Розділ «НА УКРАЇНІ 1919 ПЕРЕГОВОРИ Й ВІЙНА З РОСІЙСЬКОЮ ДОБРОВОЛЬЧОЮ АРМІЄЮ»

В самій армії назагал "інспектуру" не любили, до її чинности ставилися неґативно. Біда матеріяльна росла, злодійство не припинялося, але тепер уся вина складалася на "держінів", як їх охрестили в армії, а вони, як ми бачили вище, були безрадні, через основні-непоправні помилки самої установи.

Та є ще одна риса всієї цієї затії, яку дослідники звичайно поминають без уваги — вона сильно образила чуття конструктивної частини армії — і, як реакція на це, повстав процес консолідації старшинського корпусу, більшого споєння його з тим командним складом, що не виявив хитань і в боротьбі проти "білих" ворогів української справи. Це була друга фаза в формуванні нашої своєрідної національної військової еліти. Остання розпічнеться з початком зимового походу, коли командному складові сам уряд передав диктаторські уповаження, а політичним комісарам — лише ролю дорадників.

Єдиноначальність у війську — це основа, яку безкарно порушувати невільно, але в моментах переходових, коли національний ідеал і соціяльні моменти стоять у суперечці, часто-густо без інституту воєн-комів обійтися годі. Та проте засіб не можна обертати у самоціль, а інтелектуальний рівень кадрів воєн-комів усе відограватиме свою дуже важливу ролю.

У 1919 р. справа стояла так, що коріння всіх авантур були в запіллі; аґенти політичних угруповань втягали військовиків у ріжні політичні комбінації. Тому ходило про державну інспектуру, правомочну на всі ділянки національного апарату, в якій інститут воєн-комів мав-би свою автономну ділянку.

Та роля державної інспектури в перебігу подій і наслідки її діяльности були лише паліятивою. Всі змагання ініціяторів розбивались об хибу в законі й слабість кадрів.

Ображене почуття національно-настроєних старшин виробило новий фермент — який властиво й вирятував армію від остаточного розкладу в обставинах, коли "найпевніший" — здіймав руку "на своїх". Інспектура в цих обставинах задемонструвала своє убожество — відмовила урядові в останній активній піддержці. На цьому безрадному тлі гарно репрезентується особа самого В. Кедровського й жменьки інспекторів-патріотів, яких відданість справі запишеться в реєстр конструкторів українського політичного діла.

Розділ ІІ

Запорожці як військова індивідуальність

Традиції майже забуті знов віджили.

Етапи в організаційній справі. Булавна і штабова старшина.

Служба запорожців за перші роки революції.

Полковник Загродський, був. командир Дорошенківців (6 див.), а на той час т. в. о. командира Волинської групи, що з перемінним успіхом у нерівних боях билася в районі Кодими (на південь від Вапнярки) з денікінцями, був тою першою особою, яку я зустрів після мойого приїзду в район воєнних подій. Властиво йому я був зобовязаний першим детальним зазнайомленням мене з Запорожцями р. 1919.

За уважним вислуханням оповідань полковника Загродського, який був сповнений ясно виявленим, глибоким і щирим пієтизмом до своєї тіснішої батьківщини — "Запоріжжя", минув у мене цілий вечір.

— Ну, ось завтра самі побачите, — був останній його арґумент, — яка це добра національна збройна сила.

Це "завтра" дійсно принесло мені гарні й несподівані на той час вражіння.

Зі своїм власним розумінням справи, зі своїм відмінним, особливим від інших моральним і військовим підходом і з певним комплектом військових традицій — Запорожці були групою, на ті часи, дуже характерною.

Представляв їх мені полковник Базильський, відомий мені особисто ще з часів мого командування в Полтаві 11-ою дивізією.

Самий перегляд відбувався в районі Томашполя на великому, вже вижатому полі.

Полки виглядали елегантно й на коней були багаті, особливо кінно-гірський дивізіон полковника Алмазова та "чорні" полк. Дяченка. Не дуже бідні були Запорожці й на зброю.

Я навмисне додаю до кожної назви частини імя її командира, бо тут одно друге доповнювало, — було, мовляв, візитовою карткою частини. Хоч Запорожці в цілости, як я сказав, мали своє власне обличчя, але при глибших студіях можна було спостерегти, що кожна частина мала ще й свою фізіономію: Кармелюки, Дорошенківці, Республиканці, Мазепинці, Сагайдаки, Кость-Гордієнківці і т. д. Кожна з цих частин мала в собі ще щось додаткове, характеристичне для неї, й була під цим оглядом певного роду індивідуальністю.