Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА. Житє державне»

Лекше було глухій, в поліських лісах та болотах заходній Турово-ін-інській землі; край хоч бідний і неродючий. був затишний від ворогів своїх і чужих, і лекше міг від них оборонити ся. Наскучивши, що київські князї ними перекидають ся, посилаючи то того то сього їм у князї, Турівцї в 1150-х роках винайшли свого „отчича", потомка Святополкового: бо Святополк був турівським князем колись. Сей „отчич" засїв в Турові, і хоч як київські князї його заходили ся відти вибити (двічи великим походом ходили), таки не здужали його висадити: Турівцї міцно тримали ся, і так себе оборонили, що вже потім мали спокій від посторонніх князів. Тільки Литва згодом стала їм докучати своїми нападами.

Коло тогож часу відокремила ся й Волинь. Просторий, богатий, сильний і досить захищений сей край тримав ся старших Мономахови-чів. Та вони хотіли держати і Київ, і сидючи на Волини, все силкували ся захопити Київщину, а переходячи на київський стіл, передавали котромусь молодшому бра-тови волинські землі. Але з другою половиною XII в., як Київ починає упадати, вони все меньше лакомлять ся на нього, все більше держаться своєї волинської землї та боронять її від ворогів (від Поляків особливо, а далі почала нападати на Волинь і Литва). Земля поділила ся на дві головні части: Во-лодимирське іі Луцьке князівство, а далі на дрібнійші іце (Белзьке, Пересопницьке, Бзерестейське, Дорогичинське й ин.). Але з кінцем столітя князь володидирський Роман звязав Володимирське князівство з Галичиною, а його потомки обєднали Волинську землю цілу її тісно звязали її з Галичиною в одну сильну державу.

34. Боротьба за Київ і його упадок

Київ і Київщина також хотіли відокремити ся під управою старшої лїнїї Мономаха, котрого покликали на київський стіл Мономах був князь сильний і політик добрий, у. мів держати Київ міцно в своїх руках, і тдк само його син Мстислав. Але по сме:іти Мстислава вийшло замішаннє серед саііих Ліономаховичів, тому що не було виробленого порядку в переході княжих столів: лїнїя Мстислава хотіла задержати Київ у своїх руках, з молодші Мономаховичі приставали, пішла між ними війна і користаючи з того захопив Київ чернигівський князь Всеволод Ольгович. Де далі тим більш заплуганою ставала ся боротьба, все більше було охочих до Київа, тому що з ним звязувала ся стара слава головного княжого стола, і київський князь вважав ся старшим між князями. Так тепер боком виходила Київу його слава! Кияне з початку підтримували Мстиславичів цїлою силою, поголовне в похід ходили, сподїваючи ся, що поможуть його синам Ізяславу, а потім Ростиславу укріпити ся і зробити Київщину своєю волостю. Але побачивши, що нїчого з того не виходить, стали відтягати ся, як найменьше мішати ся до княжих війн і сварок—нехай сварять ся між собою і не мішають в то землю. Та се теж мало помагало. Часами бодай на кілька лїт наставав спокій, як на київський стіл попадав князь досить сильний і впливовий, так що супроти нього притихали иньші й відкладали свої претенсії до кращої нагоди. Але часами підіймало ся таке замішаннє, що князі міняли ся не то що року, а й по кілька місяців і тижнів. І все се находило з військом, товкло ся по землї, нищило хо-зяйство, грабувало мешканців, купців, робило розстрій в торговлї. Ще гірше як князї наводили в поміч Половцїв: ті вже нїкому не давали переходу, грабили й заберали в неволю що тільки сили. А осмілені княжими усобицями далі почали й самі набігати на українські землї, особливо на Київщину та Переяславщину: залишили були по тих Мономахових походах, а тепер знов почали, з початку не сміливо, а де далї то гірше. В 1170–1180 рр. просто житя від них не стало. Приходило ся цілим військом виходити в степи, щоб охороняти від половецьких нападів купецькі каравани та стерегти границь від нападів. Молодші, сміливійші князі пробували так як за Мономахових часів приборкати Половцїв походами в степи. Так ото 1185 р. ходив на Половцїв Ігор князь новгородеїверський на Половцїв з братами: се той нещасливий похід, оспіваний у Слові о полку Ігоревім, що скінчив ся погромом Ігоревого війська і неволею для нього самого. Кілька разів ходили походом київські князї Святослав і Рюрик; часто пускав ся в наїзди на Половцїв Рюриків син Ростислав. Але не ті були князї, як за часів Мономаха, коли він з Святополком київським трясли цїлою Україною; тепер князї поділились, поріжнились, ослабли, та й Україна ослабла: упала торговля, промисел, люде, особливо богатші, кидали неспокійні краї, мандрували в північні сторони, або на захід, на Волинь та в Галичину. Не удало ся приборкати Половців і сумні слова Слова о полку Ігоревім лунали як похоронний спів над політичним житєм тодішньої України: На ріцї на Каялї пітьма світ покрила. Розбігли ся Половцї по Руській землі як хиже гнїздо. Вже підняла ся хула на хвалу, Вже ударила нужда на волю…

35. Галицько-волинська держава

Кн. Роман. Хоч як суздальські князї підкопували силу і значіннє київських князів і Київа самого, одначе їх пляни сповнили ся тільки по части, бо саме тоді як задавали вони останні болючі удари Київу. в українських землях зложила ся нова ііолїтична сила на заході. Вона хоч не обеднала цілої України, як Київ, але все таки бодай для західньоі України, тоді сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостійне державне житє ще більш як на столітє. А сотворив ту державу киязь Роман Мстиславович, внук звісного вже нам Ізаслава Мстиславича, київського улюбленця, князь володимирський (на Волини).

Він виступив на політичну сцену в тім часї, коли Київ уже сильно підупав, тому не старав ся здобути собі київського стола, як його батько Мстислав і дїд Ізяслав, а звернув очі свої на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чіпаючи ся їх родинних справ, непорядного семейного житя, то що Роман зайшов у зносини з боярами, і вони підняли повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його місце покликали Романа (1189). Роман, покла-даючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрібує володимирського князівства, і віддач брату. Одначе сим разом справа не пішла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, і тепе-рішнею оказією задумала покористувати ся для себе: угорський король пішов з Володимиром, нїби ведучи його на князівство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю. а в Галичі посадив свого

До тогож суздальські князі, потомки молодшого Мономаховича Юрия (“редки пізнійшої московської династиї), осївши ся на Поводжу, умисно старали ся ще більше підірвати Київ, щоб його князї не мали значіння, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрій, кори-стаючи з того, що князї на Україні пересварили ся, вмішав ся в їх сварки і в 1169 р. післав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді яко мога знищити, і військо се, здобувши Київ, справді немилосердно знищило його: кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в неволю, і потім в Київі Андрій умисно садовив князів незначних, аби його тим понизити. Пізнїйше, як на Україні трохи було утишило ся (в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ-Святослав чернигівський і Рюрик Ростиславич (з Мстиславичів), поділивши між собою Київщину, стали жити в згоді, тоді знов брат Андріїв Всеволод умисно розсварив українських князів, напустив на Рюрика його зятя Романа і чернигівських князів і збив таку бучу, що знов Київ пограблено і знищено немилосердно (1203 р.), і коло нього звела ся така борня, що справді трудно було всидіти кому небудь в Київщині.

Після сього Київ упадає вже зовсім і пізнїйший татарський погром не богато доправив по тих домашнїх погромах. Упадало українське житє на Поднїпровю: Гей застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигів напастьіни, Розлила ся туга по Руській землі, Печаль сильна тече через землі Руські— А князї самі між собою коромолу конали, А погані з побідою набігали на Руську землю— співав співець Слова о полку Ігоревім, бачучи той упадок.

