Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ДРУГИЙ: ОРҐАНІЗАЦІЯ ЮРИДИЧНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

3. Теплий лід.

А ми, українські „соціалісти”, на якийсь час не допустивши в себе цього „насильства”, страшенно тим пишались і вихвалялись: от, мовляв, які ми хороші, тверезі, здорові політики, як у нас усе спокійно, вільно, демократично. І теж обурювались тим, що большевики вживали насильства над пресою, над зібраннями, над свободами громадян.

І даремно вихвалялись: потім ми доказали свою демократичність. Життя само довело нам, що в клясовому громадянстві рівної волі для всіх громадян не може бути, це є утопія, це — теплий лід, це — все одно, що революційний опортунізм. Та кляса, яка захоплює владу, мусить боротись за неї й за свої цілі всякими способами. Вона мусить уживати в тій чи инчій формі насильства над ворожими їй клясами. І хіба то не було насильство з нашого боку, коли ми обеззброювали большевицькі полки? Коли не давали їм їсти, коли робили їм ріжні утиски? А хіба потім та сама „демократична” наша влада не заборонила й пресу й зібрання большевиків та чорносотенців?

Це мусіло бути, бо кожна клясова влада має проти себе ворогів у других клясах і повинна з ними боротися. А якими засобами, це залежить від умов і обставин боротьби, — часом тільки „культурними” способами, коли сила почувається непохитною; часом строгішими, коли влада чує себе не зовсім твердо; й часом зовсім лютими, крівавими, коли ту владу однімають.

Вся суть питання полягає зовсім не в цьому, а в тих цілях, в ім'я яких робляться ті насильства.

Що й в яких цілях, наприклад, робила поміщицька буржуазна кляса за царизму? В ім'я своїх цілей, в ім'я інтересів своєї кляси вчиняла насильства над инчими клясами. Цілі ж її були — експлуатація працюючих кляс, панування над ними, роскішно обставлене життя небагатьох за кошт злиднів і страждання величезної більшости других.

Що робила так звана „демократія” після революції? Вона в цілях інтересів закордонного капіталу й свого власного вчиняла насильства над мілліонами людей, посилаючи їх на смерть. Вона всіма способами намагалася в своїх цих цілях зберегти свою владу. Спочатку, коли вона була певна в своїй силі, вона дала всім свободу писати, говорити, збіратись (та й то не зовсім усім, бо монархістам, коли б вони на це насмілились, напевно не дозволено було би тої свободи). Але далі, коли ця сила почала хитатись, коли инчі кляси почали загрожувати її владі, вона змушена була цією клясовою боротьбою вжити засобів инчих: арештів, заборон, тюрми й навіть розстрілів. Руські „соціалісти” типа Керенського в ім'я збереження непорушними основ буржуазного ладу, се-б-то в ім'я того, щоб незначна меньчість могла визискувати й далі величезну більшість народу, — вживали насильств над тими, хто боровся з ними проти їхніх цілей.

Що ж робили большевики? Захопивши силою владу в свої руки, вони також мусіли вчиняти насильства над тими клясами, які були ворожі до їхніх цілей. Як було цілком необхідно з боку тих влад боротися за своє істнування всякими способами, не виключаючи й насильства, так і большевицька влада мусіла вживати насильств над своїми противниками. Та й як би инакше вони могли робити, почавши насамперед з такого „насильства”, як зкинення влади буржуазної демократії, а потім нищення всіх установ буржуазного ладу? Через що свобода обману друкованим словом повинна бути вище за свободу експлуатації працюючих на фабриках? Через що большевики (й тільки вони!) повинні були дозволяти необмежену свободу слова й пропаґанди, свободу впливу на темні, забиті маси ворогам тих мас? Вони так само, як і всяка инча влада в громадянстві, поділеному на кляси, були клясовою владою. Вони також мали свої клясові цілі, в ім'я яких гнітили цілі инчих кляс. Але от-тут то й є деяка ріжниця: в ім'я яких саме цілей робилися одні й другі насильства. Цілі большевиків були: знищити владу буржуазної кляси, створити владу працюючих кляс (діктатуру пролетаріата й селянства), силою цеї влади змінити продукційні відносини в пролетарській державі й направити громадянство на шлях соціалістичного розвитку. Се-б-то знищити панування незначної меньчости людей над величезною більшостю, знищити всяке панування одної кляси над другою способом знищення всіх кляс і перетворенням клясової держави в громаду працюючих, соціально рівних між собою людей. Вони вживали насильств і нерівности для того, щоб ввести рівність і знищити всяке насильство.

