Розділ «ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА ДАЛЬША БОРОТЬБА УКРАЇНИ ПРОТИ КОМУНІСТИЧНОЇ МОСКВИ 1944—1951»

УПА не думала капітулювати. Тоді большевики повели проти повстанців, а тим самим і проти всього українського населення на Західній Україні, сильний наступ: арештування, розстріли, палення сіл, вивіз на Сибір, та все те не відстрашило Української Повстанської Армії… УПА не піддалася, її не розбито. УПА не є регулярна державна армія, а підпільна. Ані противник, ані свої не можуть сказати про її дійсний стан».

Поза малими неточностями в питанні генези нашої армії, — що вона була організована в сорокових роках з наказу екзильного уряду УНР при активній співучасті ОУН полк. Мельника, а потім в 1943 році долучилися й бандерівці, — всі інформації пастора Бучака про ситуацію в Україні 1944 року відповідають об'єктивній дійсності. Перебуваючи постійно у Львові, як чужий громадянин, пастор Бучак, очевидно, не мав змоги докладно орієнтуватися в розбіжностях української політики та організації повстанських сил, але все те, що там робили німці та большевики, він мав нагоду добре бачити. Ці моменти й видно з його об'єктивних спогадів.

Розділ другий

ТРАГІЧНА ДОЛЯ НАШОЇ АРМІЇ

Опинившись під новою совєтською окупацією, наша підземна армія була автоматично позбавлена усіх тих міражних перспектив відновлення української державности, що їх пропагувала партія Лебедя і Бандери. Жорстока життєва дійсність диктувала свої нові закони. Всім було вже ясно, що війну виграє американська «каса» та совєтська «кляса». Справа відновлення нашої суверенної держави відкладається на довгий і нікому невідомий час. Протягом цілого літа 1944 року менші та більші відділи армії були примушені зводити дуже часті затяжні бої з збройними та поліційними силами СССР, які часто кінчалися дуже трагічно для нас. Сили ворога були невичерпні, а наші сили постійно вичерпувалися. Ворог мав свої великі бази та необмежену допомогу від союзників, а ми не мали баз і були повністю ізольовані від зовнішнього світу. Треба добре знати тактику дії совєтського режиму супроти поневолених націй, щоб мати бодай поверхове уявлення про все те, що діється в різних періодах окупації та закріплення влади СССР над іншими країнами. Ми боролися за принципами демократії проти деспотизму, а світова демократія була союзником деспота Сталіна. Орієнтуватися в такій заплутаній ситуації було тяжко навіть політично виробленим людям. Що ж тоді говорити про звичайну людину в повстанському війську, яка не бачить ніякої перспективи для продовження боротьби?

Весною 1944 року політичний провід партії Бандери-Лебедя та верховне командування УПА таємно перенесли свою штаб-квартиру з Волині в Карпатські гори. Всі військові частини отримали наказ залишатися на місцях, переходити під совєтську окупацію та далі боротися проти росіян. Політичне керівництво УПА на Волині і Поліссі було доручене членам партії нижчих рангів. Майже всі вони були службовцями Служби Безпеки і мали право беззаперечних наказів для найвищих фахових командирів армії. Через це було чимало конфліктів поміж партією та армією, бо командири були непартійні і оцінювали всякі справи так, як їм диктувала загальнонаціональна, а не засліплено-партійна рація. Майже всі вони були проти репресій супроти національних меншин та братовбивчого терору. Цими командирами в більшості були примусово мобілізовані старші колишні вояки армії УНР та молодші офіцери-українці з Червоної армії, які вступили до лав нашої армії добровільно. Майже всім їм був відомий реорганізаційний плян Головної Команди УПА, який вони вважали більш раціональним, ніж нова «масова» тактика Лебедя. Одначе терор та шантаж з родинними закладниками СБ був такий сильний, що кожна окрема людина, так само, як під диктатурою та терором Гітлера чи компартії, мусіла виконувати всі накази Лебедя, включно з шкідливими.

