Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ДРУГИЙ: ОРҐАНІЗАЦІЯ ЮРИДИЧНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

З цього можна зробити цілком лоґічний висновок, що переважна більшість Ц. Ради дивилась на революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому напрямі. І не тільки вбачала, але й хотіла того.

Для більш ясного зрозуміння дальших подій варто запам'ятати цей момент.

І наказ делеґатам відповідно до загальної, прінціпіальної позіції Ц. Ради було дано такий:

„1) Сформування однородного, революційного й соціалістичного уряду, відповідального перед демократією всіх народів Росії. 2) Передання всіх поміщицьких, монастирських і церковних земель у завідування земельних комітетів. 3) Заведення контролю державного й краєвого над продукцією й розпреділенням. 4) Передання в завідування краєвих орґанів влади найважніших галузів промислу. 5) Оподаткування великого капіталу й майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави, 6) Признання всім націям права на нічим необмежене самоозначення. 7) Скликання кождою нацією та краєм, які того домагаються, національно-краєвих суверенних Установчих Зборів. 8) Передання цілої влади на Україні в руки У. Ц. Ради та її Ґ. Секретаріату, складеного на основі статуту з дня 29 липня с. р. 9) Признання недійсними тайних діпломатичних договорів. 10) Пороблен-ня рішучих заходів коло заключення миру, для чого негайно випередити союзників в ініціатіві в справі відкриття мирових переговорів. 11) Негайне скасування смертної кари. 12) Розв'язання Державної Думи й Ради. 13) Скликання Установчих Зборів у призначений час без дальших зволікань.

Цього всього, розуміється, Конференція не дала та й не могла дати. Але важним є те, що представники української демократії на цій всеросійській демократичній нараді виступали як послідовні демократи, як вороги всякого співробітництва з клясами буржуазними, а значить, як вороги всякої опортуністичної ідеолоґії, (хоча в цих пунктах наказу вже ховався червячок того самого опортунізму, що потім з'їв Ц. Раду).

І почасти через це, а головним чином через те, що вони виступали, як українці, як члени нації, що не переставала ставити вимоги, яка не переставала струсювати панування руської нації на Україні, більшість демократичної наради поставилась до українського представництва без особливої прихильности. Відношення руського демократа на цій конференції до національних домагань поневолених націй у Росії доходило до смішних і недостойних учинків: під час промов представників націй руські „товариші” грюкали дверима, голосно розмовляли, ввесь час перебивали вигуками на адресу промовців; презідія не давала слова, урізувала час промов проти реґламенту, словом „старший брат” і тут виявляв свою застарілу, свою непохитну приязнь до самоозначення націй. І так вони дуже хотіли, щоб українці як найкраще скористувались цим їхнім правом самоозначення, що одвели українцям аж... 7 місць у Тимчасовому Парламенті.

Центральна Рада подякувала за таку велику ласку й... ні одного представника не послала. Так Тимчасовий Парламент і помер своєю безславною смертю без участи українства.

РОЗДІЛ ІІ. ОСТАННЯ БОРОТЬБА З ТИМЧАСОВИМ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ

1. Стара мацапура в обороні законности.

Знаменитий кадетський утвір, дитя ображеної, злісної, мстливої душі руського буржуа, ота Тимчасова Інструкція, дійсно була явищем дуже тимчасовим.

Крім наївних людей, ніхто не дивився на неї серйозно. Всі знали, що це не мир, а тільки тимчасове перемирря, що боротьба й буде, й мусить бути. Обидва табори, користуючись перемиррям, збірали свої сили, робили їм огляд, підрахунок, орґанізували їх, — словом готувались до дальших боїв. І ні та, ні друга сторона цього навіть не ховала.

Російський державний Сенат, наприклад, цілком отверто в цьому признався: він одмовився оголосити Інструкцію. Це старе, гниле луб'я, про яке забули всі, раптом вилізло з свого закапелку, тремтячими старечими руками взяло в руки свою заржавілу зброю й грізно стало на сторожі... законности. „Не дозволю! Нема моєї згоди! Не допущу!”

Виступ на захист законности цієї старої, злої, обкаляної всякими беззаконіями та злочинствами мацапури викликав гомеричний регіт у всієї України та й навіть у Росії.

Але характерно те, що буржуазна руська пpeca, кусаючи губи, щоб не сміятись, поставилась з надзвичайною увагою й повагою до появи цього непохованого мертвяка. „Так, так, це таки, дійсно, незаконно. Опублікувати Інструкції ніяк неможливо. Адже ніякого урядового акту про створення самого Ґенерального Секретаріату не було. Як же можна публікувати Інструкцію для його. Браво, дідусю, справедливо, так їх, хахлів”.

А цікавіше ще те, що той самий пан-барон Нольде, який сам виробляв оту Інструкцію, який сласно обсмоктував кожний пунктик її, який з такою єхидною посмішечкою подавав її делеґації, той самий барон, юрист і законник також привітав виступ старого лахміття. І цей барон, і вся братія його навіть не червоніла, навіть оком не кліпала, говорячи про виступ оборонця законности. Скільки всяких беззаконних, злочинних, смердючих актів царизму опубліковував і узаконював цей старий хам, розстилаючись ряденцем перед паном. Та скільки вже за часів революції було вчинено Тимчасовим Правительством отих „незаконних” учинків з погляду чистої хоча би юридичної формалістики, а старе ж луб'я сиділо собі в запічку й тільки сумно куняло, не сміючи й пискнути. І ніхто не був на його в претензії, ніхто не дивувався, що цей сторож законности мовчав.

І як підхопили дурне, злісне шамкання його, коли воно вилізло в українській справі, коли, може, це була єдина в його життю по суті законна справа.

Бо старе луб'я як раз відповідало настрою й думкам усього руського громадянства. Хоч і смішно, хоч і безглуздо, хоч і нікому не страшне оте старе патякання, а все ж таки старий правду каже: не допустити, не дозволити.

І „демократичне” Тимчасове Правительство також ніби з поштивостю вислухало стару мацапуру, не цитькнуло на неї, не прогнало в запічок. Бо й воно, знало, що старий правду каже: таки, справді, незаконно. Де ж таки, — майже триста літ не було ніякої України й раптом, маєте собі, якоюсь Інструкцією, як сказав пан-барон Нольде, накинули Росії Україну.

Розуміється, й Тимчасове Правительство, й усякі панове-барони добре знали, що не Інструкція винна в тому, що після трьохсотлітньої смерти знову народилась Україна. Щоб могли, так вони й без старої мацапури вчинили б „законно”, на шматки роздерли б ту Україну разом з Інструкцією. Але в тому й була вся „незаконність”, що мусіли дати Інструкцію, мусіли примиритись з воскресенням недодушеного родича. Інструкція—дурниця: сьогодня дав, а завтра назад узяв. Чи опублікує її якийсь там Сенат чи не опублікує, а коли сил нема назад узяти, то оце й є найбільша „незаконність”.

А що Тимчасове Правительство на чолі з своїм „національним героєм” цілком щиро прагнуло виправити свою „незаконність”, то це ясно було з усього його відношення до „свого” Ґенерального Секретаріату. Наприклад, за весь час „співробітництва” з Тимчасовим Правительством Ґенеральний Секретаріат не одержав ні одного ні офіціального ні не-офіціального паперу від Центрального Уряду. Не зважаючи на Інструкцію, Тимчасове Правительство з усіма своїми бажаннями й розпорядженнями зверталось безпосередньо до своїх урядовців на Україні, не сповіщаючи навіть Ґенеральний Секретаріат. Ми для його не істнували.