Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ДРУГИЙ: ОРҐАНІЗАЦІЯ ЮРИДИЧНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

З другого ж боку, визнавши, що революція є буржуазна, силами працюючих кляс творити панування буржуазії, також виглядало нелоґічно, непослідовно.

І через це вся політична акція цієї течії була хистка, непевна, непослідовна. Визнавши основу громадського ладу, капіталістичний лад непорушним, незмінним, визнаши соціальну нерівність на далі істнуючою, признаючи законною владу буржуазних кляс, меньшевики-соціальдемократи й соціалісти-революціонери одночасно намагалися провадити таку політику, яка була явно шкодливою для тих же самих буржуазних кляс.

Наприклад, у сфері соціальної політики. Большевики, визнаючи революцію соціалістичною, змагаючись до знищення всякої нерівности а надто соціальної, цілком послідовно, лоґічно прямували по шляху цих домагань. І з їхнього штандпункту вимога робітничого контролю була першим етапом у цьому напрямі. Знаючи, що така міра порушить усю сістему, весь характер капіталістичного господарства, вони й домагалися робітничого контролю іменно з цією метою.

Меньшевики ж, не маючи на меті руйнувати сістему капіталістичного господарства, цю міру все ж таки приймали, „трохи” її змінивши.

Але ця зміна як раз спиняла хід соціальної революції, бо контроль над підприємствами мав бути не робітничий, а державний. Це викликало невдоволення робітництва. Але не давало задоволення й буржуазії, бо все ж таки ця міра мала на увазі спиняти розмах експлуатації робітників і населення.

Так само в другому ґрунтовному питанню революції, — в питанню війни й миру. Не маючи на меті руйнувати капіталістичного ладу, меньшевики в той же час хотіли, щоб і російський капітал і навіть закордонний відмовились від істотної мети цеї учиненої ними війни, від завойовницьких намірів, від плянів імперіалістичної колоніальної політики, від бажання панувати над світовими ринками, се-б-то як раз від усього того, що лежить у самій природі розвиненого, модерного капіталізму, що являється законом його істнування. Звідси походили всі відозви Ради Робітничих і Салдатських Депутатів до народів усього світу про мир, звідси знаменита формула „без анекцій і контрібуцій”, звідси безрезультатні вимоги виявлення цілей воюючих держав і т. п.

І, розуміється, тут так само ця середня лінія нікого не задовольняла. Війна все ж таки тяглася. Союзники з одного боку одмахувались од революційних відозв ”революційної російської демократії” діпломатичними, корректними нотами, а з другого грозилися японським кулаком. Російський Уряд усіма силами вихилявся й перед союзниками й перед Радою Роб. і Салд. Депутатів. Але як уся його орієнтація була на революцію буржуазну, то, само собою, що й політику він провадив тільки таку, яка була в інтересах як союзної так і російської буржуазії. І цілком справедливо пише П. Мілюков у своїй „Исторіи Второй Русской Революціи”: „За часів керування М. І. Терещенка міністерством закордонних справ союзні діпломати знали, що „демократична” термінолоґія його депеш є примусовою уступкою вимогам моменту й ставились до неї вибачливо, міркуючи, що уступками по формі вони виграють по суті. Але наставали, нарешті, такі моменти, коли ця мовчазна згода Уряду з Радою Роб. і Салд. Депутатів з одного боку, а з другого з союзною діпломатією упіралася в межі, які не можна було перейти. І тоді мало виявитися для Ради, що політика М. І. Терещенка була, по суті, тільки „продовженням політики П. М. Мілюкова”, а для союзників, що всі принесені ними жертви не збільшили здатности російської революції до реальної підтримки союзної справи. Треба додати, що розчаровання Ради й союзників настало одночасно, бо іменно натиск ціммервальдців у Раді Роб. і Салд. Депутатів зробив неможливим більше мовчання союзників”.

3. Ґенеральське розв'язання питання.

І таким чином справа мала розв'язатися в той чи инчий бік. Корнілов і взяв на себе завдання розв'язати її в бік реакції.

