Розділ «НА УКРАЇНІ 1919 ПЕРЕГОВОРИ Й ВІЙНА З РОСІЙСЬКОЮ ДОБРОВОЛЬЧОЮ АРМІЄЮ»

Значіння цього епізоду збільшується тим, що підчас всього останнього періоду нашої дефензиви р. 1919. на тлі оперативних, економічних, атмосферичних і санітарних обставин, які все ускладнювалися, Запорожці не зраджують формули, яку я вище навів, навіть тоді, коли Гайдамаки, заанґажовані в політичні комбінації своїм шефом, от. Волохом, лишають Запорожців, що, зрештою, не могло не підбитися на їх оперативних ресурсах. Можна було б ще нанести кілька прегарних епізодів, що ілюстрували б бойову службу за цю тяжку добу, але вони в основі не будуть відмінними.

Крок за кроком, як легендарні богатирі минулих поколінь, Українське військо а з ним і Запорожці в цю трагичну для української справи хвилину, сильно ослаблені в числі,[39] згідно з загальним пляном вищої команди, відходили просто на північ. Могилів, Бар, Староконстянтинів — вже лишилися позаду. З майже десятитисячного корпусу — два-три місяці пізніш їх уже лишилося хіба 2–3 тисячі, та й ті босі, напівголі, змарнілі, виснажені.

Проте думка вояків була занята одним: — Де вихід? А що далі? Невже-ж кінець змаганням? Через те, коли Запорожці почули звістку, що вихід знайдено, але для тих, що леліють в собі "теорію неможливого", що уряд не приневолює, що ті, що бажають, можуть відмовитися, — вони були з тими, що рішили довірити ще раз свою долю рідному краєві.

В безмежних просторах південної України в хатках своїх батьків виглядатимуть вони нових мотивів для нових жертв на вівтар національної справи.

Хоч і натруженими руками, але сильні вірою в себе, в найменший і найвищий свій провід, Запорожці винесли свої бойові прапори з "трикутника смерти" на ширші простори України, щоб спільно з Волинцями та Київцями взяти участь у довгому 163-денному поході в запіллі ворогів української державности, а все з вірою, що нема такого становища, з котрого порядній частині не можна було б вийти з честю, що стає постійною їх бойовою доктриною. Це витворює для них повагу, як серед бойових товаришів українській армії, так і серед ширших кол нашого громадянства.

КІНЦЕВЕ СЛОВО

Поповнені хиби викликають наслідки (ілюстрації):

знов контрасти, цього часу для українців позитивні.

Добровольці ген. Вранґеля були інші. Прогноза.

Отже ми у кінця наших споминів за добу, яка властиво була переломовою, бо була то доба, коли старі державці сходу робили свою першу спробу активізувати "старі цінности" для боротьби з новими соціяльними й національними прагненнями численних народів сходу, які в довгому попередньому процесі були всі обєднані під державою дому Романових, за догмою "вєра, царь, отечество".

Рік 1919. був роком, коли більші національности, передовсім українська, хотіли з добровольцями, з цим новим фактором на сході, витворити новий життєвий модус, бо не могли не числитися з тим, що за добровольцями стояла тоді всесильна Антанта, яка дивилася на народи сходу, як на елемент ще мало культурний, не здібний жити власним життям.

Все свідчить, особливо-ж фінал того циклю подій, що добровольці армії ген. Денікіна не хотіли дивитися на речі так, як вони дійсно були, але як їм то подобалося, — це була основна їх хиба, а хиби ніколи не даруються, — помстилася вона й на т. зв. "белом двіженії".

Мотиви пропаґанди "білих" — мовляв — українці "другие большевики", "бандити", "мужики" і т. д. — виказали себе вартими лише до пори, до часу…

Вони — білі не зрозуміли того, що антибольшевицька маса того часу хотіла замирення між обома безсумнівно більшими рухами українським та добровольчим. І був час, що маси суґестовано тим, що — мовляв — йдуть "переговори"…

З моменту, як цей міраж був розвіяний (події у Київі) маси, довго не розмірковуючи, станули як партизани одверто на бік українців.

Цю еволюцію добре використав у свою чергу Лейба Троцький-Бронштейн, кидаючи національно свідомим масам півдня прокламації за прокламаціями, де голосилося, що в національному питанню добровольці нічому не навчилися… а вимученим від війни народам реклямував "самостоятельность вплоть до отделенія".

З української сторони заслуговує уваги стремління не повторювати минулих помилок і не провадити вже війни на два фронти.

Цим оправдано рішення Начальної Команди навязати модус з добровольчою армією, як з репрезентанткою рівнож антибольшевицького руху, але знаючи |"гасла" білих Н. Команда обмежила цей контакт лише військовою конвенцією.

Багато дечого можна було б сказати про переведення

цієї справи в життя; але так, як вона була поставлена, справа ця мусіла закінчитися невдачою.