Літом 1944 року пан Лебідь під впливом нових людей з совєтської України, що появилися на заході в 1943/44 роках і влилися до УПА та ОУН Бандери, особливо літератора Івана Багряного, проф. Анатолія Рябишенка та журналіста Василя Гришка (пізніше вони чомусь очолили найлівіше крило українського самостійницького руху), — вирішив одягнути свою партію в плащик універсальности. Коли ще рік тому, ця монопартія зовсім відкидала запропоновану Головною Командою УПА концепцію створення політичної ради при армії, зложеної з представників усіх партій, називаючи таке тіло «зліпком демократичної гнилі», то тепер монопартія Лебедя проголосила створення Української Головної Визвольної Ради при УПА, як її зверхнього політичного органу.

Не нам тут судити звідки така Овідієва метаморфоза? Чи не вітри та оракули зі сходу? Згідно проклямації цієї УГВР, її мали покликати до життя всі українські політичні угруповання та надати їй прерогативи революційного парляменту, а її генеральний секретар мав би виконувати функції підпільного уряду України.

В проклямації УГВР одначе не подається назв політичних угруповань та їх відповідальних людей, як спів-асигнаторів нового політичного ніби парляментарного тіла. Натомість, всі активні українські політичні угруповання заявили, що вони в організації УГВР ніякої участи не брали і її плятформи (якої?!) не підписували. Таким чином, виявилося, що проклямація політичної консолідації на плятформі УГВР була такою самою фальсифікацією, як проклямація подібної консолідації в червні 1941 року, як було повіяли вітри з заходу. УГВР — це одна і та сама ОУН Лебедя-Бандери. Цю «Раду» проголошено, як нову форму тієї самої групи людей в особах: Лебедя, Стецька, о. Гриньоха, Романа Шухевича, Стахова, Ленкавського, Врецюна, Охримовича, Ребета та ін. Хоч УГВР закривається повною анонімністю з уваги на конспірацію в підпіллі, всю відповідальність за її роботу несуть вичислені конкретні люди, а не якісь аноніми.

Восени 1944 року ця група допустилася ще більш нечесного фальшування фактів. В цивілізованому світі прийнято за нормальну річ, що головні керівні центри визвольних рухів — політичні партії, екзильні уряди, комітети та різні організації перебувають в екзилі, а в їх країнах діють їх відповідні низові організації, які виконують директиви своїх центрів закордоном, але не так воно діється в сфері патологічного вождизму. Під натиском большевицької армії, що займала Карпати, вся ця група на чолі з верховним шефом УГВР, ОУН, УПА та СБ — М. Лебедем, в жовтні 1944 року цілком організовано виїхала на еміграцію в Німеччину через Словакію. Там вона з'єдналася з Бандерою і Стецьком, які були звільнені з німецького ув'язнення, і проголосили себе не як УГВР та ОУН, а тільки… як «Закордонні Частини ОУН» та «Закордонне Представництво УГВР». Проголошено, що головний провід УГВР далі перебуває в Україні, як революційний парлямент і підпільний уряд всієї України, а ОУН Бандери, це одинока партія, на якій стоїть вся визвольна боротьба цілої української нації, а УПА виконує їх накази, як національна армія. Таким чином, як кажуть, вийшло дивне диво: головний провід УГВР та ОУН далі, згідно з заявами цієї партії, регулярно робить свої «парляментарні сесії» в підземних бункерах України, а панове Бандера, Лебідь, Стецько, Стахів, Ленкавський, Врецьона, Охримович, Ребет, о. Гриньох та інші члени того ж самого головного проводу хвилево in corpore записалися до… «дипломатичної служби» за кордоном. Чиї ж директиви цей «дипломатичний корпус» виконує, коли він сам у повному складі уособлює все те, що носить назву ОУН та УГВР? Яка неправда і блеф? Ці люди допустились до такого фальшування фактів не без причини. Це випливає з їх світогляду та моралі. Вони не визнають ні Уряду УНР, ні політичного центру монархістів, ні проводу колишньої своєї націоналістичної організації, що її очолює полковник Мельник, ні будь-кого іншого. Вони самі собі уявили (а може хтось допоміг і допомагає їм так уявляти), що можуть бути і парляментом, і урядом, і генеральним штабом, і армією і дипломатичним корпусом. Вони також пробують переконувати цілий світ, що тільки вони одинокі далі перебувають в Україні та зі зброєю в руках, як партизани, ведуть чинну боротьбу проти нового окупанта України. В дійсності ніхто з цих людей, поза Романом Шухевичем, ніколи в нашій армії не був, пороху не нюхав і не знає, що таке окоп. Повстанська армія зробилася для них предметом політичної спекуляції та торгівлі кров'ю українського народу.

