Розділ «Додаток № 1. Короткі біографії»

1954 року емігрував до США. В УТІ викладав право і торговельні науки. Автор наукових праць, цінних спогадів «Облога Києва, відступ української армії на Волинь та організація санітарної служби» (За Державність. — Торонто, 1964. — Збірник 11. — С. 42–64). Упорядкував і видав хроніку «Велика українська революція: Календар історичних подій за лютий 1917 — березень 1918 рр.)

КІРІЧОК Микола Іванович (6.5.1898, хут. Левченків Безпальчевської вол. Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер с. Левченкове Безбородківської сільради Драбівського р-ну Черкаської обл. — після 8.10.1931). Військовий, інженер-гідротехнік.

Закінчив двокласну школу в с. Нехайках (1911), двокласну вище-початкову школу (1915), старшинські артилерійські курси (1922), гімназію ім. Тараса Шевченка (Каліш, 20.5.1924) та Українську господарську академію (8.10.1931). 1917 року вступив до 2-ї Української юнацької школи в Києві, «в складі якої виступив збройно проти московського навалу». У травні 1918 р. з армії звільнився, але восени 1918 р. підпав під гетьманську мобілізацію. Інтернований поляками у табір міста Каліша. Дипломний проект УГА оборонив «з успіхом дуже добрим».

КОБИЛЯНСЬКИЙ Іван Назарович (1897, м. Кам’янка —?). Козак загону отамана Матвія Григор’єва.

КОЛОМІЄЦЬ Василь (28.1.1900, с. Коробівка Полтавської губ. — 25.11.1964, Бельгія). Військовий і громадський діяч; козак повстанських загонів отаманів Чорного, Голого і Левченка, член Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції.

Від 1924 року переховувався на Кавказі і Донбасі. 1943 року пощастило дістатися Німеччини. Від 1947 р. — у Бельгії, де працював на копальнях. У Німеччині під час бомбардування втратив дітей і дружину. «Був щирим українським патріотом, завжди жертовним для української справи. В його особі Т-во втратило зразкового члена і відданого справі українського патріота», — писали у некролозі товариші.

ЖУПІНАС-ЖУПІНАДЗЕ Дмитро Васильович (24.5.1892, м. Сміла Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. — 16.8.1968, Детройт, Мічиган, США). Військовий і громадський діяч; офіцер 12-го драгунського полку російської армії, командир 14-го Поморського кадрового полку (м. Одеса, 1918), старшина Запорозького полку кінних гайдамаків ім. кошового отамана Костя Гордієнка, командир 24-го Запорозького (Чорноморського) пішого ім. гетьмана Петра Сагайдачного полку, Збірного кінно-запорізького полку (під час Першого зимового походу), 2-го Уманського запорозького кінного полку, 2-го кінного полку Окремої кінної дивізії (літо 1920); військові звання — штабс-капітан російської армії, полковник Армії УНР (із 15.5.1922; наказ Війську УНР ч. 6, 1 2.1961), генерал-хорунжий (підвищений урядом УНР в екзилі).

Закінчив агрономічну та юнкерську кавалерійську школи. Учасник Першої світової війни на боці Росії. Під час бойових дій був поранений, за хоробрість отримав багато нагород. Від 1917 р. в українській армії. Один з організаторів полку ім. П. Сагайдачного. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста. Мав славу одного з найкращих кіннотників Армії УНР. Був нагороджений усіма українськими військовими відзнаками. Перебував у польських таборах для інтернованих, потім мешкав на Волині. Одружений на Катерині (1012.1902, Київ). Під час Другої світової війни німці звернулися до Д. Жупінаса з пропозицією створити військове формування, але, оскільки він відмовився виконати деякі умови, які поставила німецька команда, його відправили до концентраційного табору. 1952 року виїхав до США. Був активним членом Детройтського відділу ОбВУА. Похований на цвинтарі у Бавнд-Бруку.

ЛІВИЦЬКИЙ Андрій Миколайович (27.3.1879, с. Липлява Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Канівського р-ну Черкаської обл. — 17.1.1954, м. Карлсруе, Німеччина). Державний і громадсько-політичний діяч, юрист; присяжний повірений Харківської судової палати (з листопада 1905), мировий суддя Золотоніського повіту (1913–1917), Золотоніський повітовий комісар (із 16.3.1917), Полтавський губернський комісар Тимчасового уряду (від 1.8.1917), член Української Центральної Ради (1917), гласний Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств (серпень 1917 — травень 1918), в. о. міністра внутрішніх справ (від січня 1919), міністр юстиції і заступник голови уряду УНР в кабінеті Б. Мартоса (із 9.4.1919), міністр закордонних справ і міністр юстиції УНР (червень 1919), голова дипломатичної місії УНР у Польщі (з жовтня 1919), заступник голови уряду УНР у кабінеті І. Мазепи (1920), голова уряду УНР (жовтень 1920–1921, 1922–1926), заступник голови Директорії (фактично голова) і Головний отаман Військ УНР (від 1926), Президент УНР в екзилі.

Народився у старовинній козацькій родині. Закінчив колегію імені П. Ґалаґана (1896) та Київський університет (1903). Працював адвокатом та суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Учасник антигетьманського повстання. Один із ініціаторів створення Української національної ради в екзилі (1948). Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у м. Мюнхені (Німеччина), згодом прах перепоховали на кладовищі у Бавнд-Бруку неподалік м. Нью-Йорка (США).

