Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

Втримати цю величезну територію на довгі літа в своїх руках ми не мали найменшої змоги. Передусім, ми могли розраховувати лише на власні сили та запаси — ніхто нам не допомагав. Воєнних матеріялів нам якось вистачило б для партизанської боротьби, але не проти танків чи літаків справжньої фронтової війни. Навіть, якби ми втрималися перед німцями своєю «звуженою республікою», то коли повернеться назад совєтська армія з її «спецами» у боротьбі з партизанами, то «республіка» однак буде знищена.

Отже, вихід був тільки один: розв'язати Поліську Січ офіційною дорогою. Звільнити всіх людей і порозсилати по домах, по можливості в інші місцевості, а таємно організувати в лісі новий штаб та нову базу для майбутніх партизанських акцій, коли на це дозволить час. Про цілковиту ліквідацію збройної боротьби як проти німців, так і проти москалів не могло бути мови. Але до цієї боротьби треба було всебічно приготуватись.

Маючи вже таку секретну постанову Головної Команди УПА, я з сотником С. Сиголенком поїхав 9 листопада 1941 року ще раз до начальника тилу України генерала Кіцінгера в Рівному і офіційно йому заявив, що коли німецьке командування не визнає Поліської Січі в силі 10,000 багнетів, як спеціяльну військову українську частину для охорони Поліської котловини від большевицьких партизан, тоді ми зараз же цю формацію розпустимо. При цьому я додав, що совєтська диверсія ще не знищена повністю, а лише витиснена на іншу територію, що загроза большевицьких партизан зникне тоді, коли зникне совєтська армія в глибині СССР.

Генерал Кіцінгер заявив, що він тут безрадний. Німецьке командування має все це на увазі, але ця територія вже входить в орбіту впливів цивільної німецької влади, а не армії. Отже, й питання безпеки цієї території вже не належить до компетенції німецької армії, а до компетенції райхскомісара України та його адміністративних і поліційних органів. Він від імени німецької армії сердечно подякував воякам Поліської Січі за таку блискучу воєнну операцію проти спільного комуністичного ворога. Відтепер у цих справах треба говорити з представниками німецького цивільного управління. Якби у нас було бажання, то він міг би домовитись, щоб переслідувати противника далі на північ від Чернигова у прифронтовій зоні. Для цього потрібно більш-менш 1000 людей, при чому зброю та постачання дасть німецька армія. На цьому наші зв'язки з німецькою армією закінчилися. Я дипломатичне сказав генералові Кіцінгерові, що ми тут самі відповіді щодо Чернигівської пропозиції не можемо дати, хоч та відповідь вже була давно готова. Словом, почалася, як це ми називали, «лісова дипломатія». До жодних представників Коха ми не заходили, а поїхали ліквідувати Поліську Січ.

Повернувшись до Олевська десь коло 12 листопада 1941 року, ми застали там одного «гавптштурмфюрера есес» з Житомира. Він ні менше, ні більше, а тільки привіз наказ обласної команди СД з Житомира Поліській Січі негайно «ліквідувати всіх жидів» в Олевську та інших районах.

Я наказав сотникові С. Сиголенкові дати цьому «фюрерові» та Ґебітскомісарові таку відповідь:

1. Поліська Січ — це українська військова частина, яка не підлягає юрисдикції німецької цивільної влади і має своїм завданням боротися не з цивільним населенням, а лише з озброєним противником, в цьому разі з совєтською військовою диверсією.

2. З уваги на те, що останні наші переговори з генералом Кіцінгером щодо дальшого існування Поліської Січі, як окремої української частини, не дали позитивних наслідків, ця формація 15 листопада 1941 року розв'язується. Олевський штаб ліквідується. Всі люди йдуть по домах.

«Гавптштурмфюрер» трагічно розвів руками, що в такому випадку на «ліквідацію» жидів їм доведеться стягати їх мішану поліцію з кількох областей. На це сотник С. Сиголенко відповів, що це вже їх справа. З моментом приїзду Гебітскомісара до Олевська та перебрання ним цивільної влади датою 5 листопада 1941 року, ми не маємо вже нічого спільного з тим, що тут діється. Сотник С. Сиголенко повернувся до мене дуже схвильований та обурений, що ті гітлерівські людоїди трактують масову «ліквідацію» безборонних людей, як якусь зовсім нормальну річ. Цих людей не могла врятувати жодна сила.

Публічне видовище масового розстрілювання старців, жінок та дітей викликало в Олевську страшне враження та обурення. Старе та мале відразу заговорило: «Це варварство! Сьогодні їх, а завтра нас!»

З 485 душ, громадян Олевська жидівської національности врятувалося втечою всього коло 25 людей та одна 16-літня дівчина Соня (прізвища не пригадую). Вона працювала в нашій їдальні для старшин. Вона добре володіла українською мовою і не була рисами обличчя подібна до жидівки. Всі наші люди знали, що вона жидівка, але ніхто її не видав. Навпаки, в часі загальної облави по всьому місті сотник С. Сиголенко, з мого дозволу, сховав її у своїй квартирі. Вночі відпровадив її з одним козаком до своєї нареченої в с. Борове Рокитнянського району. Її матір та сестру розстріляли. Ця дитина мало що не збожеволіла. Все хотіла сама потім бігти до Олевська, щоб її застрілили разом з усіма іншими, але її заспокоювали і нікуди з хати не випускали. Потім вона трохи заспокоїлась, отримала нові документи, як українка і все було гаразд. Жила і працювала у наших довірених селян, найбільше в Бистричах. Де вона тепер — не знаю.

