Розділ «IV. МАЗЕПА І КАРЛО XII»

На другий день під вечір Мазепа і його прибічники побачили Войнаровського, що приїхав до них, падаючи від утоми; вони ледви його пізнали. Він, що звичайно був так дбайливо одягнений і що носив на своїм козацькім жупані коронкові жаботи, до яких звик ще на дрезденському дворі, він, що між цими здоровенними козарлюгами робив вражіння панича і версайського чепуруна, явився виїмкове у безладному і подертому одязі; по лиці спливали краплини поту і волосся приклеїлося до висок.

Навіть не привітавши зібраної громади, Войнаровський сказав одним віддихом: «Завтра буде тут Меншиков; він здоганяє мене; та мої коні прудкіші. Втік потайки, полишаючи все, коли я почув, як один німецький старшина сказав до свого товариша: «Нехай Бог змилується над козаками, бо завтра вони будуть сковані ланцюгами».

Він не скінчив іще речення, як полковники одним рухом добули шаблюк і гетьмана, що сидів у фотелі, обступили, немов би близька небезпека йому загрожувала. Був це дивно фантастичний образ у сутінку: ті відкриті леза довкола сивої голови.

А сам гетьман, як каже один із сучасників, зірвався як вітер. Владним жестом казав вложити шаблі до піхов і кликнув: «На коні! до Батурина».

Його голос мав ясний і повний звук. Його стать, іще два дні тому зігнена, випрямилась; цей живий труп, що стогнав, із блудними втомленими очима, перемінився в кремезного, стрункого і зручного мужчину з іскрами у погляді. З дикою насолодою молодого їздця він скочив на коня і помчав дорогою до Батурина.

Хто зможе описати цю дику нестримну їзду під зливним дощем осінньої ночі, довгим шляхом від Борзни до Батурина, вздовж якого козацькі варти, напівперелякані, здивовані, що із померків виринає чудне марево, передавали звістку про подорож свого володаря одноманітним протяжним звуком: гетьман!

Було після півночі, як Мазепа і його почот прибули до Батурина; це була їх остання ніч у давній столиці.

Гетьман проводив усім, думав про все. Він мусив негайно позбутися царського резидента, кажучи точніше полковника Анненкова, свого обсерватора. Мазепа доручає йому відвезти верхом лист до Меншикова, де прохає вибачення за втечу Войнаровського, за його «молодечий промах», як пише.

Військо підготовляється до походу; Орлик каже складати найважніші папери державної канцелярії і палить архіви. Осяяний замок виглядає вночі, як смолоскип, і гетьман проходжується по довгих залах, де призбирано стільки скарбів. Останнім поглядом кидає на свою збірку зброї. З-поміж найславніших і найцінніших зразків вістря він вибирає шаблю, що колись була власністю кримського хана; вона зроблена з пречудової толедської сталі, інкрустована золотом і діамантами, колись висіла при боці венецького дожа: згодом став її власником Соліман Величний і зробив з неї дарунок кримським ханам; накінець, завдяки воєнним пригодам, вона попала в руки Мазепи. Крім цього, вибирає він теж кинжал Дорошенка. Вірна його служба у скарбниці наповняє бочки золотими монетами: венецькими дукатами, іспанськими дублонами, цісарськими талярами, турецькими секінами і французькими пістолями…

Гетьман, як звичайно, ходить довкола і думає. Зупинився перед своєю спальнею, простою, що настроювала його до роздумувань. Там думав він багато; там дозрівав терпеливо його план визволення; там мріяв він про самостійність свого народу та своєї батьківщини… Довгим спогадом зупиняється при постаті Мотрі в сумній тіні, що сіріє десь уже в померках давнини…

Щораз пізніше. Ще один зал — книгозбірня; тут залюбки він шукав захисту, відпочивав, забував про державні справи. Це кімната повна величі. Стоять у ній книжки у дорогоцінних палітурках з гетьманським гербом, вибагливі панегірики, що були гордістю київських видавництв, німецькі і латинські першодруки і рукописи з дорогоцінними вінетами. Орлик, палкий бібліофіл, приходить сюди за ним.

— Ясновельможний гетьмане, москалі можуть наздогнати нас тут… Тяжко було б мені залишити їм ті дорогоцінності, яких вони, варвари, ніколи не розуміли.

Мазепа всміхається:

— Возьми собі, що хочеш.

Орлик не каже на себе ждати: вибирає певною досвідною рукою… На жаль, усі ці пам'ятки загинули під Полтавою.

Займається на світ — і військо готове. Гетьман приказує старшинам зібратись у великій галереї, у найгарнішому і найбагатшому залі палати, де Мазепа приймав амбасадорів, давав офіціальні аудієнції і бенкети. Вся вона виповняється поволі.

З'являються Чечель, Покотило, Денисенко, Максименко, чотири полковники з гвардії, чотири полковники сердюків, що боронитимуть Батурин: Фридрих Кенігсен, німецький шляхтич на гетьманській службі, великий знавець артилерії, Герцик, полтавський полковник, Гамалія, генеральний осаул, голова особистої канцелярії та інші найстарші козацькі старшини, разом приблизно сотня людей.

Входить Мазепа святочно вбраний:

— Панове полковники та все вельмишановне козацтво! Йду зустрічати Його Величність шведського короля, який допоможе нам визволити Україну з московського ярма.

Оклики захоплення перебивають йому. Гетьман звертається до Чечеля: