Розділ «V. ОСІНЬ: АПОГЕЙ АНТАГОНІЗМІВ»

Закликаючи російських офіцерів скласти зброю та залишити Україну, а австро-німецьких військовослужбовців — з розумінням поставитись до усунення з політичної арени монархічно-поміщицької реакції, Директорія зверталась до громадян України з проханням визначити свої позиції в започаткованій боротьбі: «Хто стоїть за утиск та експльоатацію селянства та робітництва, хто хоче панування жандармів і охранок; хто може спокійно дивитись на розстріл мирних студентів озвірілими руськими офіцерами, — той нехай виступає разом з гетьманом і його урядом за єдину неділиму гетьмансько-монархичну Росію проти волі демократії Української Народньої Республіки.

Всі останні чесні громадяне, як Українці, так і не-Українці, повинні разом з нами стати збройною дружною силою проти злочинців і ворогів народу, і тоді всі соціяльні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Українські Установчі Збори твердо і непохитно закріплять їх на вільній Українській Землі»[747].

Звертає на себе увагу те, що у відозві Директорії від 15 листопада 1918 р. по суті відсутня скільки-небудь розгорнута програма революційних заходів і перетворень. Окрім загальних фраз про необхідність повалення поміщицько-буржуазного режиму й відновлення політичних і соціальних революційних здобутків українського народу, що мали бути закріплені Українськими Установчими Зборами, у відозві немає конкретнішого і сталішого визначення мети боротьби. Одне лише було зазначено в ній з безсумнівною чіткістю: оборона незалежності Української держави у формі Української Народної Республіки. Можливо, Національний союз, створюючи Директорію, свідомо уникав виразного формулювання соціально-політичних гасел, відкладаючи це питання напотім, доручаючи Директорії лише виконання обмежених технічно-військових функцій — збройного повалення гетьманщини. Така позиція мала свої вигоди — єднала навколо Директорії різні верстви й групи, але мала і свої вади, як з'ясується пізніше, коли Директорії доведеться розширити межі своєї компетенції і урізноманітнити функції.

В день виходу відозви з Білої Церкви С. Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ України». В цьому документі, підготовленому О. Назаруком, особливий наголос робився на військовому аспекті заходів, що на них мобілізувались маси, особливо військові: «По наказу Директорії Української Республіки я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно собі присвоївшого права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійності Української Республики, за знищення її вольностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопійцеві генералові Скоропадському в тіканню, подавати йому споживання і захисток. Обов'язок кожного громадянина, мешкаючого на Вкраїні, арештувать генерала Скоропадського і передать його в руки республиканських властей.

Гетьманські роспорядження і накази по військам касуються; військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ Республіки, вслід за тими, які вже перейшли.

Війська Республики мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спірався до останнього моменту. В цю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяне і робітники стали панами, в цю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В цю велику годину ви, брати козаки, хіба осмілитеся служити запроданцям, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії, її пануючій клясі — безробітному російському офицерству і мародерам, що скупчились в контрреволюційне кубло на Дону?»[748]

«Універсал» С. Петлюри майже нічим не відрізнявся за своїм смислом від «Відозви» Директорії. І в «Універсалі», і у «Відозві» виразно підкреслювалась необхідність оборони суверенітету Української Республіки, плямувався реакційний гетьманський режим, обіцялось повернення революційних здобутків, або, як сказано в «Універсалі» С. Петлюри, — встановлення такого ладу, при якому б на Україні «селяне і робітники стали панами».

