Розділ «Вояцькі біографії»

Серед акцій отамана тих днів — «нападения на волостные и сельские исполкомы, разгром ссыпных пунктов, порча телеграфных проводов»… У протоколі Золотоніської повітової військової наради за 1922 рік вказувалося, що «петлюрівська банда Нагорного зустрічає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського елементу».[692]

В іншому чекістському документі зазначалося, що «банда Нагирного в количестве 7 человек, петлюровской окраски, оперирующая в Золотоношском уезде и скрываясь на островах реки Днепра, расположенных в районе сел Мудровка и Топиловка, изредка для совершений операций переходит в Чигиринский уезд. Так, например, (…) июня (число написано нерозбірливо. — Ред.) означенная банда ворвалась в Боровицкий волисполком, у председателя которого забрала 150 млн. рублей советских денег, 118 рублей серебра и пять рублей золота общегражданского налога».[693]

У комуністичній агітці «Черкащина у відбудовчий період 1921–1925 рр.» є згадка про загін отамана Нагірного: «Ця банда затятих ворогів Радянської влади продовжувала діяти ще у 1922 році. Вони нападали на сільські Ради, магазини, пароплави на Дніпрі. Так, 1 вересня 1922 р. банда вчинила наскок на Москаленківську і Котлівську ради, знищила папери сільради, в тому числі і розписки про вручення платникам обкладних листів єдиного натурального податку. В селі Москаленки знищено податкові списки. А в ніч із 24 на 25 вересня того ж року в селі Москаленки Васютинської волості було вдруге вчинено наскок банди в 12 чоловік. Пограбовано сільраду, знищені всі заново заведені списки і пограбовано 90 пудів жита, зібраного на користь голодуючих (двофунтовий збір). Органи Радянської влади в таких випадках створювали інститут відповідачів із куркулів та інших антирадянських елементів, які повністю відшкодовували збитки від бандитів. Так було зроблено і у Москаленках: 90 пудів хліба було конфісковано у куркулів — в інституті відповідачів».

Козаки Нагірного з охотою здійснювали різноманітні диверсії. Так, вночі 15 вересня 1922 року неподалік Вереміївки вони затопили землечерпалку. А вдень у районі пристані Бужин, що за 15 верст на північ від Чигирина, інша диверсійна група Івана Савченка затопила барку з вугіллям. «Для ликвидации банды того же числа выступила к(анонирская) л(одка) «Грозящий» с десантным отрядом в количестве 25 человек… (А) 19 сентября банда Нагорного численностью 40 пеших и конных (сильно преувеличено) произвела налет (на) с. Котлов и Москаленки… где банда, уничтожив дела волисполкома, бежала…»[694]

У листопаді 1922 року командир «летучего отряда по борьбе с бандитизмом» Микола Дібрівний із метою здобути для повстанців кулемет налетів із кількома «червоноармійцями» на двох міліціонерів кінного резерву повітової міліції. На жаль, у перестрілці його було застрелено.

Після його смерті «комуністичний» загін очолив Білий, він же Григорій Фесенко, — «амністований» повстанець Нагірного. Новий командир своїм помічником призначив Івана Павловича Цокала (Чорного), ще одного «амністованого» козака Нагірного. Як і свого часу Дібрівний, міліціонери повідомляли отамана про небезпеки, які підстерігали його на гарячих стежках партизанської війни.[695]

Під час несподіваних зустрічей козаків Нагірного та «червоноармійців» Білого ніхто не зчиняв стрілянини, а такі «червоноармійці», як Григорій Семенович, Опанас Грицай, Григорій Казидуб, Олексій Шарий і Лимар передавали партизанам набої, зброю, друкарську машинку. Сам же загін у будь-яку хвилину готовий був перейти на бік повстанців.

Розуміючи, що «комуністичний» загін Білого ненадійний, чекісти вирішили його обеззброїти. Для цього наказали прибути у Золотоношу. Але «червоноармійці», збагнувши що до чого, наказу не виконали, а Білий ще й написав листа «наштабуезду», в якому попереджав, що в разі спроб роззброїти загін він без бою не здасться. Врешті Білого застрелив підісланий агент ҐПУ, а «міліціонерів» москалі таки роззброїли.

Понад чотири роки діяв отаман Нагірний по обидва береги Дніпра — в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Лише протягом 1922 року козаки здійснили десятки нальотів на совєтські установи. Восени того ж року Олександр Переузник, односельчанин отамана, випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату, що знаходилася коло покритої лісом гори, неподалік Порубльового узвозу. Іван Савченко йшов у село зі сторони степу. Був у вишиванці. Переузник запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити «нормальним життям, адже вже можна».

— Боротьба програна, з ким ти залишився? — сказав Олександр Переузник.

— Я, — відповів Нагірний, — навіть коли залишуся сам, продовжуватиму боротьбу…

Арештували отамана під час планової облави. Сталося це у лютому 1923 року. Ось як розповідав про це Олексій Бондар: «Спіймали Нагірного за допомогою інституту відповідальних (заложників)… Було це зимою. Облаву почали зі степів від Жовнина. Відповідальних вислали по степу ланцюгом, через кожний кілометр по фронту ішов відповідальний. За ланцюгом відповідальних йшли представники влади: міліція, частини особливого призначення. Першого дня пройшли до хутора Казидубів (де нині знаходиться ферма колгоспу в селі Ленінське). На хуторі й переночували. Другого дня пошук продовжили. Вже перед селом Великою Бурімкою побачили у степу хату, із димаря якої клубочився дим. До хати підходили надзвичайно обережно, щоб ніхто із присутніх у хаті не почув тупоту. Хату оточили кругом легко, бо вікна в ній були вибиті і заткнуті соломою. Відповідальні виявили у хаті двох людей, один із них виявився Нагірним…»[696]

Згодом було заарештовано Степана та Івана Адаменків, які під час затримання вчинили збройний опір. Дехто, наприклад А. Мусієнко, Іван та Григорій Казидуби, сподіваючись перехитрити ворога, «прийшли з повинною» в ҐПУ.

Полтавська газета «Голос Труда» радісно повідомляла про арешт «незаурядного бандита» Нагірного. «Дела его широко известны жителям Приднепровской части Полтавщины», — повчально писала газета.[697]

У тюрмі Іван Савченко мав достатньо часу, аби обдумати своє життя, свою боротьбу. І знову переконався, що правильно зробив, виступивши проти совєтської влади. «Смертна кара, яка може бути примінена за мої вчинки, мені не страшна, — писав він, — але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: «Бандит і ворог робітників і селян».

26 жовтня, вже в ув’язненні, у Нагірного з’явилася можливість написати і передати листа своїм рідним. Цей лист зберігся до наших днів. Подаю його з невеликими скороченнями:

«26 жовтня 1923 р.

Полтава — Тюрма.

Добрий день, любі мої рідні:

мамо, Олександр і ти, сестро Галю!