Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ 1920—1939»

Червоно-російська імперія «визволила» Україну від українців. По-варварськи знищила їх Суверенну Державу. На місце української народньої влади, що протягом трьох років виконувала свої обов'язки, приходить знову влада комуно-московських губернаторів, комісарів та кривавої ЧК.

Невгасаючі пожежі. Гори трупів. Грабунок всього населення. Опоганення Божих храмів. Кров сотень тисяч. Сльози мільйонів. Голод, рабство і масовий терор. Росія Леніна-Троцького знову стає тимчасовим окупантом України.

Розділ другий

МОЇ ПЕРШІ КРОКИ

Народився я 9-го березня 1908 р. в селі Бистричі, Костопольської округи на Поліссі. Нас було дев'ятеро дітей. Мій батько, Дмитро Юліянович мав всього три десятини землі. Хліба з бідою вистачало до Коляд. Від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі.

Як тільки я почав спинатися на ноги, мене старші дражнили кличкою «Тарас Бульба». За цю зневагу я дуже гнівався і суворо відбивався. Коли ж у школі я прочитав «Тараса Бульбу» Гоголя, то почав своїм ім'ям гордитися.

Казав мій дід, Юліян Харитонович, що його дід прозивався не Боровець, а просто Борець, тобто вояка, козак. Це вже в метриках перекрутили. Дід мого діда, по словах останнього, козакуючи, воював з гетьманом Мазепою проти москалів. А Мазепі йшов на допомогу швед. Шведські могили ще й досі вистають копицями з багнистого краєвиду на лінії Сарни-Березно, вздовж ріки Случ. Кожного року мій дід на провідному тижні брав кошіль яєць і волами їхав до могил, клав на кожну могилу яйце і молився Богу. Я їздив з ним.

— Союзники мого діда — казав він — царство їм небесне. Вони праведники. Воювали Русєю…

Самого ж прапрадіда мого москалі порубали «на капусту», його знайшла на побойовиську одна вдова, тобто майбутня баба мого діда. Сховала від москалів у лісі. Відходила зіллям і, хоч він лишився без одного ока, без одної руки та з перебитою ногою, він жив 115 років. Вони одружилися, мали багато дітей. Заложили хутір з пасікою в лісі, з якого виросло ціле наше село Борове на Сарненщині.

Потім прийшла «Русєя» з Катериною. Хутір відібрала, а ціле село загнала в панщину…

— Отаке-то Боже диво буває, діти, коли одна наша людина має вмерти, а не вмре — казав наш дід. Треба, казав, зберігати, як око, кожну нашу душу.

Ні у війні, ні в революції я участи не брав. Був ще малий. Одначе, всі ті події добре пам'ятаю. Мій старший брат був у «петлюрівцях». Повернувшись додому зі зброєю, він учив нас «воювати».

Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські багна та ліси. Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму. Зате ж тепер, по великій війні, настають великі зміни. Наше село над новим кордоном припало полякам, а не Росії.

Появилися великі польські пани. Повідбирали землю від селян. Появилися орендарі, адміністратори, шинкарі та всякі підпанки. За революції їх тут не було. Повтікали. А тепер знову вернулися до нас.

Появився й їх опікун, досі мені невідомий солдат в рогатій шапці, з білим орлом на чолі.

Це була нова польська держава на нашій землі. А за п'ять кілометрів — кордон. За тим кордоном була якась нова Росія. Також на нашій землі. Без царя, без панів, без попів. Казали, що там все для народу…

Я не розумів політичного значення нової держави, але вона мені з перших днів не подобалась. Чужа влада, чужа віра, чужа мова, чужа школа, чужі пани та погоничі на роботі. Все і всюди чуже і непривітне, все, що зневажає мене, мій народ, нищить мою мову, мою віру, мою націю.

В гранітних каменоломнях поліського басейну, крім дзвонів, сталі та вибухів динаміту, нуртує ще якась невидима сила. В непрохідні простори глухого Полісся велика світова війна внесла нечуване досі оживлення. Сюди, в найглухішу закутину Української землі, наче на золотодайні простори Аляски, суне з усіх сторін світу всякий народ.

Чого їм тут треба? Одні — шукають щоденного хліба, другі — високих заробітків, треті шукають щасливої нагоди для контрабанди поміж заходом та сходом. Сюдою проходять сотні й тисячі різних невидимих артерій зі сходу на захід і навпаки. Тут схрещуються в запеклих двобоях агентури всесвітніх розвідок та контррозвідок. Тут іде завзята боротьба між світоглядовими ідеями та соціяльними програмами. Всі вони боряться за нашу душу.

Тут кишить від усякого народу, наче в вулику. Серед цих людей чотирнадцятилітнім юнаком опинився і я. Вдома не було що їсти. Я покинув свою хату і пішов шукати хліба й долі. Молодість вливала в душу надію і все єство рвалося вперед, до діла, до праці, до науки, або як казала Леся Українка — «Жити хочу!»