Розділ «IV. МАЗЕПА І КАРЛО XII»

Одночасно підготовили другу сумну параду: святочну символічну смертну кару на Мазепі. Цар обставив це видовище з якнайбільше театральним ефектом. На ринку у Глухові вибудували риштування, на якому стояла шибениця. Туди принесли манекен, що зображав Мазепу з почесною відзнакою — шнуром св. Андрія. Меншиков і Головкін ввійшли по сходах під шибеницю і роздерли диплом, яким колись наділили гетьмана орденом. Якийсь писар прочитав повну злоби пародію смертного присуду, і Мазепин манекен повісили, здерши з нього відзнаки. Відтак ту куклу, яку кат тягнув серед пилу по вулицях міста, топтали ногами. Тоді-то і Чечель згинув на колесі від страшних мук, без оклику болю.

Але, на думку Петра, і цей засуд і це видовище не врізались ще досить глибоко у душу українського народу. Йому прийшло в голову відновити середньовічний московський обряд, досі на Україні невідомий, анафему. Акт цієї церемонії відбувся 23 листопада у Глухові у Святотроїцькій церкві в присутності царя, його дружини і всієї козацької старшини, що ще залишилася під московською владою. Богослужіння почалось своєрідною відправою, складною і несамовитою, якої почини найти можна у стародавній візантійській церкві з тієї доби, коли духовенство вело невблаганну боротьбу із світською владою. Новгород-сівєрський протопоп Афанасій Заруцький кидав святочно анафему на Мазепу, викрикуючи голосно: «На зрадника і відступника Івана Мазепу анафема!» — і всі священики, диякони і хор повторяли тричі: — «Анафема! нехай буде проклятий!»

Цар видав спеціальні доручення, щоб того самого дня таку саму відправу підготовили в Москві в Успенському соборі в присутності царевича Олексія і всього двору. Дивним жартом долі цю анафему доручили кинути українцеві, царському митрополитові Стефанові Яворському, колишньому наставникові Київської Академії, вчителеві Орлика і авторові панегірика в честь Мазепи. До офіціальних слів, приписаних формулою, він додав іще таку палку апострофу: «А хто це такий той Мазепа? Хитрий і отруйний змій, лис, чорт, Юда, лицемірник і новий Каїн». І після цього додав з іще більшою ненавистю: «Це скажений вовк під шкурою ніжного ягняти. Ніжний у словах, але жорстокий у ділах».

Другий, давній панегірист Мазепи, Теофан Прокопович змінив поквапно у своїй драмі «Володимир» все те, що мало відношення до гетьмана.

До речі, треба признати, що українське вище православне духовенство перше зрадило справу української незалежності, коли тільки побачило, що вона небезпечно захитана. Київський митрополит і переяславський чернигівський єпископ брали участь у глухівському богослужінні. Всі вони скоро забули за добродійність Мазепи, за його постійні щедрі дари на церкву і його становище вірного оборонця православної віри.

Загал духовенства пішов за сумним прикладом своїх верхів. Ніхто й не думав противитися царським розпорядкам. Навіть таким, що були суперечні з церковним уставом, коли треба було знеславити особу Мазепи й відвернути від нього народне довір'я. А проте, організатори цього діла не добились успіхів, яких сподівались на майбутнє. Навпаки, ця зрада позначила прірву між високим духовенством і українським національним рухом.

За часів Хмельницького православне духовенство піддержувало всіма силами український національний рух у боротьбі проти Польщі; коли прийшло до українсько-московського союзу, воно залишилося вірним сторожем українських вольностей. Важко історично роз'яснити його нежданий зворот і несподівану покірливість; чи відступило воно під впливом жаху чи, може, повірило у наклепи, буцімто Мазепа став союзником Станіслава Лєщинського, отже, католицької Польщі? Можливо, що всі ці мотиви мали одночасно вплив на таку наглу зміну.

