РОЗДІЛ VІІ. МІЖ БІЛИМИ І ЧЕРВОНИМИ

На підставі попередніх домовленостей денікінці ввійшли до Жмеринки, де стояли Українські січові стрільці, а також почали займати інші сусідні місцевості. Покликаючись зі свого боку на укладене перемир'я, яке було продовжено ще на дві доби, галицькі залоги почали вимагати виведення добровольчих підрозділів з районів, де вони встигли розташуватися. Але оперативним штабам усе-таки вдалося дійти порозуміння і ліквідувати напруженість на жмеринському відтинку фронту.

Переговорчий процес вступив у завершальну стадію з прибуттям 11 листопада 1919 р. до Одеси спільної галицько-наддніпрянської української делегації. Начальна команда все ще сподівалася, що його все-таки вдасться повернути у спільне «соборницьке русло», але керівник денікінської місії генерал Н. Шиллінг категорично відмовився розмовляти з представником армії УНР А. Каменським5. Тоді українська делегація подала запит до командувача УГА О. Микитки щодо можливості укладення угоди на основі договору від 5 листопада «тільки в інтересі Галицької армії»6. Після консультацій з Є. Петрушевичем надійшла відповідь: «Переговори вести тільки для двох армії і для них разом може бути заключене перемир'я»[896]. Отже, здавалося, що переговори остаточно зайшли у глухий кут, а домовленостей так і не вдасться досягнути.

Перед виїздом за кордон 12 листопада 1919 р. Є. Петрушевич провів останню нараду з урядом та військовими. Але й тоді, у відповідь на висунуту О. Назаруком альтернативу: вмирати окремо, чи разом з наддніпрянцями, Диктатор, за його ж словами, обрав «для історії» другий шлях[897].

Утім, становище УГА дедалі погіршувалося, тому знову посилилася тенденція Начальної Команди до укладення (уже вдруге) договору без згоди політичного керівництва. Про це свідчить її відповідь, яка надійшла на запит С. Петлюри, який хотів дізнатися: «Чи буде УГА битися на користь Соборної України?». В цьому документі, датованому 14 листопада, насамперед зазначалося, що від Наддніпрянської армії залишилися «тільки здеморалізовані гуртки мародерів» (це підтверджувалося фактом, коли загін із 17 добровольців роззброїв 700 наддніпрянських «вояків» та ін.). Відтак Головному отаману повідомлялося, що з метою «доведення Галицької армії знову до бойової сили» одеській делегації було надано право ведення сепаратних переговорів2.

Врешті, вже готовий до від'їзду Є. Петрушевич увечері 14 листопада 1919 р. видав довгоочікуване розпорядження, яким також показав своє бачення перспектив наступної військово-політичної стратегії.

Дозволивши вести переговори лише в «інтересах Галицької армії», Диктатор підкреслював необхідність збереження її повної організаційної та адміністративної автономії, а також контролю над нею з боку галицького уряду. Головну мету цих заходів він бачив у тому, щоб «в найближчій майбутності… відвоювати Східну Галичину від Ляхів силою» та забезпечити її федеративний устрій. У цій доктрині денікінській армії відводилася роль стримуючого фактора проти поляків[898].

Спираючись на таку офіційну платформу політичного суверена ЗУНР, 17 листопада 1919 р. був підписаний остаточний текст договору між Галицькою та Добровольчою арміями, який, з незначними поправками являв собою уже відомий «зятківській» варіант. В історичній та мемуарній літературі цей акт іноді визначається як «перемир'я», яке передбачало лише припинення на визначений термін бойових дій між сторонами, що ворогували. Цим намагаються дещо применшити, передусім, негативні враження від документа. Навряд чи такий підхід виправданий. Адже, зважаючи на засади міжнародного права та характер визначених документом питань, його слід трактувати як повноцінний договір. Він передбачав достатньо радикальні і далекосяжні кроки: фактичне з'єднання обох військових формацій. УГА з усією матеріальною базою мала перейти «на сторону» російської Добровольчої армії і в «повне розпорядження» її головнокомандувача. При цьому УГА зберігала «свою організацію, командний збір, мову, устави і ціле військове майно», а також до 75 % особового складу військових частин[899].