Втеча цілого проводу групи Бандери за кордон викликала в лавах УПА величезну констернацію. Люди побачили, що їх політичний провід, збунтувавши маси народу на «революцію», — коли прийшла грізна година — зрадив народ, а сам утік, лишаючи цілу армію та свою політичну організацію на волю стихії. Це було явне дезертирство з фронту галасливих «революціонерів». В армії зростало обурення проти лінії партії і низові клітини СБ пробували втихомирювати невдоволених ще сильнішим терором. Військо почало ділитися на партійне і безпартійне. Навіть фанатики-вожді Бандери самі побачили, куди їх допровадив Лебідь. Всім вже була явно видима чужа провокація в роботі їх партії та нечесна зрада своїх «вождів», яких їм силою накинуло їх командування, а тепер повтікало з фронту. В багатьох відділах УПА командири повиганяли всіх партійних «політруків» та самі почали рятувати військо, як де хто міг. В інших відділах війська, де було більше партійців, вони робили різні «чистки» (хіба не так, як Сталін чистив генералів, або Гітлер своїх?) та своєю партійною дисципліною тримали маси народу далі в послуху.

У цей самий час большевики повели сильну винищувальну акцію проти української армії. Оголошено «загальну амнестію» всім партизанам. Деяка частина менше свідомого і менше витривалого елементу заломалася в безперспективному становищі і повірила в большевицьку «амнестію». Цих людей НКВД деякий час показово потримало на свободі, а потім всіх таємно знищило. Частина з них попала в карні батальйони, частина була розстріляна, а решта попала в кацети. Большевики під маскою «мобілізації» масово вивозили людей з їх місця замешкання, а на їх місце пакували в Україну чужинців, головним чином москалів.

Лави майже 100-ти сячної армії проріджувалися. Слабші одиниці кидали армію, а духово сильні вояки масово падали на полі бою з ворогом. Це були глибоко-ідейні офіцери, підофіцери та вояки, що жертвували своє життя на вівтар Батьківщини. Вони перевели реорганізацію армії з великих з'єднань на малі групи. Самі обставини диктували їм найбільш реальну стратегію дії. Деякий час вони ще зводили бої з меншими та більшими силами енкаведистів, а потім пробували перейти в глибоке підпілля. Крім нашого війська, по всіх лісових районах України було багато чужих людей, які не сподівалися помилування від большевиків, як також не бракувало там різних грабіжницьких банд. Все це разом дуже утруднювало становище нашої армії. Не лише ворогам, але й нашому народові було тяжко орієнтуватися, хто є хто.

Слід зазначити, що крім УПА та УНРА в різних місцевостях України під час Другої світової війни діяли ще й інші партизанські формації. Вони стояли на державно-самостійницьких позиціях і боролися на два фронти — проти німецької та совєтської диктатури. Майже всі вони пробували нав'язати контакт з Головною Командою на Поліссі і вважали Полісся своєю базою. Звідти одержували вони літературу, а часом і конкретні накази і директиви. Велику ролю відіграла українська поліція та окремі поліційні батальйони. Ці збройні сили не розросталися, бо на це не було політичної доцільности.

