Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА. Житє державне»

Плачеть ся мати Ростиславопа По юному князї Ростиславі. Засмутили ся квітки жалем. Дерева з тугою к землі похили;

В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом, погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тоді в Стугнї, тікаючи від Половцїв (В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велів воякам своїм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчий).

Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяців, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища, Олег, не маючи де ііодїти ся, пересиджував у Ідіуторокаіг, іпо стан тоді пристановищем для тих неприкаянних князїв. Поет каже, що Олег тільки в стремено вступав, походом іти на Всеволодові землі, а вже Всеволодовіі зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїп в Ольговій батьківілинї, в Чернигові, то той зі заткненимн ухами і сидів—щоб не чути того дзвону Олегового, ведучи з собою невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і згагою, схудлі з біди на лицї, почорнілі на тїлї, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі і босі, з ногами поколеними на тернах і з слїзми говорили між собою: „я з того міста", „я з того села"-так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину"-жалісно оповідає літописець про сю біду.

Осмілений сим, Олег потім з Половцями прийшов під Чернигів і став добувати. Мономах вийшов і перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; він і Святополк просто замучились від половецьких нападів, що падали то на сей то на другий бік Дніпра. Край пустів. Люде цілими містами, вибравши хвилю, тїкалн далї на північ, в оезпечпїйші місця. Нарешті Мономах і Святополк порішили помирити ся з ізгоями. Скликали всіх князів на зїзд під Київ на Любче озеро (1097) і постановили, щоб кождий княжий рід держав свою батьківщину, аби кождий спокійно володїв своєю волостю і не було війн між князями. Правда, ся постанова не завела згоди між князями, бо зараз по тім зїздї Святополк і Давид вхопили князя Василька еребовельського, послухавши наговорів, нїби він з Мономахом змовляєть си на них; немилосердно ослїпили його, витяли очі й так пустили до дому. З того підняла ся нова війна, що потягнула ся кілька лїт. Але нарешті князї утихомирили ся й порішили спільними силами зайняти ся приборканнєм Половців. Почавши від р. 1103, протягом кількох років (1103–1111) майже що року висилали війська й ходили самі князї в похід в степи, на половецькі кочовища, і тим справдї прискромили Половецьку орду, відігнали її далї в степи і відстрашили від походів на Україну. Люде на Україні дуже тішили ся з того, що князї нарешті взяли ся боронити землі спільними силами. Особливо славили Мономаха, що найбільше клопотав ся тими походами на Половців й иньших князів до них заохочував, і по смерти Святополка закликали його на київський стіл, против княжої постанови, щоб кождий держав свою батьківщину. В літописях заховала ся гарна пісня про тодїшнїй погром Половців, як вони мусіли тікати куди видко від Мономаха.

Та про те той тяжкий час половецький не проминув без сліду. Вже й перед тим печенїзька біда підорвала сильно середнє Поднїпровє, се головне огнище тодішнього українського політичного й культурного житя, тепер половецька доправила. Богато народу розбігло ся, богато зруйнувало ся до останнього. Особливо се відбило ся тяжко на селянстві, на котрім стояло все житє—на так званихсмердах. Потратили хо-зяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тоді з позики лихва брала ся дуже висока, і хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було возволити ся. Мусів відробляти за лихву, або за позику, праця ж цінила ся дешево, а з кождої притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсім на вічного свого раба обернути такого довжника. На місце давнїйшого свобідного народу стали множити ся люде невільні, „холопи", раби, так звані „закупи" — такі що довг відробляли. На місце дрібного селянського господарства розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопів і закупів, в великім числї. Напр. оповідаєть ся, як князї розграбили двір княжий в Путивлі й забрали, там сімсот душ „челяди" (невільників)! „Руська Правда" новійшої редакції, зібрана десь коло Л20 р., дуже добре відбиває у собі такі тодїшнї господарські і громадські порядки: на кождім місці в ній стрічаємо постанови про невільників, про законні і незаконні способи поневолення, про законну і незаконну лихву, про закупів і відробітку довгу, про утечу невільників і способи їх відшукування. Видко, що довг і поневоленнє стали прикметою сього часу.

Се викликало велике незадоволенні.: між людьми. По смерти Святополка в Київі счинило ся повстаннє: люди кинули ся бити Жидів, з котрими вів ріжні дїла покійний Святополк, громили також урядників і взагалі богатих людей. Настрашені бояре покликали на київський престіл Мономаха, як найбільш любленого в народі князя, щоб завів спокій. Мономах прийшов до Київа і першим ділом зробив постанову про меньший процент від позичок. Се показує, звідки йшло те невдоволеннє народа на оогатих. Правда, що і по сім Мономаховім зменьшенню процент зіставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентів по теперішньому, але се не певно, бо монетна система тодїшня не зовсім для нас ясна).