Однак невиразність соціально-економічної платформи Директорії на початковому етапі робітничо-селянського повстання проти гетьманщини майже не давалася взнаки. Народні прагнення до знищення гетьмансько-поміщицького режиму також не виходили за межі гасел Директорії. Селяни й робітники прагнули передусім повалити, докорінно винищити гетьманщину, її карні офіцерські загони, скинути з себе поміщицьке ярмо, щоб назавжди відбити в поміщиків бажання і можливість повернутись до своїх колишніх маєтків. «Ті гасла, під якими брала провід над повстанням в свої руки Директорія, тимчасом не ставали в суперечність з цим основним, черговим завданням селянства і робітництва в їх боротьбі з диктатурою поміщиків і капіталістів. В той же час Директорія сміливо брала в свої руки провід над повстанням, мала опорну базу в формі регулярних військових частин (хоч би полк січових стрільців), закроювала справу у всеукраїнському масштабі, була зв'язана з широкими колами української інтелігенції, одним словом, являлась тим давно сподіваним революційним центром, потребу якого вже гостро відчувало українське трудове селянство, не раз жорстоко каране саме через брак такого центру, через сепаратність своїх виступів. В цих об'єктивних умовах лежать причини успіху Директорії на початках її повстанської діяльности»[749].

Появою відозви Директорії УНР до населення, задекларованою в ній програмою, на думку В. Винниченка, було завдано удару в саме серце гетьманщини, від якого вона й загинула. Більше того, «на цьому моменті фактично й юридично доба Гетьманщини кінчається. Хоча Гетьманщина проістнувала номинально в Київі ще місяць, але вся вага державно-національного життя перейшла вже з 15—XI до Директорії»[750].

Очевидно, в даному разі поважний політичний діяч припускається перебільшення. Адже відозва стала тільки першим кроком до повстання. Його треба було ще довести до перемоги, повалити силою режим, що не збирався підкорятись паперовим наказам.

Однак тут є й своя незаперечна логіка. З моменту створення Директорії та задекларованого нею відновлення Української Народної Республіки й справді розпочався новий етап Української революції.

У 1918 р. революційні процеси захопили в свою сферу й західні терени України. Якщо в попередньому році за ступенем радикальних зрушень під австрійські українці істотно поступалися своїм східним братам, то з наближенням до завершення світової війни вони також помітно активізувалися й рвучко підтяглися до межі здійснення доленосних кроків.

Суперечності в Австро-Угорщині набрали конфліктного характеру не миттєво, а накопичувались поступово. Поневолені народи клаптикової імперії, в їх числі й українці Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття внутрішньо готувалися до самовизначення, визначальними складовими якого була певна форма державності й можливість руху до об’єднання з основним етнічним масивом, що перебував за лінією кордону, за лінією фронту. Як і багато інших знедолених народів Європи, західні українці з великим ентузіазмом сприйняли проголошені 8 лютого 1918 р. президентом США Вудро Вільсоном знамениті 14 пунктів (статей), які мали лягти в основу встановлення нового порядку в післявоєнному світі. Для реалізації прагнень галицьких українців особливе значення мали десята і тринадцята статті, які стверджували необхідність надання народам Австро-Угорської імперії „найширшої можливості автономного розвитку” та відновлення Польської держави в межах території, де етнічне населення становило безсумнівну більшість[751]. Ці та наступні декларативні заяви Вільсона справляли величезний вплив на вихованих в дусі конституціоналізму галицьких політичних лідерів, тому упродовж наступного періоду національно-визвольної боротьби вони постійно робили ставку на сприяння міжнародних чинників, відверто нехтуючи чи недооцінюючи при цьому потенціал власного народу.

Збереженню австрофільських настроїв галицьких політиків певною мірою сприяв і таємний додаток до укладеного 27 січня 1918 р. в Бресті мирного договору між УНР та країнами Четверного союзу. Він, зокрема зобов’язував Австрію провести до 20 липня поділ Галичини на два окремі коронні краї — польський та український, приєднавши до останнього українську етнічну територію Буковини.

Усе ще рухаючись у „проавстрійській площині” та домагаючись автономії краю, на засіданні віденського парламенту 20 лютого 1918 р. українські посли виступили з вимогою поділу Галичини на дві частини із самостійним правовим і політичним устроєм. У разі її невиконання вони погрожували, що Східна Галичина самовільно приєднається до УНР. Цей виступ став проявом наростаючої тенденції до внутрішньої консолідації та радикалізації домагань українських національно-патріотичних сил Галичини. Проведений Українською парламентською репрезентацією 25 березня у Львові з'їзд нотаблів (у ньому взяло участь 500 представників політичних, церковних і громадських організацій) уже вимагав негайної ратифікації Брестського договору та проголошення "своєї державності на українських територіях в Австрії". На ньому також гостро постало питання про потребу створення української військової сили[752].

Отже, зміни в поглядах та орієнтаціях галицького проводу значною мірою детермінувалися зовнішньополітичними чинниками. Водночас визрівали внутрішні передумови для здійснення революційним шляхом глибоких історичних перетворень. Ще влітку 1918 р. голова Української парламентської репрезентації (УПР) Є. Петрушевич в одній з парламентських промов щиро запевняв, що "зірка Габсбурзької династиї все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі". Однак уже наприкінці жовтня він публічно проголосив: "Бувай здорова, Австріє! Між нами порвані всі нитки. Тепер ми самі будемо вирішувати свою долю"[753]. Такі кардинальні зміни були, звісно, викликані усвідомленням неминучості розпаду Австро-Угорської імперії, з якою держави Антанти відмовилися укладати сепаратний мирний договір.

Народи "клаптикової монархії" — чехи, словаки, поляки, італійці, румуни — вступили у фазу активного державотворення. Галицькі українці спочатку щодо цього відставали від них, але наполегливість поляків змусила їх перейти до рішучих дій. Утворена державами Антанти т. зв. Регенаційна Рада як вищий державний орган Польської держави 8 жовтня 1918 р. проголосила необхідність досягнення Польщею економічної і політичної незалежності та територіальної цілісності, гарантованих міжнародними договорами. Водночас, польське політичне керівництво взяло курс на злуку всіх земель, де польський народ "історично й культурно має домінуюче становище", а проблема Галичина стала визначатися ним як "внутрішня польська справа"[754].

Враховуючи такий перебіг подій, Українська парламентська репрезентація оголосила про скликання на 18 жовтня 1918 р. галицько-буковинського представницького органу під назвою "Українська національна рада", який мав "виконати право національно-державного самовизначення українського народу"[755]. Цим актом український провід хотів задекларувати всьому світові свої віковічні прагнення. Проте ще 16 жовтня цісар Карл І маніфестом "До моїх вірних австрійських народів" оголосив про необхідність перебудови імперії на національно-федеративних засадах, коли кожен народ "творить свій власний державний організм"[756]. Таким чином опозиційний виступ українців несподівано набрав "цілком законних правових підстав".

На з'їзді 18 жовтня 1918 р. було створено Українську національну раду (УНРада) як головний представницький орган українського народу на землях Австро-Угорщини. "Стоячи па становищі самовизначення народів", УНРада на цьому ж форумі відразу проголосила створення Української Держави на етнічній території, що охоплює Східну Галичину, Лемківщину до р. Сян, північно-західну Буковину та смугу північно-східної Угорщини. УНРада зобов'язувалася підготувати проект конституції, яка б забезпечувала демократичні свободи, культурію-національну автономію і представницькі права для всіх народів, що проживали на цій території[757]. Головою УНРади було обрано керівника УПР Євгена Петрушевича{25}.

На з'їзді представників українських партій та організацій Галичини, що відбувся 19 жовтня 1918 р., питання про злуку адміністративно-державного утворення, що поставало на західно-українських теренах, з Наддніпрянською Україною відклали через сильну опозицію до пануючого там режиму гетьмана П. Скоропадського. Згідно з думкою членів УНРади єдина демократична республіка мала виникнути після зміцнення української державності у західній та східній частинах українських земель[758]. Тоді ж вона утворила три свої делегації (представництва): виконуючу (у Відні — конституювалась 25 жовтня під проводом Є.Петрушевича), галицьку (у Львові — конституювалась 27 жовтня під проводом К.Левицького) та буковинську (у Чернівцях — конституювалась 29 жовтня під проводом О.Поповича), які мали „занятись організацією української держави” та захищати її інтереси перед урядом[759].