Володимиру потім одначе удало ся втікти з вежі: нарізав собі з полотна полос та скрутив з них шнури; за помічю Нїмцїв і Поляків вернув ся він до в Галичини і тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. Він княжив спокійно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своєї гадки—заволодіти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши його правління попереднього разу, не мали охоти кликати в друге, бо не хотів їм іти в лад Але Роман узяв помічне військо від своїх свояків польських князїв, і з ними року 1199 війшов у Галичину. Сим разом він був уже обережнїйший, не пускав з рук Володимира, і з часом, як иньші князї повимирали то що, цїла Волинь разом з Галичиною в 1230-х роках зєднала ся в руках Романових синів в одну велику, сильну, богату, обеднану державу, яка могла б притягнути й дальші українські землї, як би не ріжні перешкоди.

Для самого Романа була добра нагода взяти Київ в свої руки— під час тих усобиць, які заварили ся на Україні з Всеволодової інтриги. На Україні тодї, після того як Роман засїв у Галичі, покладали на нього великі надії, як на князя смілого, енергічного, удатного. Він прославив ся своїми побідними походами на Литву, що дуже докучала тодї північним українським землям, і на Половців. Про приборканнє Литви довго потім ходили ріжні оповідання; пізнійший литовський історик Стрийковський оповідає переказ, як то Роман, мстячи ся Литві, уживав литовських полонян. ників до тяжких робіт, до оранки, так що котрийсь Литвин, навчивши ся нашої мови, сказав приказку. яка потім задержала ся на довго: „Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш! Про походи Романа на Половцїв ходили пісні, але їх тільки відгомони дійшли до нас. в тім родї як уривок в Галицькій літописи:

Кинувсь він на поганих як лев. Переходив їх землю—як орел. Сердитий був він як рись А хоробрий був він як тур… І губив їх—як крокодил.

В Галицькій землї, засівши вдруге, Роман звів велику боротьбу з боярством; сучасний польський літописець Кадлубек дуже сильними словами описує, як Роман забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив, і таку приказку мав: „не побивши пчіл, не їсти меду". Мабуть в тих оповіданнях Кадлубка про немилосердні вчинки Романа таки багато видуманого. Та між народом ся його сувора росправа з боярами в кождім разї збільшила тільки с.іаву Романа і любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в землї і користаючи з своєї власти, тїснило й кріпостило простий нарід, і не було на нього нї суда нї управи. Відказувано на пиху і жадність боярських верховодів, що держали великі дружини свої, заорали в свої руки всі уряди і не було на Їх нї якого страху. Князями вони умисно хотїли перекидати, аби в своїх руках держати всю управу. В Галицькій літописи, писаній з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарікань на боярські інтриги, самолюбство, пиху. Цїкаво прочитати такий образок, як галицький верховод Доброслав їде через Галич до князя в одній со-рочцї, залишений такий, що й на землю не дивить ся, „Галичане ж огли коло стремени його". Тому вся прихильність і спочуте народу було по стороні Романа в його боротьбі з боярством.

Слава князя сильного, грізного, могутнього, який нікому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всїй Україні, а й по сусїднїх державах: так відзивають ся про нього сучасні письменники грецькі, польські. І ся слава будила на Україні надїю, остатню надію, що от може таки в особі Романа виступає нарешті чоловік, який заведе лад на Україні, візьме о руки князїв й зробить кінець їх сваркам, положить кінець мішанням в українські справи постороннїм інтриганам, в тім роді як суздальський Всеволод, приборкає Половцїв і иньших ворогів, поладнає і направить розхитане до решти українське житє. Коли Роман пішов походом на свого тестя київського князя Рюрика на Київ, Кияне відступили від свого звичайного правила—не мішати ся в княжі усобиці; вони відчинили перед Романом ворота Київа.

