РОЗДІЛ ІІІ. ОТАМАНЩИНА

в центрі яких він опинився, на перебіг яких впливав.

Починаючи з революційної доби, не переводиться когорта публіцистів-адептів, для яких експлуатація імені С. Петлюри стала зручним способом самоствердження. Частково міфологізована, частково сумнівна й скандальна слава Голови Директорії й Головного отамана Військ УНР часом сприймались і використовувались як надійний захисний щит від звинувачень у примітивізмі, поверховості, декларативності публікацій, центральним героєм яких був С. Петлюра. Більше того, їх автори справедливі сумніви, критичні міркування будь-які заклики до виваженості, науковості, принциповості досліджень неодмінно переводили у площину політичних звинувачень відповідальних істориків у антипатріотизмі, відсутності державницьких почуттів і т. ін.

Причому певний час (десь першу половину 90-х рр.) на відстоювання подібних позицій спрямовувався переважно юнацький ентузіазм малодосвідчених фахівців, що робили свої перші кроки в науку. Поширення набули, зокрема «конкурси петлюрознавців» із гучними публічними заохоченнями, широкою публікацією витворів тих, хто прилучався до літератури, найменованої «петлюріаною»[291].

Не забарилися з передруком і поширенням в Україні діаспорних публікацій, у яких С. Петлюрі віддавалася пальма першості серед інших політичних діячів Української революції. Проводилися численні публічні акції, (конференції, «круглі столи», наукові читання й т. ін), де ім'я Голови Директорії і Головного отамана військ УНР дедалі частіше звучало серед найвидатніших представників української еліти всіх часів.

Оптимізації досліджень про діяльність С. Петлюри в добу революції могли б дієво посприяти численні документи, віднайдені і опубліковані В. Сергійчуком у вітчизняних та зарубіжних (російських і польських) архівах[292]. Вони органічно доповнили два томи, що значно раніше побачили світ за кордоном[293]. Добра половина матеріалів великих за обсягом видань датована 1917–1920 рр., а в решті (1921–1926 рр.) зустрічається чимало сюжетів, дотичних до проблем попереднього періоду, пов'язаних із ним.

Можливо, не з усім, написаним у передмові до видань, які мають відповідно у ІІІ і ІУ томах назви «Великий державник України» і «Високий чин українського державництва», можна погодитися. Так, з початкових же рядків першої розвідки відомий історик висловлює різкі закиди владі, яка не визначилася у своєму ставленні до С. Петлюри, «боїться згадувати його ім'я, не кажучи вже про гідне відзначення пам'яті..».

Ще категоричніше В. Сергійчук ладен картати тих, хто зважається на критичні зауваження на адресу одного з керівників Української революції. «Користуючись історичним безпамянством вічного нашого чиновництва, — наголошує він, — вороги української державності продовжують знеславлювати світлий образ Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки»[294].

Гадається, що не слід поспішати зараховувати до числа «ворогів української держави», зокрема, тих вчених, які прагнуть об'єктивних оцінок діяльності С. Петлюри. А «світлий образ» останнього зовсім не варто штучно додатково освітлювати такими, приміром, твердженнями, нібито ім'я С. Петлюри «уособлює українців-самостійників національно-визвольних змагань 1917–1921 років»[295]. Справа в тому, що до початку 1918 р. С. Петлюра не займав самостійницьких позицій, що, до речі, підтверджують і документи тому[296]. І така, на перший погляд, незначна хронологічна «неточність» в умовах перманентної дискусії навколо імені С. Петлюри здатна породжувати підозру, чи не робиться те свідомо, щоб у будь-який спосіб домогтися звеличення діяча, який, можливо, того й не вартий (навіщо інакше вдаватися до відходу від істини?) Однак в цілому передмова виважено представляє зібрані в книзі матеріали, а самі вони краще за все інше дозволяють об'єктивніше пізнати С. Петлюру, його революційну діяльність.

На жаль, доводиться констатувати, що одержаною можливістю далеко не сповна скористалися історики, які обрали за краще зробити свій внесок у з'ясування ролі неоднозначної особистості у руслі започаткованих у першій половині 90-х рр. тенденцій. І хоча серед тих, хто присвятив себе «петлюріані», було чимало й зрілих за віком людей, які змогли здійснити низку солідних за обсягом, зовнішньою атрибутикою (товстелезні — на сотні сторінок, коштовне поліграфічне виконання тощо) видань, останні лише зайвий раз продемонстрували відсутність помітного прогресу, підкреслили невідповідність форми і змісту випущених книг. Можливо, найнаочніше це доводять праці С. Литвина[297].