От в ім'я яких цілей большевиками творились насильства над гулящими людьми, над маленькою меньчостю ради інтересів величезних мас працюючих і всієї людськости. В ім'я цих цілей заборонялась і преса цих гулящих кляс або тих ґруп „демократії”, які обстоювали непорушність буржуазного ладу та всі свої свободи боротьби за любий їм лад. Твердо, послідовно, часом навіть жорстоко, але все тільки в ім'я інтересів усіх працюючих вони боролись усякими способами проти своїх клясових ворогів.

Отже ще раз: там, де є боротьба, й боротьба на смерть, там мусять бути всякі насильства. І не було, немає й не може бути такої клясової влади, яка би тим чи инчим способом не вживала би насильства над ворожими собі клясами. Значить, для всякого питання повинно бути абсолютно не в цьому. А в тому, в ім'я чого робляться ті насильства.

І от тут кожний вибере собі насильства тої влади, яка найбільше охороняє його власні інтереси, яка найбільше пасує до його власного світогляду й цілей.

Яка ж влада, чиї насильства повинні бути більш до души тим, хто називає себе представниками працюючих кляс? Невже насильства купки капіталістів і поміщиків? Невже насильства того ладу, який тримає в темноті, злиднях і стражданнях величезну більшість усієї людськости? Невже інтереси тих, що ради своїх цілей вчинили таке люте, безмірне, кріваве насильство над усім світом, як ця всесвітня війна?

Немов би дико, безглуздо навіть ставити таке питання.

А тим часом так воно було й так є й тепер, що „соціалісти” по всьому світі не тільки що підпірають владу й лад світових злочинців, а ще боряться, й жагуче, люто боряться й словом, і залізом, і вогнем проти тих, хто нищить той злочинний лад у себе й хоче знищити його по всьому світі.

4. Нетривкі успіхи.

Ми, українські „соціалісти”, на великий сором собі й шкоду, здається, найбільше поклали сил і життя своїх і чужих працьовників на цю безславну боротьбу. І нехай не кажуть ті вперті, запеклі, сліпі прислужники гулящих, паразітарних кляс, що ми боролись в ім'я справедливости, демократії, революції.

І не треба посилатись на наші успіхи в виборах. Це буде так само не совісно, не щиро, як і наша демократичність. Будьмо чесними з собою й другими: ми скористувались несвідомостю, забитостю мас. Не вони нас вибірали, а ми їм накинули нас. Вони занадто темні, несміливі були, щоб добре розбіратися в тому, що ми їм обіцяли. Коли ми, свідомі люди, які чули й знали про можливість знищення істнуючого соціального ладу, так були загіпнотизовані ним, що не сміли подумати про можливість цього, то як могли темні маси селянства (головної нашої виборчої сили) стояти іменно за це? Вони пішли за нами через те, що ми обіцяли їм кращий стан, ніж вони мали, — „трошки меньче поневолення”. Вони не могли вибірати між нами й кимсь другим, луччим, бо того другого не було ще тоді. І тільки через це й до Російських, і особливо до Українських Установчих Зборів наші українські есери мали таку переважаючу більшість.

А коли прийшов до мас отой „хтось другий і луччий”, коли до них як слід дійшов його голос і вони почули, що є на світі ще більше, ще краще й що це є іменно те, що вони самі невиразно, невисказано, неусвідомлено, але разураз, усе своє трудове життя почували й хотіли, то хіба (скажімо по совісти) не почали наші виборці заявляти: „ми — всі большевики”!?

Ми все любили казати: наша опорна сила — селянство. Наш селянин з натури своєї є індівідуаліст-власник, для його чужі й навіть ворожі ідеї большевизму. Яка неправда! І як той самий наш селянин, отой ніби антісоціаліст чудесно почув усю вагу соціалістичної, не тільки політичної але й соціальної революції. І як він прекрасно відріжнив нас від большевиків, і нас покинув, і нас навіть бив, і пішов за большевиками.

Скажуть: то не селянин ішов, а розбещені, здеморалізовані банди салдатства. А хто ж те салдатство? Чи не ті самі селяне? І чи не ми ж самі їх називали „переодягненими в салдатські шинелі робітниками та селянами” І чи не ті ж самі „банди” ми так радісно вітали в Київі й називали їх „славним вояцтвом”?