Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

Полковника Сціборського я знав до Другої світової війни тільки з його публіцистичних праць. Щойно в часі моїх переговорів з ними 2–3 серпня 1941 року у Львові я мав нагоду познайомитися з цією людиною особисто.

Його теорії націократизму були мені чужі. Але вони були написані на такому високому інтелектуальному рівні та подані в такій оригінально-новій формі й побудовані на такій переконливій аргументації, що навіть найзапекліші його противники ставилися до нього з великим респектом.

Я не дуже знав цю людину, щоб тут давати їй бодай найскромнішу характеристику. Можу лише сказати, що хоч Сціборський був великим противником української демократії, проте він рівночасно був ще більшим патріотом такої України, в яку він вірив, яку визнавав. Нагла смерть Сціборського — це велика втрата не тільки націоналістичного табору, а й всієї української нації. Ідеологічно-програмові концепції Сціборського можуть бути заперечені тільки або сильнішою та більш ґрунтовною теоретичною концепцією, або життєвою практикою.

Це був політичний противник з уродженими лицарськими якостями характеру, його зброя була гостра, як бритва, а рубала тільки там і тоді, де і коли дозволяє лицарська етика. Коли він бачив, що не має рації, то мав відвагу це відразу признати. Пригадую один цікавий фрагмент з нашої дискусії у Львові. Стояло питання про Уряд УНР. Я запитав, чому ОУН досі не визнала нашого законного державного центру? Сотник Сеник-Грибівський почав мене переконувати, що це діється не з вини ОУН, а з вини Уряду УНР, що старий Уряд УНР не стояв і тепер не стоїть на висоті своїх завдань і через те він своєю реґресивно-пасивною політикою довів до того, що тепер Президент Андрій Лівицький сидить у Варшаві буквально сам.

На це я заявив:

— Байдуже, з ким сидить Президент УНР в Варшаві. Головну ролю грає те, що той Президент не є сам у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі, Житомирі, Сарнах і т.д. Доказом цього може служити той факт, що наша понад десятитисячна Поліська Січ — це люди, які визнають Президента УНР. Таких Січей кожної хвилини може бути більше по всій Україні, якщо на це буде наказ того Президента.

— Ми — молоді республіканці — продовжував я — також бачимо негативні сторони нашого старого Уряду. Але це нас не турбує. Уряд буде змінений. Справа не в поодиноких людях, а в державній концепції. Люди приходять і відходять, а народньо-правна концепція УНР існує вічно, як синонім абсолютної суверенности України та її законної державности.

Тоді забрав довше слово полковник Сціборський, яке закінчив таким визначенням:

— Ми глибоко віримо, що до всебічного порозуміння поміж нами та Урядом УНР вже недалеко. Ми не покликані сьогодні ці справи тут вирішувати. Тепер воєнний час і я признаю рацію Отаманові. Всі сили народу на єдиний фронт!

Десь у половині вересня я поїхав до Рівного на розмову з полк. Ів. Литвиненком, куди він знову прибув. Тепер він переїздив на постійне перебування в Крем'янецький район. З «високої політики» нічого не було чути. Я зложив через нього Урядові звіт про всю нашу досьогочасну роботу та успіхи. Він цим був дуже задоволений. Передав нам сердечний привіт від Головного Отамана А. Лівицького, полковника Садовського та інших членів Уряду УНР.

Ситуація була така, що полковник Литвиненко не бачив можливости втриматися нам довший час на очищеному від большевиків Поліссі. Туди незабаром німці пришлють свою цивільну адміністрацію. Від імени Уряду УНР він дав мені директиву триматися так довго, як це буде можливо, а потім дуже обережно офіційно ліквідувати цілу нашу «республіку». Штаб знову переставити на підпільно-повстанську акцію, але тієї акції не розпочинати відразу, а чекати дальших наказів та директив Уряду.

З уваги на те, що самого Президента німці тримають під домашнім арештом у Варшаві, ціла наша майбутня акція мусить вестися дуже обережно та так, наче б Президент про неї «нічого не знає».