Коли царський уряд мав уже за собою вище духовенство, треба йому було ще з'єднати козацьких старшин. Петро видав у Глухові 20 листопада маніфест, в якому заявив нахабно: «Нема на світі другого народу з такими вольностями і привілеями, як український». Цар карав страшними карами всіх, яких підозрівали, що піддержують зв'язки з гетьманом. З другого ж боку обіцяв повну амнистію і всі втрачені права і маєтки тим, які Мазепу покинуть. У протилежному випадку приходила негайна конфіскація майна. На землях, які окупували москалі, арештували без вагання родини мазепинців як заручників, а потім їх засилали.

Спочатку не було багато зради і тому цар придумав новий спосіб, щоб посіяти зерно ворожнечі. Він проголосив, що всі маєтки мазепинців, а головно, самого Мазепи, не належать уже до них і обіцяв, що роздасть їх українцям, які докажуть свою вірність супроти Москви. Козацька старшина виявилась так само слабою, як і вище духовенство; аристократія, яку Мазепа створив з таким трудом проти волі простолюддя, зрадила його і просто кинулась на запропоновані їй маєтки.

Гетьман заховав своє багатство по всьому краю. Він не міг його забрати із собою і казав закопати. Цар обіцяв донощикам половину тих сум, які вони відкриють, і знайшли чимало. Князь Галіцин дістав із скарбу Мазепи 25000 рублів, як це називалось «за працю при облозі Батурина». Меншиков 6000 дукатів, один литовський багатир, прихильник царя 5000, і багато інших теж поважні суми.

Тоді-то почались скрізь організовані лови на мазепинців. Страшна «канцелярія амбасадорів», яку краще можна було назвати «царською кімнатою мук», розташувалась у Лебедині біля Харкова. Довго з покоління у покоління передавали собі українці тихцем жахливі описи про те, що тоді діялось у Лебедині. Там повстав окремий цвинтар, який народ охрестив «цвинтарем гетьманців». Люди ніколи не знали і вже не знатимуть точного числа похоронених там жертв. Тільки архіви і хроніки тієї доби зберегли ще подробиці варварських мук, які вигадувала садистична уява Петра. На те, щоб тероризували Україну, він мусив ужити кривавих варварських засобів, які Москва дістала в спадщину від Азії. В усіх цих справах цар давав точні інструкції.

Він наказував «не тратити часу на зайві формальності» і в порозумінні з Меншиковим, якого призначив виконавцем усіх своїх найвищих і найнижчих діл увів чотирираменне колесо, яке, зломавши тіло, може шматувати його на чотири частини і паль, повний вигадливих мук. Шибениця і топор, «ці забавки» були призначені на «маловажні випадки, гідні вибачливості». Ця нова система мук, придумана Москвою, знаходила свій вислів у таких мудрощах: «Кнут не янгол, він не позбавляє душі, а примушує казати правду». Москалі придумали поодинокі ступені знущань, як батіг, кнут, розпалене залізо і постепенні кари, якими завдавали терпіння, щоб тіло нещасливих жертв могло битись у судорогах. Невинний переходив довге коло у цьому пеклі, а коли почував, що воля його не має вже більше сил до оборони, приходила остання кара, що кінчала його муки.

До нас дійшла тільки одна цифра: 900 людей впало жертвою тому, що не могли видержати до кінця тортури, 50 літ пізніше автор «Історії Руссов», змалювавши марево Лебедина, каже: «А тепер, якби за словами Спасителя з Євангелії за кожну краплину крови, пролиту на цій землі, мусили надолужити ті, що її пролили, то яка покута ждала би катів українського народу? Вони проливали його кров рікою і навіщо? З одної тільки причини: тому що він хотів бути свобідний і зазнати кращої долі на власній землі. А чи не були це ідеали, спільні всьому людству?»