Між іншим, я ніколи не припускав, що жидівський народ є аж настільки фаталістичний. В Олевську вже давно було відомо, що сталося з жидами в Києві, Рівному та Житомирі. В наших казармах працювало багато жидів по всіх варстатах, як шевці, кравці, гарбарі та інші ремісники. Коли був виданий ґебітскомісаром наказ про те, що 16 листопада 1941 року всі жиди повинні зібратися з своїми речами на одній площі для «переїзду» в інше місце, ми зробили звечора так, що сотник С. Сиголенко «проговорився» перед головою жидівської громади, що цей «переїзд» означає. Він виразно підказував, щоб жиди вночі тікали, поки ще є час. Голова громади, старша людина, подякувавши нам, сказав, що він про це повідомить всіх своїх людей, але чи хто з них буде тікати — він сумнівається. По-перше тому, що нема куди тікати, їх однак половлять і постріляють, а по-друге, коли Бог допускає таку кару на Ізраїля за його гріхи, вони не мають права противитись Божій волі.

З уваги на те, що українсько-жидівські відносини ще й далі залишаються натягнутими, незважаючи на зусилля певних українських та жидівських груп чи поодиноких людей якось ці відносини унормувати, варто тут бодай в кількох словах кинути трохи світла на цю запутану проблему України.

Я вважаю, що жидівська проблема — це світова проблема і як вона буде розв'язана в усьому світі з усіма націями, то буде вона розв'язана і в Україні. Зважаючи на те, що Україна століттями була об'єктом нападів, окупації та гніту з боку інших держав, ніхто і ніде не може мати до України та українців будь-яких претенсій, що ми шовіністи чи агресори. Не можуть цього говорити й жидівські провідники. Якщо в Україні під впливом роздмухуваного царським самодержавієм антисемітизму були випадки протижидівських виступів, то це не значить, що всі українці мають тотально відповідати за дії кількох одиниць, що допускалися актів антисемітизму.

Так само українці, як і всі інші нації, не можуть кидати тотального обвинувачення в сторону жидівської нації, бо якщо є випадки жидівського втручання в життя інших націй, то знову ж таки за це не можна обвинувачувати всіх жидів. Я вважаю, що в кожному народі є добрі і злі люди. Є вони серед нас, так само є вони серед жидів. І лише з такою міркою можна і треба підходити до питання унормування відносин між українцями та жидами. Та сама нація, що видала з себе Троцького, Кагановича, Ягоду чи Шварцбарда — дала також Марголіна, Красного та багатьох інших приятелів України. Отже, хто виступає з заявою, що всі жиди сякі і такі, чи всі українці сякі чи такі — той є ворог обох і жидів і українців, бо таким чином українсько-жидівські взаємини ніколи не будуть внормовані.

Ми знаємо, і це є історичний факт, що сучасну совєтську імперію фінансували великі магнати жидівського роду, але в цей самий час серед жидівського суспільства є групи, які такої політики їх багачів не підтримують і засуджують. Навіть тепер (1974 р.), коли, як жиди, так і українці вільного світу гостро відчувають потребу унормування українсько-жидівських відносин, то сям, то там, чуємо, появляються провокативні книжки жидівських авторів, які не перестають виливати помиї на все, що є українське, ставлячи українців у гірше становище, як нацистів, які спричинили і доконали погроми жидівського населення під час Другої світової війни.

Українська Народня Республіка в часі визвольних змагань, йдучи на зустріч жидівській меншині в Україні, може, як ні одна держава у світі, дозволила жидам свою автономію. В Уряді УНР були міністри жидівського роду. На українських грошах були написи жидівською мовою поруч з українською мовою. Голова держави Головний Отаман Симон Петлюра спеціяльними наказами поборював найменші прояви антисемітизму з боку українських вояків. Чого можна ще бажати від українців, які своєї держави не мають і за всяку антижидівську агітацію німців чи москалів відповідати не будуть.

Якщо певним жидівським групам здається, що наше органічне бажання бути господарями на своїй власній землі входить в колізію з їх дивовижними плянами світового панування, то ми мусимо категорично заявити, що від цих представників племени Ізраїля ми сподівалися і сподіваємося кращого розуміння і трактування нашої національної проблеми.

Відрадним явищем є, що й жиди сьогодні вже не такі, якими вони були вчора. На підставі їх героїчної боротьби за свою національну державу в Палестині, вони зробилися державницькою нацією, яку український народ високо шанує, бо він сам провадить таку боротьбу вже понад 300 років. І треба думати, що маючи гіркий досвід кривавої боротьби за свою державу, жиди також будуть спроможні зрозуміти і належно оцінити подібну боротьбу інших націй за свою національну незалежність, в тому числі і нашу визвольну боротьбу за свою суверенну державу.

Ліквідація Поліської Січі переводилася за точним плином. Всі міліційно-осадні та рухомі курені насамперед поховали добру зброю, а всяку непотріб віддано новій міліції. Всіх людей розпущено по домах. Залишився тільки Олевський гарнізон з його трофейним магазином, в якому крім брухту не було нічого особливого. Вся ліпша зброя та воєнний матеріял, що міг бути ще використаний, ввесь час таємно ховався в інших місцях.