Все се дуже підірвало економічну силу Поднїпровя й приготовило культурний і політичний упадок тодішніх українських центрів.

32. Відокремленне земель і земський устрій

Любецькі постанови 1097 р., хоч, не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком політичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землі. Признаючи, що кождий князь повинен мати і тримати свою батьківщину, старші князї тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князів з їх волостей та зібрати всї до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнійші князі не залишали і далі нагоди, причепившись до якої небудь приключки, відібрати волость у слабшого свояка і зовсім полишити його з нічим. Та проте все таки входить все глубше в житє правило, що кождий князь повинен мати якийсь уділ в спільній дідизні княжого роду, а перед усім має право на свою батьківщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого відокремлення під управою місцевого княжого роду. Земля, держачи ся- якогось княжого роду і пильнуючи щоб не дати нікому вигнати його з батьківщини, здобувала тим собі окремішність. Вона в такім разі могла бути певна, що иньші князі не будуть мішати ся в її справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, місцеві князі й бояре, вважаючи на бажання людности й землі, будуть приладжувати ся, приміняти ся до них, щоб земля не стратила до них охоти й не почала шукати собі иньшого князя, — бо се в тодішніх обставинах було зовсім не трудно.

Власне разом із розмноженнєм князів і осїданнєм їх в певних землях, розвиваєть ся отся важна зміна в відносинах князя і землі, громадянства. Князь не може опирати ся на свою воєнну силу, на орану з ріжініхчужеииць Барягів і всяких зайд. готових виробляти злюдьми що хоч, і як бувало давчійше. Дружини тепер були малі, і ні з чого було утримати великої, і дружина ся з осїданнєм князїв осідає теж в землі.

З заволок вояків-купцїв зона перетворяєть ся в господарів-поміщиків, бо торговля взагалі упадає в сім часі, через утрату степових, полудневих доріг, а економічна руїна давала богато невільних або напів невільних, кріпацьких рук, з якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемішуєть ся з місцевим боярством, разом з ним стає вищою верствою місцевого громадянства. Князь чує силу сеї верстви і пильнує потрапляти їй.

Громада забирає велику вдасть над князем і коли не вдоволена його управою, без церемоній жадає від нього, аби перемінив те чи се бо инакше не хочуть його. В одних землях сю силу забирає ширше громадянство-то значить боярство і міщанство більших міст, в иньших—всім порядкує саме боярство, відтиснувши рядове міщанство на заднїй плян. Органом громадської контролі над князем і його управою стає віче, то значить збір народній: в нїм можуть бути всї свободні люде, з міста і з цїлої землі, хто прийде; одначе тон задавало звичайно місцеве ооярство. Таке віче, зібравши ся з якої неоудь нагоди, обсуджувало всякі справи, ставило свої жадання князю, а часом скидало його й закликало иньшого князя. Се не тяжко було при розмноженню князів, що завидущими очами тільки й дивили ся на всї боки, чи не лежить де пусто яка волость, чи не сидить слабо котрийсь князець в своїй волости. щоб його звідти висадити й самому сїсти. Я оповів вище про таке київське повстаннє против Ізяслава— перший такий бурхливий виступ народнього віча. Вони стали потім явищем досить звичайним.

В деяких землях громадянство умисно міняє як найчастїйше князів. не лаючи їм закорінити ся, і всї діла переймає на віче та його виборних урядників, а князя зіставляє при самім начальстві над військом так було в Новгороді. У нас на Україні до того не приходило: суд. управа, всї справи лишали ся за князем та його урядниками, але віче держало їх під своїм наглядом, ставило князеви свої жадання, і князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель особливо часті звістки маємо про віча київські, але без сумніву і по иньших землях віче давало себе знати, — хіба де занадто розвинуло ся боярство та взявши князя в свої руки, відсадило назад иньшу громаду: так було в Галичині.