У трагічній історії України лебединська різня та її жорстокості — це один із найжахливіших її епізодів. Тут іще раз аристократія московських завойовників хотіла насильством знищити із коренем ідею про право народної свободи, право, щойно ледве з'ясоване кількома вибраними умами як принцип розвитку новітніх національностей. Але кров мучеників не пропадала ніколи даремно, і тут вона стала плодючим зерном під жниво української свободи…

16 листопада шведсько-українська армія переправилась через Десну та розташувалась на лівім березі. Українці, що прегарно знали річище своєї ріки, стали у великій пригоді шведам, які могли легше поступати вперед. Російські війська надаремне пробували їм перешкодити: їх розігнала шведська артилерія. Уже настала ніч, коли Мазепа і Карло XII перейшли через Десну. Налягла холодна темрява, і віяв гострий вітер, так, що Карло XII, одягнений, як звичайно, легко у плащі, тремтів на всьому тілі. Гетьман, що мав уже на собі кожух, порадив королеві взяти хутро, коли хоче шанувати своє здоров'я і на другий день переслав йому кілька срібних лисів. Король сказав собі підбити ними свій одяг, але кілька днів пізніше, почувши, як серед війська докоряють йому, що тепло одягається, відпоров хутро і вернувся до плаща. Ота мала риса характеристична для цього володаря.

Москалі відступали перед союзними військами, які вітало захоплене українське населення. 23 листопада союзники переправились через Сейм і переходили перед Батурином або точніше кажучи — перед тим, що було Батурином. Страшний вид ждав тут на Мазепу.

З його пишної палати, пам'ятки його слави і сили, де він гадав приймати бенкетом свого союзника Карла XII, залишилося тільки чорне згарище: кілька стовпів чорного диму йшло вгору. Воздух був затруєний тисячами розкладених трупів, на які хмарами злітали шуліки. Мазепа довго з терпінням глядів мовчки на цю руїну і накінець сказав до Орлика: «Наш почин нещасливий. Бачу, що Всевишній не поблагословив нашого наміру. Та Бог мені свідком, що я не міг зробити інакше. Як довше було зносити вічну кривду супроти мого народу, як можна було спокійно довше дивитися на насильство наших прав і вольностей? Як можна було дозволити, щоб на моїх очах підготовляли згубу і руїну України? Колись, правда, ми стали союзниками московських царів, але ми прийшли до них добровільно, слухаючи тільки голосу спільної віри. А втім, москалі зловжили нашим довір'ям, і нині ми, як вільний народ, зриваємо з ними той союз. На жаль, боюся, щоб не надто важко було здійснити нам наші наміри. Може, Україна, залякана долею Батурина, не зважиться нас піддержати».

Та ця хвилина слабощів — неминуча лепта, яку людина сплачує своїй долі, не тривала довго. Справа не була ще програна. Мазепа мав іще палату в околицях Бахмача. Там він скликав велику раду. Його вірні зв'язались з ним новими присягами і супроти нового царського терору поклялись, що не складуть зброї, заки не виборять своїй батьківщині повної незалежності. Мазепа від себе склав таку святочну заяву: «Не для своєї особистої користі, але для добра нашої батьківщини України і для всього Запорозького війська, я прийняв допомогу шведського короля».

Полковники, сотники, козацька шляхта і старі вояки присягали з таким самим палом на вірність рідній країні і своєму провідникові. Мазепа звернувся до народу з прокламаціями, в яких роз'яснював широкій масі мотиви, чому пішов на союз із шведами. Москалі шукали завзято за такими покликами. Горе тому, хто розкидав такі поклики! Ті папери знищили так основне, що нині нема надії знайти якийсь зразок оригінального тексту. Ця духова боротьба, що нагадувала справжню пресову кампанію, мала свої наслідки, і Петро мусив відповідати на неї своїми прокламаціями, що, на щастя, дають нам змогу відтворити загально головні ідеї, з якими Мазепа звертався до народу.

Гетьман писав про те, що Москва завсіди заздрила українцям і ненавиділа їх рідний край, який віддавна хотіла знищити при кожній нагоді. Ось і недавно нищила вона села і міста, проганяла українських провідників, старшин і полковників, переміняла на драгунів вільних козаків, засилала у Московщину за Волгу українських селян, присилаючи на їхні землі москалів…