Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ДРУГИЙ: ОРҐАНІЗАЦІЯ ЮРИДИЧНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

2. Своє слово з чужим змістом.

Це було справедливо сказано: на Україні повинно мати силу тільки українське слово. Так і наші маси, наші військові частини це розуміли, що вони й обстоювали з зброєю в руках і своїм життям.

Але яке саме українське слово? Який зміст його?

От-тут ми й не знайшли в собі сили зрозуміти момент. У наше, селянсько-робітниче, здавна „просте”, трудове слово ми вклали чужий, ворожий нам зміст; зовсім не той зміст, який вкладали наші маси.

І в цьому була причина нашої поразки. Поки ми воювали з руськими большевиками, з москалями, доти ми мали скрізь перемогу. Але як тільки вступали в конфлікт з своїми, з українськими большевиками, так загубили всю свою силу. Поки аґітували большевики, аґітація успіху не мала. Як стикнулись наші війська з нашою аґітацією, з аґітацією всього того ладу, який ми так ретельно почали „творити”, взявши всю владу в свої руки, як тільки маси наші ближче прислухались і придивились до змісту того українського слова, як запал їхній, довірря до нас і охота піддержувати нас почали помітно падати. Почала розвиватися нехіть до боротьби з большевиками, почалися заяви наших найвірніших, найсвідоміших військових частин про небажання битись з большевиками. На наших очах „розкладались” найміцніші, найзавзятіші полки, що прибували з таким ентузіазмом до Київа. Полки імени ріжних гетьманів, які так свідомо, так струнко, так рішуче вступали в столицю України для оборони й захисту її, які так веселили всі національні серця своєю національною свідомостю, щиростю, жовто-блакитними прапорами й українськими піснями, які так гучно кричали „славу” українській владі, ці полки через якусь пару тижнів дивним способом спочатку губили все своє завзяття, потім упадали в апатію, в „нейтралітет” до большевиків, а потім — повертали разом з тими большевиками свої українські баґнети проти нас.

Ми ж страшенно дивувались і обурювались. От вам, мовляв, українці, оце вам така їхня свідомість, така сила їхнього патріотизму.

І через що? Повірили большевицькій аґітації, повірили, мовляв, їхнім брехням і наклепам: ніби Центральна Рада складається з буржуїв, з панів, з контрреволюціонерів; ніби Ґенеральний Секретаріат увесь із ґенералів сформовано, ба недурно ж і „Ґенеральним” зветься. А яка ж вона „буржуазна” та Центральна Рада, коли в ній ні одного буржуя нема, коли це є ні що инче, як загально-українська рада робітничих, селянських і салдатських депутатів. Було два кадети-буржуї та й ті вийшли давно. І яка ж то буржуазна політика, коли Центральна Рада одібрала землю у поміщиків, коли завела восьмигодинний робочий день, коли строго оберігає всі політичні свободи, скасувала кару на смерть, установила перша на весь світ національно-персональну автономію.

Почалась і з нашого боку гарячкова аґітація й пропаґанда. Всі українські ґазети й видавництва були мобілізовані для сеї мети. Всі партії й громадські українські орґанізації кинулись до боротьби за вплив. Орґанізовано було спеціальну державно-громадську інстітуцію, яка мала своїм завданням аґітацію серед військових частин.

Роз'яснялась програма й діяльність Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату. Доводилось усіми способами, що це найдемократичніща, найкраща влада, а що большевики хотять знищити її через те, що вона — українська. Приводились списки членів Центральної Ради, з біоґрафіями, з позначенням кожного, якого походження, де сидів у тюрмі за царських часів, як стояв за народні інтереси.

І дійсно, в брошурах, ґазетах і відозвах ми не брехали; дійсно, майже вся Центральна Рада складалась з селян, робітників, салдатів; дійсно більшість Ґенерального Секретаріату були сини селян, робітників, або інтеліґентних працьовників. Дійсно, це була демократична влада.

Але... апатія наших військ, їхня нехіть битись проти большевиків не зникала, а все росла й росла. Проти донців, калєдінців з охотою, а проти большевиків — ні. В чому ж річ? Бо ми аґітували не тільки своїми відозвами та брошурами, але й ділами. А діла весь час підтвержували й зміцняли те, про що аґітували большевики.

А головне, не бачив той салдат з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з її боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволити свої трудящі маси з під соціального панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців демаґоґією, висміювалася, лаялася, заперечувалась.

3. Червона шапка і тверда влада.

Замісць того він бачив, як його „рідна” українська влада старалася „імпонувати” йому, привабити його пошану парадами, молебнями, гучними церковними дзвонами й червоними шапками. Ґенеральний секретарь військових справ С. Петлюра, спеціаліст по части молебнів і всяких инчих декорацій та реклам, покладав особливу надію в рятуванню української державности від большевицької пропаґанди на... кольорові шапки.

Він пресерйозно запевняв, що червоні шлики на шапках роблять на „козаків” просто гіпнотізуюче вражіння. За червону шапку „козак” готов на все.

Дійсно, червона шапка причаровувала до нашої „ґенеральської” державности деякі елементи салдатів. Дійсно, вони за неї готові були піддержувати кого-хоч. Але не треба багато сушити собі голову, щоб зрозуміти, що то був найменьче цінний елемент, найменьче свідомий і найменьче вірний. Нехай противник дасть йому ще кращу шапку й він перейде за неї на його бік.

Так само намагались удержати при собі свої війська добрим харчом, теплим помешканням, великою платньою. Салдати охоче, з охотою, брали й харч, і платню, але битись проти большевиків такої ж охоти все ж таки не виявляли.

А большевики вже почали то тут то там потрошки перемагати. То в одному місці, то в другому наші військові частини переходили на їх бік і разом з ними проголошували владу рад.

Ми хапались за голову й нічогісенько не розуміли. Ні наші ґазети, ні паради, ні червоні шапки абсолютно не помагали. Очевидно, в чомусь була наша хиба, а в чому саме, ми не могли зрозуміти.

Ага, стали догадуватись: нема твердої, сильної влади; Ґенеральний Секретаріат не вміє справитись з анархією; деякі ґенеральні секретарі, особливо голова Ґенерального Секретаріату виявляють непростиме, злочинне потурання большевицькій аґітації. Треба рішучих заходів.