РОЗДІЛ ІV. ПОГРОМИ

Так, Крайз закинув: «На жаль декотрі Міністерства неприязно відносяться до євреїв і навіть звільняють служачих євреїв…Погроми, від котрих особливо страждає єврейська біднота, є наслідком діяльности чорносотенних елементів, вкорінившихся у військо, урядові органи і міліцію (підкреслено мною — В. С.). Необхідно зняти з фронту наші частини, реорганізувати їх і вигнати з них чорносотенців, а вперед треба пустити Галичан, добре дісциплінованих, котрим погромна хвиля чужа…Ремісники готові виконати обов'язок громадян і вступити до війська, але вимагають утворення в армії такої атмосфери, при котрій українець не дивився би на єврея-козака, як на ворога» (підкреслено мною — В. С.).

5) Представники єврейської громадськості особливо дорікали владі за спроби приховати інформацію про погроми, а ще більше — за бездіяльність, небажання вжити енергійних заходів для припинення ганебних явищ. На переконання представника партії Поалей- Ціон, це відштовхувало частину єврейства від української влади. «Ваше політичне вагання, — наполягав він, — утворило дві України — паперову і дійсну. Трудовий Конгрес і житомирський погром найкраща ілюстрація цих двох світів… Уряд, котрий став на соціалістичний шлях, повинен вдуматися в погромне питання. Він повинен був зрозуміти, що погроми є наслідком високої реакційної температури, від котрої будуть таяти найкращі соціальні обіцянки.

Но цей струмінь лави, я переконаний, відштовхнув директоріяльний Уряд від Києва по той бік Збруча. Повстання і обстріл селянами відступаючих Директоріяльних частин, це не є випадком, а наслідком вагаючої політики».

Як видно, Драхнер вбачав причини негараздів проводу УНР не лише в його небездоганній національній політиці, а й у соціальному курсі. Иого слова звучали як звинувачення персонально С. Петлюрі й українському уряду: «Ви, носителі національного звільнення, залишилися без народу, за котрий ви хотіли боротися… І зробилося це завдяки тому, то ваші дії розійшлися з обіцянками і це відштовхнуло неукраїнське населення з правдивого шляху спільної праці за вільну Самостійну Україну».

6) Представники єврейства навряд чи занадто «згущували фарби», чи вдавалися до необґрунтованих узагальнень. Вони висловлювали справедливі побоювання, що попередня погромна практика не повториться в майбутньому. «…Коли ми переходимо до вашого просування по містах і містечках, — зверталися учасники зустрічі до С. Петлюри, — ми констатуємо, що боротьба Уряду з погромами не дала ще належних наслідків. Жахлива картина Проскурівської та Фельдштинської різні утворила в єврейському населенню переконання, що ваш новий наступ може їм принести ці самі муки. Перший раз заняття міста Оринина вашою військовою частиною в травні місяці тільки підтвердило жах єврейського населення. Оринінський погром страшний не кількістю жертв, а своєю дикістю і садизмом. Коли якийсь отаман оголює бороду єврея і примушує його проковтнути її, коли иньший отаман примушує старуху семидесяти років танцювати круг трупа її забитого сина і при цьому співати: «Ще не вмерла Україна» — це погром не фізичний, но моральний, це погром, споганюючий почуття людини, а такі отамани далеко козаків не поведуть»1.

То ж, якщо комплексно оцінювати переговори представників єврейського громадянства з С. Петлюрою 17 липня 1919 р., доведеться визнати, що вони стали не стільки демонстрацією підтримки єврейством політики Глави Директорії, скільки обернулися претензіями й звинуваченнями отаманщині. А всі меркантильні розрахунки С. Петлюри (вплинути через євреїв на Антанту, на суспільні настрої по інший бік фронту, розжитися зброєю й т. ін.) виявилися марними. Діячі єврейства чемно відмовили в допомозі й заявили, що бездіяльність уряду щодо припинення погромної практики впливає «відштовхуюче на демократію». А відтак головний їх висновок дуже скидався на ультиматум: «…Коли Пане Головний Отамане, бажаєте від нас бесіди з демократією по той бік фронту, то це залежить цілком від Вас, Пане Головний Отамане. Утворіть такі умови, котрі нас не діскрітували в очах демократії по той бік фронту за наш український державний погляд. Утворіть правдиву, чисто витриману соціялістично демократичну атмосферу і я (бундівець

Боград — В. С.) запевняю Вас, що демократія по той бік фронту не буде чекати нашого заклику, а сама до нас прийде…

Ми, Пане Головний Отамане, свою початкову демократичну працю зробили й йдемо навіть далі, тепер ваша черга».

Отже євреї вимагали не слів, а реальних справ. Однак і надалі С. Петлюра «воював» з погромами наказами, розпорядженнями і відозвами, на які мало хто зважав. Тому справедливий висновок В. Сергійчука про те, що «С. В. Петлюрі в 1919 році не вдалося запобігти погромам, але його щире слово в оборону жидівства залишилося»[547], викликає неоднозначне сприйняття.

Що ж до широко цитованого вище джерела, яке, мабуть, умисне обходить, або однобічно тлумачить чимало істориків і публіцистів, є сенс звернути увагу ще на один немаловажний момент. Це не пізніші фальсифікації, підтасовки, вигадки ідейних ворогів української справи, С. Петлюри, не інсинуації компартійно-чекістських функціонерів і радянських авторів, чи підкуплених журналістів по всьому світу, зрештою — не штучні схеми аморальних юристів чи шовіністичних елементів, засліплених жадобою помсти за біди цілого народу (такими розлогими сюжетами наповнено чимало праць, написаних «захисниками» С. Петлюри). Йдеться про реальний документ, який, окрім усього іншого, засвідчує: С. Петлюра здебільшого не зміг дати скільки-небудь переконливих пояснень чи спростувань з поставлених питань. Не тому, що не хотів. Зробити це за тих обставин було практично неможливо. Як, втім, вочевидь, і сьогодні.

Підстав для серйозного песимізму щодо перспективи розв'язання порушеної проблеми й на сьогодні залишається чимало. Серед іншого, це й перманентні, хоча, здебільшого, й не вельми зграбні спроби заповзятих апологетів С. Петлюри вивести за межі критичного поля отаманів меншого рангу, «закрити» проблему, примітивізую- чи її посиланнями на поодинокі, спеціально відібрані факти, достовірність яких в справді науковому дослідженні мала б обов'язково ретельно перевірятися і підтверджуватися. Однією з ілюстрацій неприкритого, вкрай упередженого підходу, до якого просто важко застосувати наукові критерії, є книга Б. Дорошенка-Товмацького[548], що має великий за обсягом, проте надто неконкретний розділ «Єврейське питання в період боротьби за незалежність України»[549].

Оскільки тих, хто бажає відстоювати «безгрішність», «моральну високість» С. Петлюри, залишається ще чимало, сподіватися на припинення полеміки, що здебільшого кон'юнктурно вплітається в сучасні ідейно-політичні процеси, на жаль, не доводиться.