Одне із завдань, які вони виконують — всемірне звеличення С. Петлюри, «захист» його імені від будь-яких критичних зауваг. Втім автор замахується і на «зверхзавдання» — поставити свого героя над усіма іншими видатними діячами Української революції.

Уже у вступі С. Литвин без тіні сумніву заявляє: «Майже вщухли дискусії стосовно М. Грушевського (це зовсім не так — В. С.). Подеколи не зовсім заслужено, на думку автора, вивищився над сучасниками В. Винниченко-політик (чому б не додати до зловтішних атак численних заздрісників на справжній талант ще одну «оригінальну» «думку автора»? — В. С.).

І хоча, як мовиться, Бог любить трійцю (те, що подібна лексика, м'яко говорячи, дисонує з науковою мовою, автора, вочевидь, зовсім не бентежить — В. С.), місце третього (а може першого?!) (промовисте поєднання знаків пунктуації належить «гострому перу» С. Литвина — В. С.), — залишається майже порожнім»[298].

Покликаючись до Бога, автор насправді явно плутає грішне з праведним. Звинувачуючи «окремих» істориків у тому, що «їхні дослідження базуються на старих догмах радянської історіографії», конкретно — В. Солдатенка у «явних симпатіях» до «прорадянсько- го трактування розвитку української революції» (тобто широких цитуваннях текстів В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка, І. Мазепи), С. Литвин просто не знає, що радянських трактувань розвитку Української революції ніколи не було, оскільки ніколи не визнавалося самого факту, феномену Української революції. То ж як може бути «прорадянське трактування розвитку української революції»?

Про погане знання С. Литвиним історіографічного процесу свідчить і те, що «некритичне використання заяложених цитат, введених у науковий обіг радянською історичною наукою» (мова про названих авторів та ще М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Лозинського) — це щось від лукавого. Оскільки праці усіх згаданих особистостей знаходилися у спецфондах. І якщо й щось цитувалося у дуже обмежених обсягах, то це був В. Винниченко без конкретних посилань на сторінки його творів.

Загадкою залишається те, як будь-яке (критичне, чи некритичне) введення до наукового обігу інформації взагалі може «звужувати» «діапазон знань про складні періоди української історії». Як неможливо збагнути, що в науці може бути «баланс між об'єктивністю і суб'єктивізмом», який В. Солдатенко «порушує», оскільки «акцентує увагу переважно на прорахунках і помилках Петлюри» «без наведення об'єктивних факторів, що спричинили невдачі».

Ті, хто не поділяє поглядів С. Литвина на С. Петлюру, багаторазово звинувачуються у незнанні чи ігноруванні джерельної бази, яка буцімто істотно розширилася останнім часом. Жодного ж випадку використання нових документів принципового характеру у книгах автора виявити не вдалося. А тому доводиться констатувати, що то просто голі декларації, демагогічні заклинання, які до науки мало дотичні.

Хоча кількість публікацій, присвячених С. Петлюрі, була значною завжди, в роки ювілеїв вона, природно, істотно зростала. Останнім часом це було пов'язано і з тим, що ім'я непересічного українського діяча стало звичним використовувати в документах найвищого державного рівня. Так, в указі Президента України В. Ющенка «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки» від 16 травня 2005 р. ім'я С. Петлюри називається не лише серед інших керівників Української революції, яким варто присвятити низку заходів, а й міститься доручення Кабінету Міністрів вирішити в установленому порядку питання про спорудження пам'ятника Головному отаману (подібне адресне доручення торкається ще тільки В. Винниченка)1.

Судячи з усього, «масла у вогонь» додали ювілейні заходи з нагоди 125-річчя В. Винниченка. З цього приводу було ухвалено спеціальну Постанову Верховної Ради України[299], а навіть часткова її реалізація викликала ревну реакцію прихильників С. Петлюри, які постарались різними способами доводити, що їх улюбленець вартий більшої шани за прижиттєвого конкурента.

Прикладом можуть бути виступи в пресі вже згаданого вище С. Литвина. Йдучи ще далі у прагненні до звеличення свого кумира, історик додає до попередніх перетримок, фантазувань і фальсифікацій, які нав'язуються з настирливістю, гідною кращого застосування, нові елементи.

Так, у книзі 2001 р. автор, посилаючись на віднайдені ним у фонді Генерального Секретаріату документи, що зберігаються в Центральному архіві вищих органів влади й управління України, стверджує, що 8 вересня 1917 р. С. Петлюра зробив доповідь про Вільне козацтво і висловлює невдоволення з приводу ухваленого рішення, яке відтягувало практичне розв'язання питання[300].