Розділ «ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА»

Уже в розпал подій, 26 квітня командуючий Київської групи армій отримав і офіційний дозвіл німецького імператора на проведення державного перевороту в Україні. В ніч з 26 на 27 квітня німці роззброїли радикально налаштовану дивізію синьожупанників, сформовану свого часу в Німеччині з колишніх українських військовополонених. Паралельно з обшуком у приміщенні Центральної Ради і арештом ряду міністрів 28 квітня німецькі генерали дали згоду П.Скоропадському озброїти своїх прихильників.

Втім, на той момент ситуація була взята під абсолютний контроль окупантами. Тому П.Скоропадський змушений був пізніше констатувати: „28-го квітня мені нічого не доводилося робити, все уже було готове”[385]. Та й ночі на 29 та 30 квітня генерал спокійно проспав, просинаючись пізніше зазвичай і навіть згодом не з’ясувавши як слід, якими силами, коли займались стратегічні пункти Києва[386]. Довелося виправдовуватись, що з часом „просто призабув деталі, подробиці „дрібних сутичок”.

Можна, звісно, дивуватися надзвичайному спокою і здатності самовладання генерала, виявлених у екстремальних умовах. А можна припустити, що П.Скоропадський від самого початку, як ніхто інший, знав свою справжню роль у перевороті, розумів, що від нього мало що залежить (зважаючи на сили, яких явно бракувало), а тому терпляче чекав фіналу.

Що ж до головних подій ключового дня 28 квітня, то вони описані П.Скоропадським детально — доки силовими методами (однак з мемуарів не дуже ясно, хто їх насправді здійснював) блокувались установи, він міг кілька годин провести у роздумах біля пам’ятника Святому Володимиру[387], потім тривалий час говорити з архієпископом Никодимом[388] тощо.

З погляду вищевикладеного не можна пристати до фабули розвитку подій, запропонованої О.Отт-Скоропадською та П.Гай-Нижником. На їх переконання, плани державного перевороту визріли у П.Скоропадського самостійно і здійснював він їх самотужки. „Німецьке командування, як тільки дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу”, — наполягають автори[389].

Таку позицію намагається аргументувати власними міркуваннями Г.Папакін. На його думку, „німці не стільки допомагали Павлу Скоропадському, скільки дотримувалися поблажливого нейтралітету, а іноді діяли просто провокативно, як під час свого вторгнення до приміщення Центральної Ради 28 квітня, напередодні перевороту або брутального розгону Січових стрільців 30 квітня, вже після нього. Німецькі військовики пам’ятали генерала Скоропадського по фронту і не дуже довіряли йому. У випадку, коли б він не зміг протягом 29 квітня зайняти всі важливі об’єкти Києва або ж зустрів хоч якийсь серйозний опір, німецька адміністрація відмовилася б від попередніх домовленостей. Тоді б сам Скоропадський почув від генерала В.Гренера історичну фразу: „занадто пізно”. За таких обставин за планами війкового командування мала бути введена комендантська година і безпосереднє правління окупаційної армії”[390].

На жаль, досвідчений дослідник-архівіст не підтверджує висловленого жодним посиланням на реальний факт чи документ. Мабуть, за всіх бажань цього зробити взагалі не можна — такі документи не могли народитися, оскільки австро-німецька сторона заявляла про „нейтралітет” „про людське око”, як дипломатичне прикриття своєї справжньої ролі в подіях — натхненника, організатора і основної, вирішальної сили державного перевороту.

Можна зрозуміти й П.Скоропадського, який пізніше з очевидною виправдувальною метою дуже обережно згадував про „офіційний нейтралітет” окупантів — він вповні прикметно, зокрема, зауважував: „як я чув, ця нейтральність, звичайно, була скоріше на нашу користь”[391]. Коли ж вчитуєшся в мемуари генерала, важко зрозуміти, що він взагалі конкретно (окрім отримування інформації та розмов) робив у критичні години державного перевороту. Створюється враження, що, принаймні, він сам безпосередньо взагалі нічим не керував, не впливав на події події.

Навіть акт обрання П.Скоропадського гетьманом пройшов за його присутності лише на самій останній стадії (коли все було готове) в усякому разі без втручання у процес вирішення питання хліборобами-власниками[392], якими, вочевидь, диригувала інша сила. І цією силою були окупанти.

Сучасні дослідники по-різному оцінюють період правління П.Скоропадського. Одні вважають його „бюрократично-військовою диктатурою”[393]. Інші застерігають, що, прийшовши до влади, гетьман отримав диктаторські повноваження, але вони значною мірою були обмежені присутністю окупаційних військ[394]. Дехто визначає гетьманську державу як “український різновид маріократії”[395].

Останній термін, мабуть, має на меті, не міняючи нічого по суті, хоч трішки завуалювати наукоподібним словотворенням визначення, яке дуже істотно зачіпає національне самолюбство — „маріонетковий режим”.

Загалом, гадається, втручатися в додаткові суперечки з приводу означеного предмету не надто раціонально. Достатньо звернутися до добре відомих документів, що походили з табору німецьких дипломатів і військової адміністрації, і все відразу стає на свої місця, гранично прояснює ситуацію.

2 травня 1918 р. посол фон Мумм повідомляв у Берлін: „За спиною нового уряду стоїть у першу чергу єдина авторитетна в даний час в країні влада — німецьке верховне командування.

Через те можна розраховувати, що нові правителі підуть назустріч будь-якому бажанню генерала Гренера і моєму (тут і далі підкреслено мною — В.С.) як особистого, так і ділового характеру…Дедалі сильне обмеження уряду, ніж те, яке уже проведено до консолідації відносин (дуже вдалий дипломатичний термін — В.С.) не рекомендується…”[396].

Та й справді, чого можна було ще домагатися, коли штаб Ейхгорна із задоволенням констатував, що „на даний момент Скоропадський знаходиться цілком і повністю під впливом головного командування”[397].

А щоб жодних сумнівів ні у кого не виникало та з рішучим бажанням розставити усі крапки над „і”, той же штаб фельдмаршала запропонував відмовитися „від фікції дружньої країни (wenn endlich die Fiktion vom befreundeten Land aufhurt), в якій ми повинні просити дозволу на свої дії у безтолкових або неохайних українських комісарів і комендантів. Головне командування потурбується про те, щоб найменші безпорядки були в корені придушені найрішучішим чином. У цих випадках буде користуватись підтримкою нового уряду”[398].

Німецьке міністерство закордонних справ цілком слушно вичитало в наведених словах буквально наступне: „Передусім необхідно відмовитися від політики, яка зводиться лише до фікції дружньої країни. Новий уряд буде робити те, що ми вважаємо необхідним…” і, бажаючи у найменших деталях погодити дипломатичні дії з військовими, просило уточнити: „Чи означає це, що ми повинні поводитись із Україною не як із державою, яка знаходиться з нами в мирних відносинах, а лише як із окупованою областю[399].

Німецький посол принципово згоджувався з безпардонною лінією військових, у чому він багаторазово запевняв берлінське начальство, однак, відповідно до свого дипломатичного фаху, боязко висловлював думку про те, що бажано „підтримувати на Україні фікцію самостійної дружньої держави постільки, оскільки це співпадає з нашими інтересами”. Серед причин здійснення такої тактики фон Мумм виділив наступні: „..Необхідно рахуватись з суспільною думкою у нас, а також у нейтральних і ворожих нам країнах; необхідно рахуватись з авторитетом українського уряду серед населення, який ми підірвемо, якщо надто різко покажемо, що він [уряд] є лише лялькою (nur Puppe) в наших руках (он як! — В.С.), а урядові установи обслуговують виключно наші інтереси”[400].

Що ж до персони П.Скоропадського, її не надто шанували і перебування при владі ставили в пряму, першочергову залежність „від того, чи залишиться він під німецьким впливом”[401].

Принагідно можна відзначити, що німці вважали брутальні образи на адресу українських діячів цілком виправданими[402].