Розділ «V. ОСІНЬ: АПОГЕЙ АНТАГОНІЗМІВ»

Протягом 13–15 листопада ДСВС видав низку наказів і розпоряджень про розпуск австрійських та інших військових формувань, які перебували на території ЗУНР, про облік колишніх офіцерів австрійської армії та всіх інших військовозобов'язаних української національності. Ці документи передбачали заходи щодо складання реєстрів військового майна, створення у військах належних санітарно-гігієнічних умов, забезпечення армійських частин і населення продовольством тощо.

Після вдосконалення "поборових" програм оголосили мобілізацію колишніх артилеристів австрійської армії та цивільних лікарів українського походження, а також добровольців-фахівців до технічних частин. Вжито заходів для зміцнення порядку і дисципліни у військах[782].

Проте українська влада не встигла скільки-небудь істотно просунутися в реалізації планів військового будівництва в життя, не змогла втримати у своїх руках галицьку столицю. Ця невдача зумовлювалася багатьма причинами. Передусім, не були належним чином виконані чисельні накази і заклики керівництва ЗУНР щодо направлення військової допомоги до Львова. Тому у вирішальний момент українське командування змогло виставити лише 3185 стрільців і 120 офіцерів[783]. Фатальні наслідки для боротьби за Львів мала втрата 12 листопада Перемишля. Сформовані з українських селян військові відділи не змогли втримати місто, наказ українського командування знищити мости через Сян не було виконано. Відтак поляки заволоділи містом, що відігравав роль західного бастіону Східної Галичини[784].

У цей час Польща сама знаходилася у важкому становищі, тому варшавський уряд не міг істотно впливати на збройний конфлікт у Східній Галичині. З приходом 11 листопада 1918 р. до влади Юзефа Пілсудського активізувалася боротьба за звільнення польських земель від німецької окупації, проте у державному керівництві не було одностайності щодо шляхів вирішення польсько-українського конфлікту. Захоплена гаслами Антанти про самовизначення народів частина польських політиків і військових виступала за відновлення Польської держави лише на власній етнічній території. Зокрема, військовий міністр Ридз-Смилка (до речі, його мати була українкою), всіляко стримував відправлення польських військ на львівський фронт[785]. Але, зважаючи на постійні прохання польської людності захистити від "нечуваних українських знущань" (польські мемуаристи згодом визнавали, що то була свідома дезінформація), Варшава вдалася до рішучих заходів.

Уже на середину листопада завдяки внутрішній мобілізації і проникнення у Львів дрібних груп легіонерів чисельність польських військ тут становила 450 офіцерів та 3,7 тис. жовнірів. З прибуттям загону "Одсєч" і краківської частини генерала Роя 21 листопада польські сили у столиці Галичини зросли до 6,7 тис. Отже, у кількісному відношенні вони більше ніж удвічі переважали українські війська. Вищою була і їх боєспроможність[786].

Хід львівських боїв, вірогідно, могла переломити допомога Наддніпрянської України. Однак перші військово-політичні стосунки між керівництвом Української Держави і ЗУНР не принесли вагомих наслідків. Ще 5 листопада 1918 р. УНРада направила до Києва делегацію на чолі з О. Назаруком та В. Шухевичем. Під час її переговорів з Павлом Скоропадським гетьман погодився відправити до Галичини Корпус Січових Стрільців (СС) Євгена Коновальця — найбоєздатнішу частину, що тоді складалася з тисячі вояків, 30 офіцерів, кінної сотні і батареї. Але на зустрічі з О. Назаруком 13 листопада керівний виборний орган СС — Стрілецька рада, заявила, що доля української державності буде вирішуватися у Києві, а не у Львові, тому "не вільно відпускати зі Стрілецтва ані одного багнета". Відтак, з Наддніпрянщини вислали лише загін отамана Долуда (45 козаків), що спричинило поширення серед поляків безлічі чуток про величезну допомогу зі Східної України[787].

Внаслідок польського наступу 21 листопада 1918 р. українські війська за наказом командування без бою залишили Львів.

В історико-мемуарній літературі точаться численні дискусії з приводу виправданості такого відступу[788]. Польські автори зі свого боку називають його "дивом" і "подарунком долі", бо поляки також обговорювали плани про можливість залишення галицької столиці. Не занурюючись у з'ясування суті цього питання, варто відзначити, що ці події відкрили другий етап польсько-української війни у Східній Галичині та значною мірою зумовили їх загальний вислід.

Період з 22 листопада до 10 грудня 1918 р. став свого роду підготовчим етапом для переходу від локальних до широкомасштабних бойових дій, коли сторони, які ворогували, перегруповували сили та нагромаджували військовий потенціал. Розширення фронтової лінії змушувало шукати нові воєнно-стратегічні концепції ведення війни. Поряд із внутрішнім потенціалом західноукраїнської та польської суспільностей (співвідношення людських і матеріальних ресурсів між Східною Галичиною та Польщею становило приблизно 1: 5 на користь останньої)[789] на розвиток збройного конфлікту посилювалися впливи міжнародних чинників.

Особливого значення набували стосунки галичан із наддніпрянськими українцями, дедалі рельєфніше вимальовувалися розрахунки посилення позицій через об’єднання обох гілок нації.

Щодо осені 1918 р. можна вести мову про переплетіння в суспільному житті України відразу кількох груп антагоністичних суперечностей. Не міг розв’язати миром питання про владу з гетьманатом не лише республікансько-демократичний табір Української революції. Не могли примиритися і різноспрямовані інтереси української людності Австро-Угорської імперії, що відійшла в небуття, й відроджуваної польської державності. Лише через крайній варіант — військовий чинник — вважали за найдоцільніше розв’язувати суперечності румуни з українцями Північної Буковини, а угорці — із закарпатцями.

Врешті виявляли дедалі більшу готовність втрутитися у вирішальну військову боротьбу за владу й найрадикальніші сили в Україні, осереддям яких були комуністи. Оправившись після серпневих невдач і поразок, Компартія (більшовиків) України критично аналізувала нагромаджений досвід, виносила необхідні уроки, перегрупувала ряди й без довгих зволікань почала підготовку до нових битв. Так, наприклад, газета „Киевский коммунист” здійснила принципову оцінку попередніх етапів боротьби і заключила спеціальну статтю висновками: „Досвід серпневої боротьби говорить нам про те ж, про що сказав нам наш партійний з’їзд: побільше організації, більше єдності й згуртованості, міцніше будувати партію, партією й революційними комітетами зв’язати в одне [ціле] всіх робітників і найбідніших селян… Легко померти в героїчній сутичці — важко місяцями вперто боротись за радянську владу, іноді відступаючи, лавіруючи, щоб пізніше ще з більшою силою бити ворога.

Шлях легкої миттєвої перемоги закритий перед нами — нам належить вперта довга боротьба…”[790].

На кінцевий успіх можна було розраховувати лише за наявності серйозних військових сил. Тому у нейтральній зоні (вузькій смужці на півночі Чернігівщини — її ширина коливалася від 10 до 30 км) більшовики почали формувати із решток партизанських загонів, що змогли пробитися з різних районів окупованої України, дві повстанські дивізії. Значний внесок у цю справу зробили В.Боженко, А.Іванов, М.Кирпонос, М.Крапив’янський, І.Локотош, І.Петриківський, В.Примаков, Т.Черняк, М.Щорс.

Відставка Г.Пятакова і посилення правого крила в партії на чолі з Е.Квірінгом не означали розв’язання всіх проблем. Чимало питань, як партійного будівництва, так і політичної стратегії й тактики, залишались по-суті відкритими. Ці завдання належало виконати ІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся в Москві 17–22 жовтня 1918 р. 125 делегатів представляли понад 9 тис. членів партії.

„Ліві” мали на форумі деяку чисельну перевагу, що зумовило непростий характер обговорення внесених до порядку денного питань, сутність ухвалених рішень.

Як і на установчому з’їзді, ключову роль знову відігравав Г.Пятаков. Він зробив основну доповідь — про діяльність ЦК, виступив із співдоповіддю про поточний момент, брав участь у обговоренні багатьох інших пунктів порядку денного, тобто дійово впливав на процес вироблення тогочасного політичного курсу, пошук шляхів його здійснення.

З'їзд іще раз засвідчив, що змусити лідера „лівих” відступитися від переконань, здати позиції — зовсім не у його вдачі. Уже у вступному слові Г.Пятаков пристрасно доводив, що "світова революція йде, світова революція відчувається всіма нами" і від імені Центрального Комітету запропонував проект відозви до робітників усіх країн. У одностайно схваленому документі висловлювалась непохитна віра в скору перемогу трудящих України й Росії над своїми ворогами, недалеке об'єднання двох радянських республік, готовність допомогти всіма силами справі торжества світової революції[791].

Водночас група "лівих" заявила рішучий протест з приводу дій правих, зокрема виступу Е. Квірінга, який після привітання Петриківським делегатів форуму від імені Першої дивізії повстанських військ Радянської України став дорікати повстанцям за авантюризм їх намірів здійснити захоплення ряду населених пунктів, а ЦВРК — за відсутність принципової витриманої лінії. Виник гострий конфлікт, який не вдалось погасити, незважаючи на всі зусилля навіть присутньому на з'їзді члену ЦК РКП(б) Л. Каменєву[792].

Природно, що в основній на з'їзді доповіді про діяльність ЦК КП(б)У, а також у досить розлогій за обсягом заключній промові з цього питання Г. Пятаков зробив усе, щоб переконати делегатів форуму у принциповій вірності здійснюваного курсу, в тому числі і щодо серпневих повстань. Оцінюючи накази № 1 і № 2, він наголосив, що "вони, безперечно, відіграли позитивну роль в рості нашої революції, революціонізуванні німецької армії і в її розкладі"[793]. Г. Пятаков також підкреслив ту обставину, що формування регулярних повстанських частин відбулося після згаданих наказів, після подій, які вони зумовили.