брати, всі отсі акули, лідери, поліцмейстери, журналісти, міністри, всі разом, дружно, з співом "Боже, Царя храни!" і "Бей нємцев!", ухопившись за підготовані лідерами мотузочки, потягнуть підготовану, оплутану, безсилу, безпомічну Україну в обійми антанто-монархічної, єдіної, нєдєлімої тюрми. О, як вони жагуче, як нетерпляче, приставивши до чола руку дашком, вдивляються на північ і на схід, ждучи своєї Заступниці. Вони, правда, озираються й на захід (на німців), приємно, улесливо посміхаються, шопочуть на вушко, топчуться під ногами, вимахують хвостами й роблять вигляд цілком покірних, цілком відданих звірят. Але це так, на всякий випадок та для одводу очей.

А вся надія їхня на Антанту. Ах, як міцно здушать вони тоді нас у своїх братніх обіймах! Як сласно вони гатитимуть підкованими Антантою закаблуками оплутане, пошматоване, біле тіло молодої Рабині, яка посміла вирватись на волю. Коли вони вже тепер наступають немов ненавмисне їй на груди, коли тепер показують їй і язика й кулака, коли тепер часом любовно пальчиками натискають на горло, - то що ж буде тоді? Що тоді буде, коли за їхньою спиною стоятиме самовдоволений Джон-Буль, напрактикований з Ірляндцями, Бурами, Індійцями по части "опредєленія" націй?"

3. "Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте"

От-така була підготовча любов "культурно-творчих сил" до "дорогої всім України".

І не даремно дрібні "фаховці", зубрячи "собачу" граматику, покладали надії на свою верховну протофісовську владу.

Як же реаґував на це все український народ?

Реакція була ріжна, в залежности від кляси й течії.

Селянство відповіло повстанням і терором на поміщиків і тих куркулів, що вибірали Гетьмана. Піднімались цілі села, викопували заржавілі, принесені з фронтів рушниці й виступали проти поміщицьких і урядових сотень, палили економії, палили дворища гетьманців. Особливо повстанський рух мав значну силу на Звенигородщині, де ним керував лівий соціаліст-революціонер Шинкарь.

Але, як і можна було ждати, повстання хутко було задушено залізною рукою німецького ґенерала. Зле озброєні, недісціпліновані, розріжнені ґрупи повстанців не могли змагатися з таким ворогом, як німецьке регулярне військо. Це був вибух народнього гніву й одчаю, але, на жаль, проти його була непереможна сила. І вибух було притоптано, а в руки поміщицтву, німцям і карним чорно-офіцерським сотням було дано тим немов оправдання для їхньої дальшої люті.

Робітництво по містах заціпило зуби й сховалось у підполля, мріючи про той час, коли можна буде виступити на боротьбу з грабіжниками.

Політичні неруські демократичні партії принишкли. А руські всі (за виїмком большевиків) вступили в "Русскій Союзъ)", який мав на меті боротьбу з українством. Чорносотенці, кадети, меньшевики й есери всі, під захистом німців і лизоблюдів, дружно йшли походом на українське відродження.

Українство розбилось на дві головні течії: леґальну й нелеґальну. До леґальної належали всі ті партії, які були й у Центральній Раді: есдеки, есери, есефи, самостійники й инчі ґрупи. По розгромі Ц. Ради для переговорів з німецьким штабом було утворено тимчасовий центр цих партій під назвою "ЦУП" (центр. укр. партій). Він швидко розпався. Після того було знов приступлено до координації всіх українських сил і закладено так званий "Національно-Державний Союз", куди навіть вступили ображені одмовою в посадах хлібороби-демократи, активні співучасники німецько-буржуазного перевороту. Але їх було швидко з Союзу викинено другими партіями й у "Національному Союзі", який вийшов з "Національно-Державного" цих брудних добродіїв уже не було.

Нелеґальна течія складалась із лівих українських есдеків (незалежників) та лівих укр. есерів, що поодколювались од своїх леґальних партій. Вони гостро виступали проти тих есерів і есдеків, які вступали в переговори з німцями, з гетьманщиною, з руською буржуазією. У незалежників тоді ще не було виразно поставлено питання про зміну програми. Ґрупа українських незалежних соціальдемократів, що сформувалась зараз же по перевороті, з партії не вийшла, значить усю її програму приймала, тільки розходилась у питанню тактики.

У есерів же дійшло до цілковитого розколу на дві партії: лівих есерів і так званої центральної течії.

Але, на жаль, ці ліві течії були за слабі, щоб повести за собою українську демократію.

Головніщі провідні сили українства лишились у леґальних течіях, де, не зважаючи на ворожість і гостру крітику своїх лівих товаришів, старалися рятувати що й як тільки можна було.

Для цього й було знову створено "єдиний фронт" у формі "Національного Союзу". Національний Союз писав меморандуми до німецького народу, до німецького штабу, навіть до гетьмана, грозився, розводив дипломатію з німецьким послом Мумом, з німецьким ґенералом Ґренером, з німецько-гетьманськими міністрами.

Дійсно, він пускався на ріжні ганебні, понижуючі, тяжкі штуки, щоб вирвати з зубів руської реакції владу й урятувати українську державність і демократію від остаточної загибелі.