Даниліови було тільки три. Василькови оден рік: управу поийня молода княгиня Розданова, оддала ся під опіку ії обопону угорського короля Андрія, приятеля іі союзника Романового. Угори, як ми знаіємо, вже здавна бажала пройти за Карпати та прилучити до себе українські землі закарпатські, галицькі, як держала вже підкаопатську, — Орську Україну. Тепер з проігепня Романової родини й її прихильників угорський королі- скористаз, щоб взяти на себе роліо; верхника Галичини Він увів до Галича угорську залогу і прийняв титул короля Галичини і Володимирії. Під його опікою мала правити в Галичині Романова княгиня іменем малих Романовичів.

Але придарлене Романом галицьке боярство стало поволУ підіймати голову, як не стало грізного князя. Бояри розпочали зносини з ріжними князями, що мали охоту "а галицький стіл, та стали накликати їх до Галича. Між ними визначали ся особливо сини Ігоря Святославича, героя славного „Слова о полку Ігоревім" За помічю бояр вони засіли в Романових землях, але також не помирили ся з боярськиМ самовільством. Вояое почали інтригувати проти них. а Ігоровичі те побачивши, задумали їх порізати: при якійсь пагоді удало ся Їм богато бояр побити— кілька сот, як каже літописець. Тоді недобитки боярські стравили на Ігоревичів Угріві захогіявши в сеої руки, повісили їх — подїя не бувала доти на Україні. бо зпичайно навіть під час повстань "шановано особу княжу. По її боярство завзяло ся не дати ніякому; князеви закорінити ся в Галичині й умисно почало перекидати ся князями- кликало одного і помагало йому засісти на столі княжім, а потім кликало иньшого, переходило на його сторону й змушувало попередньцго забирати ся.

Серед тих неустанних війн, змов і інтриг, в вічній трівозі й небезпецї виростали тим часом Романовичі. Нераз приходило ся їм потайки тїкати від ворогів з батьківщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гірким хлібом вигнання. Але скрізь за молодими княжичами йшли вірні бояре їх батька, повні віри в велику будучність Романових дітей, і виховували їхв високім поважанню до свого імени й прав. І виростаючи Романовичі з незвичайною упертістю й витривалістю починають збирати свою „батьківщину, не падаючи духом ні перед. якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шість разів падав з стелі, не можучи зачепити там свого павутиння, аж v семий раз зачепив, — і від нього навчили ся того завзятя.

Від польсько-угорської угоди володіли Романовичі Володимиром і насамперед тут стали міцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як і людність, свято шанувало память Романа і міцно тримало ся його синів. Иньші князі волинські то повмирали, то замішали ся в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романові сини вже володіли майже цілою Волинею і се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони від смерти Мстислава Удатного розпочинають серіозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу і тут було по стороні Данила: боярських верховодів не любили за кривди народні, за самоволю, за непорядки в управі. Народ, міщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях— віче було придавлене боярством; але при кождій нагодї люде, міста приставали до Данила і не раз перехиляли на його бік воєнне щастє. Незадовго і в Галичині стала вага перехиляти ся в сторону Романовичів. Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть і на схід в сторону Київщини. В 1240 році, під час татарського нападу в Київі бачимо налисника Данилового. Вибираєть ся Данило на Київ і східню Україну і пізнїйше, розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподївати ся, що зібравши свою Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати і східню Україну, тим більше що були вони тепер значно сильнїйші від батька, бо володіли всїми волинськими землями, а князі в Східній Українї за чверть столїтя ще більше подїлили ся й ослабли. На перешкоді одначе стали Татари.

37. Татарський погром

Середно-азійські степи, що стільки вже нашкодили нашому житю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові хижі орди кочові, на місце тих що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в пожитю з ним, — викинули ще раз хижу й дику орду на шкоду і погибіль українського житя. Були се Монголо-Татари, що в 1230-х рр. рушили на Україну.