Не слід применшувати не лише військового, а й політичного значення досягнутої угоди. Чимало авторів підкреслено повторюють твердження укладачів договору, нібито він мав «суто військовий характер». Зокрема, в остаточному, прийнятому 17 листопада варіанті, положення про припинення діяльності галицького уряду та виїзд Диктатора Є. Петрушевича за кордон було замінено і формулювалося таким чином: «Політичних питань відносно взаємних відношень Галицького Правительства до Правительства Добровольчеської армії, як також відносно майбутньої судьби Галичини не розбирається, а полишається до рішення політичних переговорів. Аж до порішення тих питань в постою генерала Денікіна, забезпечує Диктатор Галичини право кермування і контроль внутрішнього життя Галицької армії». Очевидна невизначеність, суперечливість наведених положень приховували в собі явні підстави не лише для військового, а, не меншою мірою, політичного конфлікту. Зрештою, сам факт примирення та перепідпорядкування армій уже не можна вважати «суто військовим актом». Крім того, він закріпив істотні зміни у державних зовнішньополітичних орієнтаціях, які до того носили дискусійний характер, а також відчутно вплинув на внутрішнє становище армії та морально-бойовий дух галицького вояцтва, всього галицького українства.

Гадається, для об'єктивної оцінки тогочасної ситуації велике значення має відозва Директорії та Ради народних міністрів до українського народу від 2 грудня 1919 р. В документі — не розумування «заднім числом» і не еквілібристичні вправи пізніших істориків, а чесна кваліфікація стану речей, без чого ухвалити рішення про будь- які наступні кроки політичного і військового проводу було б просто неможливо.

«Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна, — відзначається в документі, - поставив нашу армію в надзвичайно тяжке стратегічне і матеріальне положення, бо одночасно з передачею ворогові сили військового майна для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія. Це примусило державний апарат нашої Республіки і військо залишити район Кам'янця, Проскурова та Старокостянтинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована й дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога. Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.»[900].

Військовий суд над генералом-четарем М. Тарнавським, полковником А. Шаманеком та сотником О. Лисняком відбувся 13–14 листопада 1919 р. у Вінниці. На ньому голова трибуналу отаман С. Шухевич висунув закид про укладення ними ганебної змови з ворожою денікінською армією всупереч наказам уряду. З іншого боку, адвокати, в особі сотника С. Шалинського та отамана Ю. Шепаровича, зробили запит про рівень боєздатності Галицької армії у вересні-жовтні 1919 р. та, спираючись на зібрані самотужки дані, повели досить енергійний захист підсудних[901].

Свідками жахливого становища УГА виступили шеф-лікар А. Бурачинський, начальник розвідки Р. Ковальський, інтенданти П. Хомич, М. Гарасевич, а також Д. Паліїв та ін. Категорично заперечуючи всі закиди на свою адресу, М. Тарнавський відповідав прямо, різко, хоча й не завжди щиро. Загалом він поводив себе не як звинуваченний, а, швидше, як звинувачувач.

Зокрема, командувач стверджував, що «армія бажала вже давно покінчити боротьбу», іншим шляхом врятувати її було неможливо. Він запевняв, що не пішов у відставку лише через тягар відповідальності та переконання, що діє «на користь держави».

Відкидаючи твердження трибуналу, нібито одностороннє перемир'я могло негативно позначитися на становищі армії УНР, М. Тарнавський дав доволі песимістичну, більше — критичну оцінку її становища та виклав дуже суб'єктивний погляд на стосунки між Галицькою і Наддніпрянською арміями тощо. Щоправда, при цьому він неодноразово покликався на власну непоінформованість щодо діяльності політичного проводу, хоч факти невиконання наказів останнього заперечував.

