Розділ «ЧАСТИНА ШЕСТА. Українське відродженне»

Сей живий і користний укрїанський рух одначе скоро стрів ся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме Українцї обгризали ся в тім часї з Поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український грунт (гурток Антоновича й ин.), проте правительство повірило безглуздим наклепам, нїби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) підняло ся польське повстаннє. Пішла від начальства всяка біда на українське слово і на всякі українські заходи.

„Основа" сама спинила ся з кінцем 1862 р., иньші видання забороняли ся. Почали забороняти також українські книжки для шкоди і народу, українських дїячів арештовували, висилали. Нарешті вийшло роспорядженнє міністра внутрішніх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалі. Він посилав ся на те, що „большинство Малороссіян-ь весьма основательно доказьіваюгь, что никакого особеннаго малороссійськаго язика не бьіло, н^т-ь й бьіть не можетть", а викликають український рух на свою користь Поляки; отже наказав цензурі на будуче пропускати тільки белетристику, а книг наукових і для народу призначених до друку не дозволяти. Даремно тодїшнїй міністр освіти (ґоловин-ь) вказував, що не можна так забороняти книжки не вглядаючи в їх зміст, за саму тільки мову, котрою вони писані. Заборона таки зістала ся, а до неї прилучив ся і синод, заборонивши св. письмо на українській мові, а цензори, потрапляючи під мисль начальства, перестали перепускати і белетристику.

Жвавий український рух тим способом раптом припинено і придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслідок, що він з Росії перекидаєть ся до Галичини; перший отеє раз за стільки віків гіочинаеть ся поворотний культурний рух зі східньої України на захід, в Галичину, тим часом як перед тим, під натиском польського пановання живійші елементи з західньої України відпливали на схід. Тепер українському рухови на сходї стало тяжче нїж в Галичині під австрийським панованнем, і починаеть ся рух на захід.

124. Народовство і москвофільство в Галичині

В Галичинї серед українського чи „руського", як тут казали, громадянства по десятилітнім застою новий рух починаеть ся з 1859 р. Проект галицького намістника Голуховского, щоб в галицькій письменности завести латинські букви, був останнею краплею, що переповнила чашу пригноблення галицьких Русинів. Поляки в тім часї захопили вже в свої руки галицьке правлїннє, ставши між Галичиною і центральним правительством, і тепер сей проект заведення латинського „абецадла" відкривав перед галицькими Українцями в будучности повне ополяченнє всього галицького житя. З великою однодушністю виступили вони против сього проєкта і встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало питаннє, як бороти ся против сеї страшної польської хвилї, що грозила потопити галицьку Україну. Консервативні елементи галицького громадянства, священики і урядники, чули свою безсильність, щоб розбудити народне жите.

Досї вони всї надїї покладали на австрийське правительство. Тепер, як виявило ся, що воно віддало Галичину в жертву Полякам і нічого не хоче робити для Українців против волі Поляків, надії сих консервативних елементів звертають ся на Росію. Такий росийський напрям уже перед тим приготовляв ся тою старою словяно-росийською мовою, досить близькою росийській книжній мові XVIII в., і памятю про заступство Росії за православних у Польщі. За сим пішли зносини з деякими росийськими словянофілами (особливо з Погодіним), що з свого боку підтримували такий русофільський напрям в Галичині. Велике вражіннє також зробила росийська поміч Австрії в 1848 році, коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстаннє; вона зістала ся в памяти Галичан як незвичайно могутня, всемощна сила, і взагалі Росія николаївських часів, що придавила так сильно Польщу після повстання 1831 року, малювалася Галичанам як ідеальне царство порядку і сили Австрію ж з кінцем 1850-х рр. спіткали великі нещастя в Італії, потім в 1860-х рр. погромила її Прусія; здавало ся, що приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсім перейшло на польський бік і віддавало польській шляхтї Галичину в повне володїннє, то консервативні елементи галицької суспільности (русинської) стали спасеніє своє покладати в Росії.

Сподївали ся, що росийський цар скоро забере Галичину від Австрії і в сих надіях проповідували зближеннє до росийської культури і мови. Під вражіннями погрому австрийських військ під Кенїггрецом в 1865 р. львівська газета „Слово" — орган отсих консерватистів „москвофілів", як їх названо, виступило відкрито з сим новим полїтичним сповіданнєм. Доводило, що галицькі Русини оден народ з Великоросами, українська мова—незначна відміна „русскаго язьіка", що ріжнить ся тільки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай нїяких Русинів нема—є тільки оден „русский народ-ь", від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходити ся коло творення народньої української літератури: є готова література росийська (великоруська).

Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького житя 1850-9 рр. під вражіннями байдужости австрийського правительства для галицьких Українців в 1860-х роках почало витворютати ся галицьке москофільство, по духу, як бачимо, близьке тому „большинству Малороссів" росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуєв, що вони не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик. Се москвофільство обхопило майже всю тодїшню „інтелігенцію" Галичини, Буковини і Угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, бачивши погром Угрів росийським військом. В тім напрямі в Галичині пішло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсім рішучо стояли на українським грунті— сам Як. Головацький між ними, що роспочинаючи виклади української мови на новозаснованій катедрі львівського університета, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної росийської мови і пізнійше перейшов до Росії. Певне, лекше було сподівати ся всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидіти, незачіпаючи ся з Поляками (як се дійсно робили тодї й потім ті галицькі москофіли), — нїж працювати коло розбудження українського народу й сотворення культурних і всяких иньших підстав для його нового житя.

Але власне сею другою дорогою пішли більш енергічні елементи з тодішньої галицької молодїжи, а з нею—і деякі представники старших поколїнь. Вони чули себе безмірно близшими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тодї відживав у Росії, нїж до тої офіціальної Росії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники-москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодїж радістю і надїєю.

Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. „Кобзарь" стає для неї святою книгою, Україна—святою землею. Кохають ся в памятках козацької слави—між молодіжю входить в моду вберати ся „по козацьки"; з молодечим завзятем вигоняють з уживання галицької інтелїгенції польську мову. Пильнують яко мога наблизити ся до української мови й українського житя і своїми виданнями („Вечерниці", 1862, „Мета" 1863 -5, Нива" 1865, „Русалка" 1866,Правда" від 1867) будять в громадянстві любов і привязанє до свого народу— простонародньої маси і горячі бажання піднести її культурно, економічно і полїтично.

125. Початки національного житя на Буковинї

Сей новий народовецький рух захоплює й сучасну Буковину та творить тут перші початки національного житя, якою досї не знала ся маленька країна, врізала політичними, а дал. й релігійними та культурними межами від сусідньої Галичини хоч звязана разом з Галичиною австрийською адміністрацією, вона жила осторонь, не зачеплена і не розрух. ана нерухливим галицьким житем.

Аж галицьке народовство 1860-х років знаходить на Буковині живійший відгомін. Знаходить ся тут кілька талановитих і енергійних письменників—як брати Воробкевичі, особливо Ісидор, популярний поет, далї Осип Федькович—найбільший талант, якого взагалі до того часу видвигнула австрийська Україна, що в своїх опо. віданнях і поезіях розвинув перед громадянством Галичини і Буковини чарівну романтичну панораму Карпатів, переказів і легенд, звязаних з ними, і барвистого гуцульського житя. За недостачею місцевих органів, місцевого літературного руху, вони прилучають ся до руху галицького, беруть участь в галицьких народовецьких виданнях, і при слабких взагалі літературних засобах галицьких тої доби мали чимале значіннє в розвою тих перших народовецьких початків Галичини. В Буковині ж нарОднє жите стало розвивати ся значно пізнїйше; тутешнє товариство "Руська Бесіда", шо служило осередком літературного і громадського житя, засноване 1869 р, довго мало характер русофільський і тільки в 1880-х рр. здобувають у нїм перевагу народовці.

Та незмірно більше значіннє нїж ся моральна поміч віщунів буковинського відродження мала для народовецького руху в Галичині, і взагалі в австрийський Україні, участь і поміч Українців росийських. Після того як припинено розвій українського житя в Росії, чимало українських письменників звертають свої писання в збірники і часописи, шо заходили ся видавати галицькі Українці. З старших письменників особливо Куліш, з молодших Марко Вовчок, Антонович і особливо Кониський і Левицький-Нечуй починають спомагати українські видання Галичини своїми писаннями. Коли з 1867 р. на місце тих недовговічних видань у Львові удало ся наладити журнал „Правду", що виходив потім кільканадцять літ, Українці з Росії брали в нїм дїяльну участь і він мав до певної міри характер всеукраїнського органа, тому що в Росії не можна було видавати нї українських газет нї журналів.