Про все це я не мав права нікого інформувати, включно з начальником штабу. Для зв'язку посилати тільки сотника Раєвського. Все має робитися на місці так, наче б ми вирішували всі питання самі без жодних директив зверху. Ми договорилися про все і він поїхав.

Наша газета «Гайдамака», як одинокий вільний пресовий орган, до якого не добралася ще німецька цензура, мала дуже велику популярність по всій Україні. Ми її транспортували до Рівного, звідки вона розсилалася на всі сторони. Редактором газети спочатку був сотник Сиголенко, а потім редакцію перебрав один учитель з Житомира — пан Бобенко. Ні Сиголенко, ні Бобенко не були професійними журналістами. Газета відчувала брак бодай одного доброго фахового редактора. Я давав фейлетони у формі «Листів до Сталіна», писані поліським діялектом під псевдонімом «Діда Гаврила Обруча» та дуже рідко ще деякі матеріяли, але цього було мало. Я не мав часу писати.

Саме тоді, коли я розглядався по Рівному за відповідним журналістом, щоб притягти його до співпраці в «Гайдамаці», наче з неба являється мій кацетний приятель, редактор Іван Мітринґа.

Мітринґа заявив мені, що він їде спеціяльно до мене, щоб співпрацювати в газеті, як також, щоб порадитися зі мною у ще одній справі. Він сказав, що їх вже є ціла опозиційна група проти партії Бандери в складі: Мітринґа, д-р Турчманович, Роман Паладійчук, Василь Ревак, Борис Левицький та інші. Вони вирішили ще в Кракові відійти від групи Бандери та мають постанову здійснити цей плян після організації нової політичної партії, про який він говорив мені в Кракові минулого року.

Мітринґа щойно повернувся з інформативно-студійної поїздки, що її робила ціла група по всій правобережній Україні, їхали вони машиною з фальшивими документами. Їх Гестапо мало що не схопило, але вони втекли, Всі інші члени групи поїхали назад до Львова та Кракова, а він тримає курс на наш «ліс».

Мітринґа, як звичайно, далі пропаґує зовсім протинімецький курс. Повідомляє, що все українське населення вже починає поважно орієнтуватися щодо німецьких цілей в Україні. Робить з ситуації належні висновки. Вже ростуть активні антинімецькі настрої в народніх масах. Провідні кола конспіруються. Вичікують. Ніхто не хоче себе виявляти. Жвава пропаґанда та практична діяльність, що її так активно та «навипередки» провадить ОУН та група Бандери, за інформаціями Мітринґи, не мають жодних виглядів на успіх в народніх масах підсовєтської України. Взагалі, вся націоналістична ідеологія, світогляд та програма — все це, на погляд Мітринґи, не те, чого вимагає Україна, його висновок: треба обов'язково організувати якусь нову політичну силу, яка вела б розумну, насамперед, ідеологічно-світоглядову боротьбу проти компартії, німців та супер-націоналістів. Такою силою може бути тільки зовсім нова революційно-демократична партія.

Їх група вже робить конкретні заходи у справі організації нової партії. Приступає до опрацювання ідеологічно-програмових тез і т. ін. Він мене запитує, чи я досі не змінив свого погляду на цю справу? Чи я не погодився б включитися до цієї роботи з цілою УПА? Тобто зробити так, щоб УПА була зародком майбутньої армії, підпорядкована політичній лінії тієї нової демократичної партії.

Мітринґа твердить, що він має поважні підстави побоюватися, що коли в Україні не постане тепер така солідна підпільна, але дуже сильна демократична організація, то на тлі тієї політичної порожнечі, яка тепер витворюється, бо ж активно діють лише компартія і націоналісти, в наслідок розчарування народніх мас в «Заході», перевагу візьме гнучка пропаганда большевиків. Тим більше, що та пропаганда, на думку Мітринги, напевно злізе з інтернаціонального коня, а пересяде на суто національні паролі, «повну самостійність» всіх совєтських республік.