Розділ «НА УКРАЇНІ, 1917-1918»

Особисто я з ним уже не мав жадних зносин. Лише в таборі Ланцут, у Польщі на еміграції, він на мою шану влаштував обід, на якім в коротенькій промові змалював присутнім те побачення, про яке я вище згадав. Свою промову він закінчив оригінальним запитом до присутніх: "Я, панове, прошу вас, самі зважте: хто саме з нас двох зробив більше для України? Мені тоді дуже подобалася його джентльменська поведінка, якої так взагалі бракувало нашим діячам від революції.

Я зупинився на полковникові Пількевичові з тих ще причин, що, на мою думку, він був яскравим заступником Українців-романтиків, які надто велику вагу надавали другорядним історично-театральним атрибутам та букві "с" (соціаліст), Всі такі атрибути (оселедець, люлька, бандура) й були на початках тими ознаками, якими вимірявся патріотизм, кваліфікувалася людина, як робітник. А скільки звідси сталося лиха!… А часи були й гострі й складні, — власне тоді рішалася доля України. Коли шукати "пропащего часу" в наших новітніх подіях, то саме там, — наприкінці 1917 року. Центральна Рада — колектив — була на схилі й з кожним днем все більше й більше тратила в масах свій авторитет. Грунт вислизав з-під ніг. Відчувалась туга по людині, що, як досвідчений стерничий, взяв би справу у свої міцні руки, бо зовнішні обставини не були вже такі злі, — наші сусіди й на півночі й на заході переходили теж тяжкі часи. В добу, що вимагала ясного рішення, визначення лінії поведінки, Рада "радилася" про доктрини, в своїх рішеннях спізнювалась й тим самим сама готовила собі заступників, — у Харькові (большевики) й на Полтавщині (Гетьманці).

Хоч я, по старому, тримався лінії чисто технічного робітника в нашому ділі, але вир політичних комбинацій не міг цілком проминати, не зачіпаючи мене. Не минуло й тижня з часу мого прибуття до Київа, як я навязав зносини з Центральним Комітетом партії "Самостійників". Я почав відвідувати їх клюб (Миколаївська, 9). Поділилися вони зі мною й думками що до питання про оголошення України самостійною й незалежною Республикою (секретар Андрущенко).

Не памятаю точно, якого саме грудня було це, але на одних зборах "на Миколаївській" питання про проголошення України самостійною було поставлено руба. Аналіза, що представили зібраним членам партії С.-С. та головні провідники Вільного Козацтва, що було під сильним їх впливом, доводили необхідність негайного відрубного життя України від Росії.

Поставлену президією на голосовання резолюцію збори приняли одноголосно, з великим запалом. А було нас там до сто двадцяти душ. Памятаю поміж ними дідуся, д-ра Луценка, адвоката Андрієвського, отамана Вільного Козацтва — Павлюка, Андрущенка — сталого секретаря партії Самостійників, інж. Макаренка — голову партії. На той час було вже й чимало молоді з українізованих військових шкіл. Зі старших війсковиків я не бачив нікого.

Ухвалену резолюцію вирішено направити, не гаючи часу (хоч як вже було пізно) до Ради Генеральних Секретарів та Голови Центральної Ради — проф. М. Грушевського. На другий день мені казали, що нашу делегацію приняли не дуже прихильно, — очевидячки, треба було аж події 9 січня, — офіційного розпочаття мирових переговорів між большевиками й Німцями в Берестю.

Як і треба було сподіватися, мій проєкт про реорганізацію військово-педагогічної справи на Україні визнано контр-революційним, бо на горі тоді носилися з думкою про міліцізацію армії; крім того мені не могли подарувати хиб моєї мови. Може були й ще деякі причини, про які я не знав. Мені запропонували посаду першого помічника начальника всіх військових шкіл на Україні. Зверхнє-ж керовництво справою мав обняти, на підставі припису Військового Секретаріяту, Генерал А. На ролю помішника я не рефлектував, а тому просив зовсім зняти мою кандидатуру у військово-педагогічній ділянці. Заяву про це я склав у симпатичного матроса Письменного, який виконував на той час обовязки Начальника Військової Канцелярії. Випадок хотів, щоб на той саме час до нього прийшов і капітан П-о, який був на уряді цивільного Комісара Одеської Округи. Довідавшись про всі мої періпетії, він страшенно роздратувався і запропонував мені посаду військового комісара Одеської Округи. Вибору не було — і я погодився. Проте, оформлення мого нового призначення вимагало часу. Тому я не міг використати нагоди і поїхати разом з ним в його салон-вагоні. Мав я їхати до Одеси самотужки, що в умовах того часу було справою не дуже приємною.

