Люлька пірата

— Та берiть пiвлiтра! — раптом розхрабрився я. Потiм у мене сяйнула думка: «Пiвлiтра — це ж восьма частина всiєї моєї кровi!» Але тепер зменшувати щедрiсть було незручно.

Лiкар переклав мою вiдповiдь Девiсам, додавши:

— Мiстер Iванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.

I, готуючи прилад для переливання кровi, заходився розповiдати, хто такi були запорожцi.

Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав менi, усмiхаючись:

— Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцiнити, а тепер прошу закачати правий рукав. Вiзьмемо двiстi п'ятдесят грамiв, за донорською нормою. Цiлком достатньо. На борту є ще люди…

Бiля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звiльнили вiд суднових робiт, i цi днi я жив у будинку Девiсiв. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.

…Старезний Джон сидiв у крiслi-качалцi. Вiн пiдсунувся ближче до камiна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубi вовнянi шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому роцi життя людинi нелегко зiгрiтись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Бiля його нiг на збитiй брудно-бурiй овчинi лежав рудий вогнеземельський кiт, великий i жирний. Час вiд часу старий обережно ставив на нього холоднi ступнi. Сонно муркаючи, кiт покiрно грiв їх своїм тiлом.

Iз вицвiлих очей старого котилися сльози. Вони стiкали по його зморшках, як стiкає роса по корi старого дерева. То були сльози, якi не виражали нi горя, нi радостi. Сльози мерзлякуватого дiда. Обличчя Джона вже минуло ту стадiю, коли шкiра людини стає в'ялою. Зморшки висохли i вiд сухостi нiби потрiскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.

Старий курив закопчену глиняну люльку.

— Якщо Девiсiв не вiшали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, — сказав вiн гордо. Його примруженi бiлястi очi осудливо давилися на онука. — Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.

— Сто разiв чув, — огризнувся Ред.

Сварка мiж ним та дiдом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:

— Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двiчi Девiси нiколи не любили.

Обкладений подушками Ред сидiв у своєму лiжку. Пiсля операцiї йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожевi жилки. За рекомендацiєю лiкаря мiсiс Агнес поїла сина овечим молоком. Через колонi двi години вона з бiлим емальованим кухлем приходила в кiмнату.

— Як справи, Редi? — питала з життєрадiсною усмiшкою. — Ось твоє молоко.

Стомленi голубi очi Редмонда були байдужi.

— Дякую, мамо, — сухо вiдповiдав вiн. У присутностi дiда Ред витримував характер.

Мати, здавалося, не помiчала похмурого настрою сина.

— Ти знаєш, Редi, бiля вiвчарнi зацвiли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла цi маки?