Ся поміч Українців з Росії мала величезну вартість для Українців австрийських. Український, або як його звали—народовецький рух в Галичині був піднятий молодїжю. Майже все старше громадянство з початку було йому неприхильне і більше або меньше рішучо тягло в сторону москвофільську. В руках москвофілів були всї інституції і тут і на Буковині, не кажучи за Україну угорську, а „народовецтво" з кінцем 1860-х і потім в 1870-х роках було представлене невеликими громадками інтелігенції, бідної і матеріальними засобами і культурними силами. Отже страшенно богато значило то для народовців, що вони чули за собою Україну—ту безграничну, могутню Україну, що сплодила великих героїв козаччини і нових дїячів українського відродження, і бачили їх між співробітниками своїх органів і видань. З другого боку участь росийських Україниїв скріпляла демократичний і поступовий напрям галицького українства—се теж богато значило супроти переваги церковних і консервативних елементів у галицькім громадянстві. Для Українців же росийських в тодїшнїм їх пригнобленню від усяких перепон і заборон Галичина явила ся немов вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало вихід йому навіть на випадок найбільших утисків у Росії.

126. Київська громада і указ 1876 р

З початком 1870-х років цензура на українські книжки в Росії трохи полекшала і взагалі утиски ослабли; стала можлива знову літературна і наукова діяльність. Тоді центром українського руху стає Київ, де за останні кільканадцять літ, псля розгрома кирило-мефодіївцїв наросли нові культурні сили з вихованцїв тутешнього університету. Діяльність сеї київської громади, відмінно від петербурської, звертала ся головно не на суспільні, а на наукові справи: на обгрунтованнє українства науковими дослідами минулого і сучасного житя українського народу. В тім напрямі працювали такі визначні учені, як історики Антонович і Драгоманів, етнографи Чубинський і Рудченко, язикознавцї Житецький і Михальчук і ин. Їм удало ся добути дозвіл на заснованнє тут у Київі відділу географічного товариства (1872) і він став центром, коло котрого стали громадити ся культурні сили українські. Поруч того оживає також і література українська: з кінцем 1860-х і в 1870-х роках виступають талановиті поети і письменники як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Мих. Старицький. Мик. Лисенко зачав класти підвалини український музиці своїми збірками пісень, композиціями (між ними опера „Різдвяна ніч") і чудовими концертами. Згодом починає підіймати ся український театр, незвичайно розворушуючи громадянство, його інтелїгентські і півінтелігентські верстви.

Отак, як я сказав уже, діяльність київської громади була звернена на питання не політичні, навіть не соціальні. Провідники її свідомо і умисно звертали увагу українського громадянства на культурний і науковий бік справи, занехуючи політичний, щоб відтягнути „Українцїв від участи в росийських революційних рухах, і тим будили навіть невдоволеннє серед самих Українців на таке одностороннє „культурництво". Невважаючи на се, діяльність київських громадян послужила приводом до нових правительственних заходів проти українства. Привідцями до того були чернигівські поміщики урядовці Рігельман і його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних інтересів на Україні.

Розсваривши ся з провідниками київської громади, Юзефович раз-у-раз надсилав правительству свої донесення лякаючії його успіхами українського «сепаратизму», як тоді са називано—що Українці розвивають свою мову і письменство, на те щоб відділити ся від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сій справі і до неї покликано також Юзефовича. Він представив сій комісії україчство як польсько-австрийську інтригу, звернену, аби відірвати Україну від Росії; центурні представники з свого боку потвержували, що українське письменство має потайні цїли—відкремленнє України від Росії. При тім особливу небезпеку вже тодї добачали в українстві галицькім, не звязанім цензурними росийськими обмеженнями і настроєнім ворожо для росийського гіравлїння, через його заборонні заходи против українства. Комісія рішила як найпильнїйше слідити за галицькими виданнями, не допускати до Росії все що могло б впливати на розвій українського житя, підтримувати грошевими підмогами й иньшими способами москвофільські видання і москофільський рух в Австрії та вжити всїх способів, щоб задавити український рух в Росії. Зараз потім закрито київський віддїл Географічного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против українського слова взагалі: дозволено українською мовою друкувати тільки історичні памятки і белетристичні твори (вірші, оповідання, пєси), та й то правописею росийською і під найострійшим доглядом; українські ж концерти, представлення, читання заборонено зовеїм.

Самі по собі се були дуже тяжкі заборони, а на ділї цензура ще додавала до того своєї пильности, і якийсь час українські книги не пропускали ся таки зовсім—хіба десь припадком, через недогляд.