Щойно в перших числах січня я вирушив до Одеси. Передо мною стояла ділема: або цілу добу, під час двохдобового переїзду, мерзнути в неопаленому вагоні або ужити методу частинних переїздів. Я вибрав це останнє, а то ще й тому, що тоді було найгірше перебувати в тривалому стику з масами, які вас не знали.

Спосіб мій полягав у слідуючому. Проїхавши десь в коридорі особового возу або й просто на плятформі товарового возу годин пять-шість, я робив перерву у мандрівці. Опочивав у якомусь "буфеті". Збирався з силами, а потім їхав далі. Навіть при цьому способові перетранспортування своєї особи, мав я у дорозі великий клопіт. Всіляким приключкам не було кінця. Я був, наприклад, свідком, як мій співмандрівник, розбиваючи віконне шкло власною спиною, вилітав геть з возу… Вийти до "туалети" можна було лишень по головах пасажирів і т. д.

Легше дихалося людям атлетичної будови, з лобами, що нагадували іх прабатьків-горилів.

Вони займали ліпші місця. Атмосфера возу наповнювалась їхніми жартами на адресу "офіцерні", буржуїв, (а таких поміж пасажирами було чимало). Але за рік подібних мандрівок вони вже навчилися випливати з такої ситуації. У цій подорожі моральною і фізичною підпорою був для мене мій джура — наш-же краян Б., зпід Вознесенська. Коли ми проїхали стацію Вознесенське, він мені показав свою хатинку. Вона була зовсім убога. Перед революцією цей самии Б. був у мене джурою цілих чотири роки, аж поки не пішов додому — в запас армії. На початках війни я і він були тяжко поранені, лікувалися в петербурзьких шпиталях. Там він мене знайшов і я з радістю знов узяв його до себе. Після того ми вже з ним не розлучалися.

Він добре освоївся з поводженням розбещених салдацьких елементів, що в тій обстановці не мали жадного спину. Салдацькі комітети, хоч як шкідливі для боездатности армії, все-ж, в порядку "революційної" дисципліни, стримували цих людей від диких і нічим не виправданих чинів. Повну-ж волю своїм низьким інстинктам ці елементи давали тоді, коли їм щастило вирватися з-під опіки революційної влади й творити свій специфічний хуліганській натовп.

У Жмеринці була перша перешкода. Ми зустріли полки Євгенії Бош (бувшої імператорської Гвардії). Не криюсь, було дуже "гаряче". Про те ми щаслино проскочили й ці "пороги" і, нарешті, хоч і дуже перевтомлені, дісталися до Одеси.

Вище я спинився на двох типах салдатів революції: один, — що наближавсь до двоногих звірів, а другий — це тип Б. Думаю, що не зроблю помилки, коли скажу, що лише тим, що поміж українським народом цей, другий, тип Б. був не рідкий, можна зясувати те, що в основу армій, які йшли під українські та й инші т. зв. білі прапори, лягли контінгенти з Українців. Ті з них, що мали змогу з'ясувати собі мету українського національного руху, (в тих безвідрадних обставинах, коли партизанів цього руху в більшости чекала сувора небезпека), творили підвалини будучих українських бойових частин, Це вони — "Б — и", проводили в маси свідомість необхідности і за революційних обставин, дисціпліни у війську, необхідности берегти основу війська — "своїх" старшин. Заслуга їх велика. Не один старшина мусить бути вдячним цьому типові вояка, якому ще доведеться відограти видатну ролю в наших національних змаганнях.

Старшина українська віддячувалася їм тим самим. Вона не творила з себе "офіцерських обществ", офіцерських батальйонів. Вона щільно влилася в масу національно-свідомого вояцтва, творячи для нього моральні опірні точки: підчас революційної доби бачити старшину при кулеметі або вартовим з рушницею — не було рідкістю.

Всі зусилля противників українського руху зруйнувати цю єдність, посіяти розбрат в українських формаціях не дали жадних наслідків й це треба завдячувати власне тому спокійно-розважному патріотові своєї землі, лицареві в хвилину розбрату, — скромному козакові "Б — ві".

Яким контрастом до цього типу був отой тип салдата-горилі, для якого не було нічого святого. Навіть сама дівоча скромність давала йому матеріял для несамовито-нелюдських вибриків. Ці два типи вступили поміж собою в одверту й безкомпромісову боротьбу.

Розділ V

Друге моє перебування в Одесі. — Воєнні наради. — Наш апарат боротьби. — Початок большовицького наступу

На першому-ж кроці в Одесі я був свідком потрясаючої, для нормальної людини, картини. Це була продукція — власний винахід — одеської голоти. Посеред білого дня відбувалося щось на зразок суду Лінча. Під гомін, вигуки, свист, цілком здеморалізована "салдатня" вела "пару": салдата і якусь заплакану жінку. На голові у них були кльоунські білі ковпаки, з написом: "вор" (злодій).