СУРЖКО Матвій (25.1.1901, с. Буда-Орловецька Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. — після 1936). Військовий діяч; козак полку гайдамаків Холодного Яру, поручник 2-го кінного ім. гетьмана І. Мазепи полку 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР.

Народився в козацькій родині в с. Буда-Орловецька на Черкащині. Родич братів Чучупаків. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста і Хреста Симона Петлюри. На еміграції в США. Під фотографією Матвія Суржка, яку 1962 року вмістила редакція «Бюлетеня Союзу Бувших Українських вояків у Канаді», написано: «З неї (фотографії) б’є молодість, життєрадісність, відвага і готовність з усмішкою на обличчі виконати наказ свого зверхника. Такими були наші соколи-кіннотники, що, несучи страх і смерть ворогам України, 45 років тому літали її безмежними степами».

ТРУТЕНКО Валентин Максимович (12.3. 1881, м. Звенигородка Київської губ., нині Черкаської обл. — 30.1.1953, м. Сантьяго, Чилі). Військовий діяч; командир 175-го Батуринського піхотного полку, начальник Могилів-Подільської юнацької школи, помічник командира, командир 3-ї Запорозької дивізії Армії УНР (грудень 1919, під час Першого зимового походу), начальник Спільної юнацької школи (1922), отаман Українського вільного козацтва на еміграції, військовий аташе гетьманського екзильного уряду; військові звання — підполковник російської армії, генерал-хорунжий Армії УНР (1920).

Закінчив Володимирський кадетський корпус у Києві, Київське піхотне юнкерське училище (1901), Миколаївську академію Генерального штабу. Учасник українізації частин 12-ї російської армії, організатор Українського військового з’їзду Західного фронту. У листопаді 1917 р. привів в Україну українізований Батуринський полк, з яким брав участь у боях проти частин більшовицької Росії. За гетьманату командував різними частинами на Катеринославщині та Черкащині. Підтримав антигетьманське повстання. На переконання поручника Армії УНР Івана Толочного, полковник Трутенко — головний винуватець загибелі решток 3-ї Запорозької дивізії у бою під Животовом 25 грудня 1919 року. Після поразки Визвольної боротьби інтернований у польських таборах. 1924 року виїхав до Німеччини, де пристав до табору Павла Скоропадського. Після Другої світової війни перебував у таборі Ді-Пі в Міттенвальді. 1948 року емігрував до Чилі, де й помер.

УМАНЕЦЬ Лев Тарасович (18.2.1901, с. Гречківка Черкаського пов. Київської губ. — після 25.10.1927). Козак Армії УНР, юнак Спільної юнацької школи, інженер-гідротехнік.

Закінчив два класи залізничної школи (1915), витримав екзамен за чотири класи реальної школи, вчився в Бендерівській (потім Жмеринській) реальній (середньо-технічній) школі до травня 1920 р. Останнього класу не закінчив, бо «поступив до війська У.Н.Р.». Закінчив Спільну юнацьку школу (1920). Після поразки Визвольних змагань інтернований у таборі м. Каліша. Спогад «Катюзі по заслузі» написав 1922 року. Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах.

УСЕНКО Данило (15.12.1886, м. Городище Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. — після 14.12.1929). Військовий, інженер-агроном; помічник комісара цивільного прифронтового комісаріату при 2-й Волинській дивізії (1920), професорський стипендіат Української господарської академії (14.12.1929, Подєбради).

Закінчив Мошногірську нижчу с.-г. школу (1905), витримав іспит на «вольноопределяющегося» при Черкаській гімназії (1905). Двічі прослухав курси ґуральництва при Юріївському університеті. Закінчив Житомирську школу прапорщиків (1915). Командував ротою російської армії. Закінчив гімназію для дорослих при Кам’янець-Подільському університеті (1919). Навчався на с.-г. факультеті цього ж університету. Скінчив курси адміністрації в Ченстохові (1921). Написав «Спогади…» 3 лютого 1923 року.

ХАРЧЕНКО Іван Борисович (1898, с. Вербівка Чигиринського пов. Київської губ., тепер Кам’янський р-н Черкаської обл. — 1982). Вчитель, козак 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького Армії УНР.

Народився в родині коваля. 1916 року призваний до російської армії. Після Лютневої революції 1917 року перейшов до українського війська. Неодноразово залучався до охорони штабу УНР, а також Головного отамана Симона Петлюри. Під Уманню потрапив у полон до Нестора Махна. Завдяки землякові, який воював у Махна, врятувався з-під розстрілу. Повернувся до свого полку. В районі Кам’янця-Подільського потрапив у полон до червоних і прийняв пропозицію перейти до них на службу в культурно-просвітній відділ якоїсь частини. Невдовзі за станом здоров’я відправлений у безстрокову відпустку. Повернувся у рідне село, став учителем молодших класів. Працював у школі с. Михайлівка Кам’янського району. 1937 року заарештований органами НКВД за обвинуваченням у поширенні національної ідеї. Відбував покарання у північних таборах. 1943 року достроково звільнений і направлений до запасних частин Красної армії. Закінчив війну 1945 року. До виходу на пенсію викладав у сільській школі. Реабілітований 1982 року.