Суд звільнив М. Тарнавського, А. Шаманека та О. Лисняка від покарання, навіть не визнавши за ними «злочину непослуху» (несубординації), бо вони, нібито, «хотіли», але через обставини, від них незалежні, «не змогли» виконати накази штабу Головного отамана. Єдиним наслідком судового процесу стало пониження обвинувачуваних у званнях і посадах. Слід погодитися з думкою, що процес мав формальний характер і вирок був заздалегідь визначений[902], бо якби насправді слідувати букві закону, то дії галицького командування можна було трактувати значно і значно суворіше.

Однак вирок відповідав настроям військового загалу, хоча сам судовий фарс і залишив відчутний присмак гіркоти. Після публічного виправдання ще більше зріс авторитет М. Тарнавського, так що його навіть почали називати «українським Гарібальді».

Уже 16 грудня через хворобу генерала О. Микитки він знову почав виконувати обов'язки командувача Української Галицької армії, а відтак втілювати у життя умови договору, за укладання яких нещодавно стояв перед судом. Полковник А. Шаманек був призначений командантом I корпусу[903].

З нагоди «братання» Української Галицької та Російської Добровольчої армій 22 листопада відбулось урочисте богослужіння. Українське населення назовні ніяк не відреагувало на загалом нерядову політичну подію. Воно просто звикло до постійних змін влади і, турбуючись про самовиживання, напевно, й не намагалося розібратися у «тонкощах військової дипломатії». Найтрагічнішим наслідком листопадових 1919 р. подій став відкритий розкол українського соборницького фронту, коли обидві сторони почали відкрито звинувачувати одна одну в «зраді». Напруженість у стосунках і суперечності між урядами, а особливо міжпартійна колотнеча, тепер уже повною мірою охопили Галицьку та Наддніпрянську армії. Орган Начальної команди «Козацький голос» проводив лінію, що договір з А. Денікіним продиктований важким становищем в армії, тому він має виключно військовий характер і необхідний для продовження боротьби. Найбільш наполегливо доводилася незмінність ідейної платформи УГА: «Договір дає… можливість заспокоїти потреби армії при рівночаснім невириченні наших ідеалів», а «галицький стрілець до смерті залишиться вірним ідеї, за яку вмерло стільки його товаришів»2.

На протилежних, навіть відверто ворожих позиціях стояв друкований орган штабу Дієвої армії УНР «Україна», який поступово перетворювався на головний рупор антигалицької кампанії. В серії статей із промовистими назвами «Як готувалась зрада», «Зрадницький акт», «Державна зрада» та інших генеза політичної поведінки керівництва ЗУНР і УГА виводилася ще з київських подій та наступних військово-оперативних прорахунків, за які вся провина звалювалася на Начальну команду. Звучали гіркі докори і закиди, що галичани постійно і свідомо вели «подвійну гру». «Сталось те… від чого на саму думку кров застигає в жилах, — наполягали ідеологи наддніпрянців. — Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його військові однодумці — цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хліб-солі приютилися…»3.

Таким чином, головними винуватцями поразок уряду та армії УНР оголошувалася «Диктатура» (влада Диктатора. — В. С.), яка «погубила наш національний ідеал… власними руками зруйнувала те, чого не могли доконати ні більшовицькі, ні денікінські армії». «Україна» доводила, що саме галицький політичний провід разом із Начальною командою «пограбували наше майно, довели до жебрачої торби нашу наддніпрянську армію, опустошили нашу воєнну скарбницю…»[904]. Найжахливішим у цьому протистоянні стало створення нового образу ворога: «В той час, коли дні Денікіна на Вкраїні вже пораховані, - відзначалося в одній з передовиць «України», — на шляху до Києва стоїть тільки одна перешкода — багнети галицької армії, повернені проти нас Диктатурою»[905].