Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД (6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)»

Вже темніло… Наша дивізія підходила до с. Красногірки, де за відомостями стояли московські частини. Піші частини дивізії одержали наказ зупинитися, зайнявши вихідне положення — з розсвітом мали розпочати наступ… Несподівано знялася рушнична та кулеметна стрілянина… Кінний полк дивізії, що був післаний на праве крило, наскочив на ворожі застави.

Як не дивно, але всіх охопило якесь занепокоєння, самозрозуміло, то не від наглої стрілянини, а від якогось передчуття. І дійсно… за кілька хвилин рознеслася вістка, що боляче вразила кожного козака й старшину дивізії без винятку: "Командир 5-го кінного полку дивізії сотник Грибовський смертельно ранений". Це була велика й не замінима втрата для нашої дивізії.

Сотник Грибовський був один із найліпших старшин кіннотчиків у дивізії; його й підлеглі, й колеґи надзвичайно любили й поважали, а начальство цінило.

Бажання помститись вогнем запалало в кожного…

Ще не світало, як я одержав наказа розгорнути курінь (1-й курінь Київської дивізії) і розпочати наступ на село. Другий курінь дивізії теж був відданий під моє керування. Тихо посувалися курені розгорненим фронтом… Наступ ішов у чоло — в той час, коли третій курінь забезпечував ліве крило.

Почало світати. Село було в балці, й ціле його огортав густий туман. Але ворог уже відкрив нас і розпочав сильний вогонь… Ми були на узгірі та на очах у ворога в той час, як для нас ворог зоставався невидимий. З цього становища був єдиний вихід, а саме: вперед! "Вперед! Слава!"… Команду підхоплено й блискавкою рознесено по лаві, вправо та вліво. З галасом та криком "Слава! Вперед!", кинулося козацтво до села, один одного переганяючи.

Село здобуто… Москалі панічно втікають… Несподіванкою для них був наш ранній наступ, і великі трофеї досталися нам. Але село прилягало до ліса, який тягнеться майже до самої Вапнярки. І цей ліс прислужився москалям — зовсім на наших очах встигла кацапня сховатися в лісі з двома тяжкими гарматами. Проте не всі повтікали й не все вивезли — проворнішим козакам вдалося й баґнетом попрацювати, а кіннотчики не одну голову зрубали. Чимало обозу, полонених та кулеметів добули. Найщасливішим щодо здобичі був 3-й курінь під командою хорунжого Лавровського, йому місцевість дала можливість захопити село з лівого крила, якраз при вїзді; цим він відрізав ворогові дорогу до ліса.

Втрат ми не мали майже жадних, зате ворожих трупів було досить. За сотника Грибовського відплатили не зле…

Не довго ми спочивали, — за дві годині рушили далі… Дорога йшла лісом. І це освіжало, бо день був дуже гарячий… подвійно гарячий…

Щасливо перейшли залізницю й наближались до с. Тиманівки (7 верстов від Вапнярки). Розвідка донесла, що сила ворожого обозу посувається дорогою з Вапнярки.

Зупинилися з нехіттю… тиша неприємно вражала… але не довго — за селом показалася ворожа розстрільна… Не багато думаючи, кинулася піхота бігом уперед, розгортаючись з-за горбів у розстрільну. Справа, на допомогу дорученому мені куреневі, поспішала сотня кінного полку.

Ніколи москалі не витримували нашого наступу, коли він був енерґійний — це я знав із дволітньої воєнної практики з ними, — не витримували вони нашого наступу й тоді навіть, коли їх було кілька разів більше за нас. І цим разом, не зважаючи на те, що ворожа сила чисельно нас теж кілька разів переважала, я не зупинився.

Команда "Слава!" "Вперед''… понеслася кінна сотня в атаку, підтримуючи мене; не відставала від кінноти й піхота.

Хоч і близько підпустили нас до себе ворожі розстрільні, хоч і позицію мали добру, бо нас розділяла багниста річка, — а все ж таки не витримали москалі й кинулися втікати. Горе їм було б… та річечка їх врятувала — кіннота не могла їх переслідувати, ба, й піхота з великими труднощами перебралася через річку, а кулеметні тачанки мусіли кілька верстов обіздити. Втекли москалі, не оглядаючись, в напрямі на Вапнярку під захист двох своїх бронепотягів, що шаленим гарматним вогнем почали нас обстрілювати…

Затихло… але не на довго. Положення наше, хоч ми йшли й побідно вперед, було дуже тяжке… Запорозька дивізія, що мала в цей день зайняти Тульчин, потерпіла невдачу, хоч спершу й захопила була місто з успіхом, але потім мусіла відійти.

Була 16-та година, коли надійшли відомості, що майже з усіх сторін оточив нас ворог, — бо попали ми якраз у прифронтову смугу московсько-польського фронту, в головний центр московського розположення.

Ми находилися в досить тісному колі, із нього вихід був один: вперед! Взяти Вапнярку, повороту нема…

Це розумів кожний, як старшина, так і козак. О годині 17-й рушили курені дивізії спільно в наступ. Перед нами ст. Вапнярка, обсаджена ворожими бронепотягами та густими розстрільними, розсипаними вздовж залізниці та цілому фронті нашого наступу.

Пекельним вогнем зустріли москалі нашу розстрільну, що, порівнюючи з чисельним ворогом, була лише жменькою люда.

Неможливо далі було посуватися… Залягли… Але що з того — чисте поле, ані горбка, ані долини… відступати нема як та й нема куди…