Взагалі з відокремленнєм земель кожда жила, своїм відмінним житєм і инакше воно розвивало ся по ріжних землях, хоч заразом розвивались і все глубше закорінювались і спільні прикмети устрою та житя. Право київське було рознесене князями й дружиною по всїх землях і приложене до місцевих судів і управи. Коли порівнюємо київське право, таке як ми його бачимо в Руській Правді старшої редакції (зробленої в доугій половині XI в.) і молодшої (з часів Мономаха), з пізнійшим правом ріжних земель, як воно відбиваєть ся в тутешніх записях права, ми бачимо велику подібністі), а се показує, що основи київського права були прийняті скрізь (особливо вражають подібности між Руською Правдою й пізнійшим Литовським Статутом. що виріс на праві найбільш відокремленої частини Київської держави— земель Полоцьких). Устрій і управа були теж в головнім досить одностайні. Одна була книжність, культура і штука візантийсько-руська, що розпливали ся з Київа протягом двох століть, аж до його упадку. Одна була віра і церква і своєю одністю церковною, єрархічною, вона скріпляла внутрішні звязки земель, бо всї вони підвластні були київському митрополитови, і владики та вище духовенство в значній части виходили з Київа. З одного Печерського монастиря (заснованого в другій половині XI в. і розвиненого особливо при ігумені Феодосії, що зробив з нього найбільше огнище чернецтва на цілу Руську державу), рахували кілька-десять єпископів, що вийшли відси на ріжні єпархії. Все се, невважаючи на відокрем-леннє земель і ріж-ні відміни в їх житю, далі звязу-вало певною внутрішньою звязею та одностайністю землі Руської держави, особливо українські, зближені племінними звяз-ками, географічною близькістю і всякими иньшими звязями За сї два столітя-від другої половини XI і до середини XIII віку власне росте й виростає ся внутрішня звязь, не вважаючи на розклад політичний, на відокремленнє земель та ослабленнс тої властн, що мав над ними давнійше київський князь.

Ярославові сини і внуки, які засідали на київськім столї в другій половині XI і в першій половині XII в., силкували ся яко могла затримати отсей розклад Київської держави, запобігти отому відокремленню земель. Сї їх силкування трохи припиняли, трохи запізняли те відокремленнє, та кінець кінцем воно все таки поступало все більше наперед.

33. Землї-князївства

Першою віддїлила ся, і то найбільш різко—Галичина, під властю Ростиславичів, внуків Володимира, Ярославового сина, що то ходив останнім походом на Царгород. Мабуть Ростислав по смерти батька одержав Галицьку волость, але потім його висадали відти дядьки і він умер у далекім Тмутороканї. Галичина і Волинь разом дістали ся Яро-полкови, сину Ізяслава київського.

Але сини Ростислава Рюрик, Володар і Василько, виросши стали доходити батьківщини і кінець кінцем докучили так Всеволодови, що він відобрав їх батьківські волости від Ярополка Ізяславича і віддав Ростиславичам (коло р. 1085). По сім Ростиславичі мііцно осіли ся на батьківщині, поділивши її між собою: західню частину з Перемишлем узяв Рюрик, середню (з столицею в Звеннгороді) Володар, полудневу (столиця в Теребовлї) — Василько. Ярополк пробував борюкати ся з ними, та наложив головою: казали, що котрийсь з Ростяславичів наслав на нього убінника.

Бувши енергічними, відважними, здатними політиками Ростиславичі потрапили оборонити сю українську закраїну від усіх ласих сусідських рук-від Поляків і Угрів, і від своїх же свояків, волинських та київських князів, що хотіли Галичину прилучити назад до Волипи та до Київщини. Син Володаря Володнмирко, князь проворний і хитрий, ще більше скріпив сю землю, повигонявши братаничів і всю зібравши в своїх руках. Галичина і без того була велика, добре загосподарена країна, бо сюди не сягали половецькі напади анї княжі усобиці, і через те богато людей переходило туди з ііпьшііх українських земель. Тепер же зібрана в одних руках, стала найсильнїйшою з українських земель. Князі її держалн ся осторонь, пильнували, щоб иньші князї до них не встрявали і сами в иньші землі не лишали ся. Але за те забрали в Галичині велику силу бояре, даючи ся в знаки і людям і князеви. Син Володимирка Ярослав був славлений і поважаний між усїми українськили князями: йому присвятив співець Слова о полку Ігоревім похвальні слова, представивши, як він сидить. високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми зелізними полками—заступив дорогу королеви, зачинив Дунаєви ворота". Але у себе дома мусїв Ярослав корити ся і перед боярами, що мішали ся навіть в його домашні, родинні справи.

За Галицькою землею відокремила ся Чернигівська: уже за Мстислава, і потім за Святослава Ярославовича вона відділила ся була від Київа, як ьелике і сильне князїство; але Всеволод захопив її в свої руки і не хотів дати Святославичам. Вони одначе відбили собі єною батьківщину і від любецького зїзду засіли тут сильно. Головно панувало тут потомство славного Олега Святославича-Гопиславича. Були се князї здібні, енергічні, і земля їх тримала ся чірно. Тільки шкодила їх велика амбіція: вони не вдоволяли ся своїми чернигізськими землями, хотіли панувати і в Киіві, і з Переяславі, пізиише і і. Галичині, і з того виходили війни, від яких герпіла часами Чернигів-щина дуже сильно. Тісно Олеговичам було в Чернигіншннї. бо рід їх множив ся, земля ділила ся на все меньші уділи, і через те че мала такої сили і значіння, — хоч між собою, у себе дома жили Олеговичі досить згідливе, передаючи волости від старшого до меньшого.