На Холмщині, що була включена в польське генерал-губернаторство ще в 1939 році, була організована окрема від польської українська поліція. Ставлення поляків до українського населення цієї території було цілий час вороже і нестерпне. Вони постійно, де лише могли, провокували наших людей. Починаючи від 1942 року, польсько-совєтська партизанка заходилася безоглядно винищувати не тільки німецькі транспорти та урядовців, але також і українське населення Холмщини, як «зрадників Польщі». Українська поліція не могла утримувати порядок. З дозволу німецької влади там був організований Леґіон Національної Самооборони під командуванням полковника армії УНР Войнаровського-Гальчевського. Штаб Легіону зв'язався з Головною Командою УПА на Поліссі. Леґіон Національної Самооборони був контрпартизанським військом, але сам був територіяльно організований на партизанський лад. Різниця була тільки та, що це було офіційне військо. Полковник Войнаровський-Гальчевський був видатним спеціялістом партизанської війни з часів наших визвольних боїв в двадцятих роках нашого століття. Довший час командував подільськими повстанцями, як отаман «Орел», виконуючи особливі накази Головного Отамана Симона Петлюри з еміграції, його новий Легіон був дуже добре організований і мав фахове керівництво. Потім полковник Войнаровський-Гальчевський був убитий польськими партизанами. Командування Легіоном перебрав його заступник Юрій Лукашук. Протягом зими 1943-44 року до цього Легіону влилося багато нових кадрів з Полісся та Волині. При окупації Холмщини москалями, частина його виїхала на захід, а частина залишилася далі боротися проти польсько-совєтських зайд на лінії Керзона. Ці люди, таким чином, маніфестують приналежність Холмської землі до Матері-України та обороняють інтереси свого населення перед чужими завойовниками.

Становище нашої армії в новій комуністичній дійсності стало безперспективним. Одначе, героїчний український вояк не скапітулював, а навпаки, далі продовжує боротися за здійснення Заповіту нашого національного генія Т. Г. Шевченка — «у своїй хаті — своя правда»… Ця боротьба не обіцяє нам сьогодні перемоги, але вона потрібна для того, щоб показати всьому світові, що українці не визнають накиненої їм комуно-московської окупації, що ця боротьба рано чи пізно з Божою допомогою увінчається Рідним Українським Урядом в Золотоверхому Києві.

Розділ третій

НОВІ УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ПЕРЕГОВОРИ

Починаючи десь від половини березня 1944 року, до нашого «Целлєнбау» у Саксенгавзені поступово привозили нових українських в'язнів. Це були головним чином, провідні члени ОУН з полковником Андрієм Мельником на чолі. Полковник Мельник був ув'язнений разом з дружиною. Потім привезли його секретаря Михайла Мушинського, інж. Дмитра Андріевського з Бельгії, проф. Є. Онацького з Італії, мґр-а Мацяка з Югославії і під кінець поета О. Ольжича-Кандибу з підпілля в Україні. У цей самий час привезли також багато в'язнів інших національностей. В наслідок переповнення в'язниці та браку поодиноких камер для нових в'язнів, адміністрація почала приміщувати деяких в'язнів з закінченим слідством по два в камері. Таким чином, до мене в сімдесят сьому камеру в травні привели мого товариша по нещастю сотн. Ждановича. Нашій радості не було границь — коли вже вмирати, то разом…

Від нових товаришів по ув'язненні ми довідалися про новини у вільному світі. Ці новини були дуже сумні для нас. По всьому Reich-у та його колоніях шалів жахливий терор проти українських патріотів. Всюди проходили арешти наших людей, яких або розстрілювали, або замикали в кацетах. 10.6.1944 року ми довідалися, що цієї ночі замордовано Олега Ольжича-Кандибу. Для нас це означало, що всіх нас чекає ліквідація. Особливо переживав смерть Ольжича сотн. Жданович, бо вони особисто приятелювали. Хоч ми вже й були вдвох, але нервове напруження зростало хвилинами. Минали безконечні дні та ще довші безсонні ночі. Нашу монотонність пізніше почали порушувати масові щоденні рейди союзницької авіяції на Берлін та його околиці. Ввесь наш «Целлєнбау» хитався разом з землею, наче корабель на морських хвилях, але залишався цілий. Есесівці ховалися в бункер, а всі в'язні сиділи під час бомбардування наче тигри в клітках, коли горить зоопарк. В околицях Саксенгавзену було багато різних заводів, що знаходилися під адміністрацією концтабору. На ці заводи авіяція валила щоденно сотні фугасних та тисячі запальних бомб. При кожному налеті вибухали кругом десятки великих пожеж. Замасковані зенітки в свою чергу гатили цілими годинами в небесні простори, пробуючи створити заслону для авіяції. Рев моторів, вибухи бомб, канонада артилерії, завивання сирен, крики та голосіння побитих та поранених людей зливалися в таку страшну какофонію, що доводила до шалу людей з найсильнішими нервами.