Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД (6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)»

3і слів провідника — до Вознесенського лишалось усього кілька верст.

Я був із першим курінем, який ішов в авангарді. Тут же був і командир дивізії зі своїм штабом. Незабаром вислані вперед дозори наткнулися на ворожий кінний відділ, який став був стріляти з кулеметів, але його люди були настільки перелякані, що стріляли на вітер. Все ж таки ця зустріч неприємно нас вразила власне тим, що ворог відкрив нашу присутність, і хоч ми на стрілянину не відповідали, але все ж ворог уже є попереджений. Сумніву не було — цей факт значно утруднював нашу задачу.

Коли почалася стрілянина, я одержав наказ — свій курінь розсипати в лаву і спокійно вичікувати, не відповідаючи на вогонь. Сам командир дивізії проїхав перед курінем кілька разів і своєю присутністю заспокоююче впливав на козаків. Дорога на Вознесенське була вільна і ми рушили далі. Перший курінь посувався розвернутим фронтом — йому дано завдання заняти ст. Вознесенське.

Мені була знайома місцевість, що прилягала до станції, бо ще у 18-м році я бився з большевиками під Вознесенськом і успішно заняв станцію та місто Вознесенське, розбивши большевицький полк. Але тепер через темноту ночі не міг я орієнтуватися і вів курінь за вказівками провідника. Підпустивши нашу лаву на 200 кроків, большевики відкрили сильний вогонь із рушниць і кулеметів, але великих страт не було — замішання в моїй лаві й у других курінях, що в той час підходили, продовжувалось не більш як 15 хвилин. Командири курінів опанували людьми, куріні розсипалися в одну довгу лаву. Я зі своїм курінем був на правому крилі. Лава лежала на мякій ріллі, і я дав наказ окопуватись. Продовжувати наступ у темноті не було можливости.

Почало світати. Большевики, що були притихли, знову відкрили шалену стрілянину. Вони добре бачили нашу лаву, бо вона була розсипана по узгірю.

Повторення наказу перейти в наступ не було, та не було можливости й залишатися на тім самім місці, бо відстрілюватися не було чим. Прийшлося перебіжкою по одному відтягти лаву трохи взад, але це мало помогло: чим більше розвиднялося, тим сильніший і влучніший був ворожий вогонь, треба було великих зусиль, щоб утримати козаків у лаві на відкритому й рівному, як долоня, полі.

Не було можливости тримати звязок із другими курінями та штабом, хоч він і знаходився зовсім близько, майже в передній лінії.

Я уявляв собі страхіття відвороту на випадок невдачі, коли ми не витримаєм. Чекати далі не було можливости, і я рішив…

Як мені було відомо, пятий кінний полк пішов із одною гарматою в глибокий обхід справа. Знаком про те, що пятий кінний полк розпочав акцію, мав бути перший гарматний стріл підполк. Чорного.

Я вирішив очікувати цього стрілу, як гасла, щоби кинутися з курінем уперед, а там — що Бог дасть, тим більше, що тепер я вже міг краще орієнтуватися.

Доповівши через кінного післанця командирові полку про своє рішення, я з великим напруженням нервів став очікувати серед чистого поля, не злазячи з коня, під сильним кулеметним і рушничним вогнем, до якого приєднався ще й досить влучний артилерійський — з єдиною думкою вперед-уперед!… Ми не маємо ні одного набою, дістати їх можемо тільки у Вознесенському, отже — або здобути, або загинути…

Пролунав гарматний стріл справа! Це гасло!

Не памятаючи себе, я кинувся вперед із несамовитим викриком команди: Встань! Хлопці, за мною, вперед! Слава!!!… Як один, піднеслася лава, із голосним криком "Слава" кинулася вперед бігцем. Повторюючи без перерви команду "Вперед, слава, бігцем!", я гнав коня вперед, а козаки від мене не відставали. Станція виднілась далеченько праворуч, відкіля комуністи стріляли з гармат, але це не перешкаджало мені все ближче з купкою людей куріня, чоловіка в 15, підбиратися до депа, де місцевість була для мене знайома.

Цілком одірвавшись від головних сил, я заняв депо з одним кінним ординарцем і тими ж 15 козаками куріня, що весь час від мене не відставали і які пробігли до 4 верст бігцем із криками "слава", і хоч із них уже дух випірав — як кажуть — а вони ще не переставали кричати "слава!"

Із великим задоволенням мацав мій ординарець тількищо залишені комуністами ще теплі, вкопані гармати.

Ворожий бронепотяг все далі й далі відсувався, покидаючи станцію. Тут же я побачив маневруючий потяг, і в мене майнула думка, що пустивши порожній паротяг навздогін бронепотягові, можна буде зробити його нешкідливим. Я крикнув здалека машиністові, щоби він зупинив паротяг. Він одразу мене був не послухав, але, коли я назвав йому моє прізвище, яке було залізничникам того району відоме ще з 1918 р., паротяг зупинився. Я наказав двом козакам заволодіти паротягом і пустити його навздогін бронепотягові, а сам із ординарцем кинувся на станцію. Тут по всьому було видно, що з цього боку нас так скоро не чекали, бо в той час, як залізничники, пізнавши мене, повискакували зі станції, вітаючи мене, комуністи, між якими був і комендант станції, юрбою щодуху тікали вздовж колії до залізничного мосту. На мій крик зупинитись вони звертали мало уваги (властиво звернули, бо стали втікати ще дужче). Гнатися за ними по колії було неможливо, а козаки ще не підіспіли. Але втекти вдалося не всім. До 100 чоловік красноармійців із двома кулеметами залишилися на станції. Вони через несподіваність нападу здалися без жадного опору".

Оригінал був написаний для мене, але пізніше він попав у газету, якої зараз вже немає, — "Соборна Україна".

Наступ Запорозької піхоти, що, як уже було зазначено, була майже неозброєна (деякі козаки мали більше надії… на каменюки, чим на свої куцопали), — теж не вдався.

І от саме тоді червоні зробили помилку, яка й схилила перевагу в цьому бою на наш бік.

Коли комуністи побачили відступ наших піших лав, то зраділи, покинули свої шанці, міцні будинки й розпочали безсистемне переслідування Запорожців.