Але розхвильований московськими купчинами, розпалений сласними мріями чорних безробітних лицарів, бідний ґенерал занадто похопився. Він мав можливість бачити й чути тільки те, що було навкруги його. Тут же все аж клекотіло від захвату, тут усі ненавиділи революції, лаяли її, мучились від неї, жагуче прагнули її загибелі й повернення старих, милих часів безтурботного, безоглядного, розперезаного панування.

І бідний ґенерал повірив, що ці чорні лицарі й є вся Росія, що устами цих соціальних зажурених бандитів говорили грабовані, неволені ними маси.

Але дійсність як раз і показала, що черевате купецтво, випещене деґенеративне дворянство, вивертливе, ввічливо-жорстоке банкирство, фабриканство, що всі ці кляси — є соціальні паразіти, що інстінкт народніх працюючих мас ставиться до їх з огидою й що ці кляси без підпертя експлуатованих ними кляс є до сміху мізерна, безпомічна й нікчемна купка людей. Корніловщина це виявила блискуче. В Москві на купецьких банкетах, на всяких засіданнях і конференціях здавалось, що треба тільки пальцем кивнути й „революційна сволоч” (як ці паразіти лаялись) розлетиться на порох.

От Корнілов і кивнув. І не тільки кивнув, а став у гордовиту, величну позу, склав по наполеоновськи руки на грудях і ґенеральським голосом ревнув на Петроград: Здавайтеся!

І поки ґенерал стояв у Ставці в своїй наполеоновській позі, поки круг його товпились вірні джури його, доти все віщувало, що Петроград мусить здатися, що він, ґенерал Корнілов, стане диктатором „всея Руси”, що Керенський згодиться задовольнитися замісць ролі „національного героя” роллю міністра юстіції, що всі ради робітничих і салдатських депутатів будуть скасовані, а розбурхане море народніх прагнень з слова й волі всесильного диктатора моментально уляжеться й знову покірно понесе на своїх грудях веселі човники гулящих людей.

Так справа виглядала в Ставці, звідки Корнілов послав свого ультіматума Тимчасовому Правительству. Але трошки инакше вона стала виглядати, коли Петроград шпурнув у пику ґенералові його ультіматум, коли скинув його з посади головнокомандуючого й коли заарештував і посередників і прихильників „диктатора”.

Тоді довелося ґенералові силою реалізувати свій ультіматум. А це вже було трохи важче, ніж стояти в наполеоновській позі. Хоча штабне офіцерство палало „одважностю” й бажанням задушити революцію, цього було ще мало. Петроград мав свої війська, свої гармати, своїх оборонців. Щоб задушити революцію, треба було насамперед задушити центр її, Петроград.

Але війська, але салдатські маси, а не офіцерня, зовсім не мали бажання класти своє життя за реакцію. Корнілов це бачив і розумів. Він мав декільки своїх вірних, так званих „диких дівізій”, складених з найбільш темних елементів кавказських „інородців” і козаків, але їх було занадто мало для поборення революції. Щоб посунути инчі війська на Петроград, довелось ґенералові прикинутись революціонером: він вів, мовляв, війська на Петроград для того, щоб урятувати Правительство й революцію від розбійників-большевиків. Тоді ще пропаґанда большевизму й вияснення суті його серед мас не мала широкого характеру, особливо серед фронтового війська, через те салдати повірили в цю брехню, повірили, що большевики є вороги революції й в ім'я рятування сеї корніловської революції пішли за Корніловим на Петроград. Поки що завзятий ґенерал міг більш-меньч з надією дивитися вперед.

Але як тільки перед салдатами виявилась дійсна мета їхнього проводиря, як тільки фронтовики стикнулись з петроградським ґарнізоном і їм було вияснено, чого хоче Корнілов і на кого він веде їх, вони рішуче відмовились битись з петроградцями й стали переходить на бік Уряду. Корнілов лишився з своїми штабними героями й мусів тікати на фронт, де його потім і було арештовано.

Так скінчилась реакційна афера.

4. Дійсне обличчя товарних джентельменів.