Розділ «IV. ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ ХВИЛІ ВЛІТКУ 1917 Р»

Привертає увагу той факт, що у вирішенні конкретного українського питання, автори резолюції відступали від абстрактно декларованого принципу «самовизначення націй» до туманного терміна «право на вільний національний розвиток». Обіцяючи «повну підтримку в здійсненні автономії» України, меншовики та есери відразу ж перестраховувалися застереженням про неможливість розв'язання цього питання до Всеросійських Установчих зборів. Вельми невизначена й вимога «негайного створення Тимчасового органу» «для розробки засад автономного устрою України». Можна припустити, що угодовці тут ураховували досвід власної участі у різного роду коаліційних органах і комісіях, робота яких майже ніякого ефекту не мала, однак ілюзію турботи про народні інтереси на якийсь час створювала.

Єдиним практичним пунктом резолюції, що мав реальний сенс, була пропозиція Тимчасовому урядові ввійти в угоду з органами «української революційної демократії». І цей, на перший погляд, сміливий хід вельми влаштовував буржуазію, оскільки, з одного боку, давав їй змогу освятити угоду з Центральною Радою, що готувалася, рішенням з'їзду рад, а з іншого — у разі ускладнень — звалити всю вину на ініціаторів такого кроку.

У такій обстановці Тимчасовий уряд відрядив до Києва для переговорів з Центральною Радою делегацію у складі І. Церетелі, М. Некрасова, О. Керенського та М. Терещенка. Переговори були схожі швидше на диктат сильнішої сторони, ніж на рівноправну розмову. Міністри відмовилися йти на зустріч із широким складом Центральної Ради, поки не нав'язали свою волю її керівництву (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов). Причому досягнуту угоду, за оцінкою М. Грушевського — «результат торгу», мали без будь-яких змін затвердити пленум Центральної Ради і Тимчасовий уряд.

Позицію української сторони досить рельєфно і лаконічно охарактеризував І. Церетелі через цитування В. Винниченка: «…За двісті з лишнім років спільного існування в межах однієї держави український народ звикся з російським народом та його побутом й уважає свій державний зв'язок із ним чимось природним. Він боровся зі старим режимом не для відокремлення від Росії, а для того, щоб домогтися гідного існування всередині Росії”[428].

За М. Грушевським, українські представники на переговорах міцно трималися своєї автономістсько-федералістської орієнтації, охоче погоджувались з вимогами Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати на Установчі збори, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією й не робити рішучих кроків щодо українізації армії. При цьому Голова Центральної Ради зауважує, що далеко не все йому в такій позиції подобалось. Але він обрав тактику скоріше обережного спостерігача, віддавши ключову роль В. Винниченку, поміркована лінія якого в даному випадку посилилась особистісними стосунками з меншовиком І. Церетелі. Останній же, зі свого боку, також виявився найактивнішим учасником переговорного процесу й у Києві, й у Петрограді.

Навряд чи за таких обставин критичні зауваження М. Грушевського щодо В. Винниченка слід визнати в усьому виправданими, тактовними. Адже М. Грушевський несе повну моральну відповідальність за досягнуті домовленості і є всі підстави поширювати загальну оцінку вироблених документів і на його діяльність. Сам же М. Грушевський так кваліфікував той варіант декларації, з яким урешті-решт погодились учасники переговорів і який взялись провести відповідно в Центральній Раді й Тимчасовому уряді В. Винниченко й І. Церетелі: «Дійсно, се був акт односторонній, ся декларація. Ц. рада обов'язувалася припинити «самочинне здійснювання автономії» до всеросійських[Установчих зборів, військову справу віддано на волю військового міністра — що він в українських домаганнях знайде нешкідливим для боєздатності армії. Тим часом, що взамін сього дасть Тимчасовий[уряд — з проекту не було видно»[429].

В такому разі на запитання, яке поставало саме собою, чому ж Рада погодилась на такий документ, що майже нікого не задовольняв, М. Грушевський відповідав: «Але уставити союз, хоч би на такій лихій підставі, з соціалістичними партіями російськими і спеціально київськими, заручитися поміччю їх провідників в ділі автономії і спільно з ними дати бій кадетам і всім іншим ворожим українству елементам — се здавалось цінним»[430].

Отже, вирішальним виявилось бажання суто мирним, безконфліктним шляхом досягти позитивного результату. Згода ж Тимчасового уряду на найкуціші домагання українства, визнання Центральної Ради і Генерального Секретаріату державними інституціями з дуже обмеженою компетенцією і без визначення території, на яку поширювалась би їхня влада, кваліфікувалась як легітимізація автономного стану України, його фактичне здійснення[431]. Так пояснював позицію української сторони В. Винниченко. В цій же площині схильним був шукати «додаткових», позакулісних пояснень і М. Грушевський.

