Розділ «Василь Шкляр Шабля і слово»

Але і першим, і другим Роман Коваль має право відповісти однаково: «Чому, шановні, судові справи наших повстанців, які вже півтора десятиріччя відкриті в архівних спецфондах, досі лежать не торкнуті вашими руками? Чому ніхто з вас так і не зміг поговорити з холодноярським отаманом Прокопом Пономаренком, котрий уцілів, симулюючи божевілля, і помер на Чигиринщині в селі Лубенці всього лише кілька років тому? Чому ніхто з вас досі не поїхав у село Гусакове, що на Звенигородщині, де й досі ще живуть сини організаторів Вільного козацтва?» І таким «чому» немає числа.

Я мав не одну нагоду спостерігати за Романом Ковалем у його польових дослідженнях під час подорожей холодноярськими стежками. Бачив, як він уперто шукає давно прохололих гайдамацьких слідів Цвітковського, Гризла, Босого, Голого, Темного… Від самих тільки цих імен струмує така енергія, що здатна когось запалити вогнем, а когось обсипати морозом. Та і їхні сліди не вичахли до решти навіть за довгі роки московських анафем. Роман Коваль їх знаходить постійно. Окрім уже відомих, але тепер розширених біографій отаманів, у цій книзі знайдемо нарешті життєписи Чорного Ворона з-під Товмача, Головного отамана Холодного Яру Нестеренка-Орла, надзвичайно колоритного воїна-одинака Богдана, сотника Сидора Темного, Звенигородського отамана Цвітковського, ватага кінної сотні Холодного Яру Андрія Чорноти, інші надзвичайно цікаві й цінні матеріали.

А нещодавно автор цієї книги показав мені у Холодному Яру зруйновану землянку, де переховувалися матроси-чекісти, які полювали на холодноярців. Тільки вийшло навпаки — «розбійники, які начиталися Шевченка» першими вистежили «смєльчаков в тєльняшках» і, закидавши гранатами, поховали їх у цій же таки землянці. Потім їх звідти, звісно, забрали, але слід залишився дуже глибокий. Ми знайшли там шомпол від австрійського «Манліхера»… А десь же тут недалеко залишенці закопали загвинчені в гарматну гільзу два прапори — жовто-блакитний і чорний, бойовий, на якому написано: «Воля України або смерть». Хочеться вірити, що ми цей священний скарб колись відкопаємо. А поки що на своєму озброєнні маємо тільки слово. Так завжди було, коли ворог вибивав із наших рук шаблю…

Василь ШКЛЯР