Він висловлює жаль із приводу того, що В. Винниченко «не відкрив подробиць своїх розмов з Церетелі в сій справі (мова про книгу «Відродження нації». —В. С). Переказував тільки, що Церетелі, прощаючись, поздоровив його з автономією. Але мені здається, що подібну фразу ми чули від нього ще на конференції, коли, заспокоюючи наше сумління, за зречення з «самочинного здійснювання автономії», він сказав нам, прощаючись: «Повірте, товариші, ви вже маєте саму справжню автономію» (самую настоя-щую автономію)»[432].

Слід зазначити, що з перенесенням кулуарних дискусій на засідання Центральної Ради позиція її керівництва сприймалась далеко не однозначно. В рішучу опозицію до угоди стали члени УГВК, які кілька разів залишали засідання, проводили власні наради. Очевидно, не останню роль тут відігравало й те, що делегація комітету не спромоглась під час затяжних переговорів з О. Керенським домогтись дозволу на українізацію частин армії.

Нарешті угода була схвалена голосами всього 100 депутатів проти 70 при великій кількості тих, хто утримався[433].

Перебіг переговорного процесу в Києві, поступливість представників Тимчасового уряду, «українська справа» в цілому спричинили вихід кадетів О. Мануйлова, Л. Шингарьова та Д. Шаховського з кабінету, породили урядову кризу[434].

Однак українське питання, спосіб його розв'язання О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі стали скоріше приводом, а не причиною для рішучого кроку кадетів. Або ж українське питання було не єдиною, принаймні, не головною причиною такого кроку. Адже кадети на той момент не були в принципі проти автономії України. На засідання 2 липня 1917 р. вони принесли щойно ухвалену ЦК партії кадетів постанову про внесення до своєї програми пункту про крайову автономію й утворення спеціальної комісії для вироблення відповідного законопроекту. Але кадети були проти розв'язання такої важливої справи без попереднього погодження з ними. Тому амбіції взяли гору, й кадети відмовились прийняти «безформенну й юридично-неграмотну» декларацію Терещенка й Церетелі[435].

Надзвичайно важливо дати зважену, об'єктивну оцінку кінцевих наслідків, у які вилились переговори — Другого Універсалу Центральної Ради і постанови Тимчасового уряду — двох варіантів по суті однієї декларації. Щоправда, практично ніхто не вважав введені зміни, нюанси принциповими — просто кожна із сторін намагалася за рахунок форми, редакційних тонкощів дещо пом'якшити враження від досягнутої угоди на власну користь.

Петроградський документ повідомляв про рішення Тимчасового уряду: «Призначити вищим органом управління крайовими справами на Україні особливий орган, генеральний секретаріат, склад якого буде визначений урядом за погодженням з У. Ц. Р., поповненою на справедливих засадах представниками інших народностей, які живуть на Україні, в особі їх демократичних організацій. Через вказаний орган Т. У. здійснюватиме заходи, які стосуватимуться життя краю і його управління»[436].

Водночас Петроград продовжував наполягати, що проблема статусу України має остаточно вирішуватись Всеросійськими Установчими зборами, хоч дипломатично висловлював співчуття до розробки Центральною Радою відповідного проекту: «Вважаючи, що питання про національно-політичний устрій України і про способи розв'язання в ній земельного питання, у рамках загального положення про перехід землі в руки трудящих, має бути вирішене Установчими зборами, Т. У. із співчуттям ставиться до розробки У. Ц. Р. проекту про національно-політичне становище України в тому розумінні, в якому сама Рада знайде це відповідним інтересам краю, а також про форми розв'язання у ній земельного питання для внесення цих проектів до Установчих зборів»[437].

Значне місце у документі надавалося військовому питанню. «Тимчасовий уряд, — говорилось у декларації, — визнаючи необхідним зберегти під час війни бойову єдність армії, не вважає можливим допустити заходів, які можуть порушити єдність її організації і команди, як, наприклад, зміни в сучасний момент загального мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до системи територіального комплектування військових частин або надання командних прав якимось громадським організаціям. Разом із тим Уряд вважає за можливе надалі сприяти тіснішому національному об'єднанню українців у війську — через формування окремих частин виключно українцями, по-скільки цей спосіб, на погляд військового міністра, буде можливий з технічного боку і не порушить бойової сили армії»[438].

В обнародуваному 3 липня 1917 р. Другому Універсалі Центральна Рада повідомляла про результати київських переговорів, про те, що вони позитивно оцінені Тимчасовим урядом. У черговий раз заявивши про небажання відокремлювати Україну від Росії, автори документа заявляли: «Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його революційні організації, незабаром поповниться на справедливих основах представниками наших народів, що живуть на Україні, від їх революційних організацій, і тоді стане тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людности нашого краю.

Поповнена Центральна Рада виділить наново зі свого складу окремий відповідальний перед нею орган — Генеральний Секретаріят, що буде представлено на затвердження временного правительства, яко носитель найвищої краєвої влади временного правительства на Україні.

У цім органі будуть об'єднані всі права і засоби, щоб він, яко представник демократії всієї України і разом з тим, як найвищий краєвий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та впорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією.