Розділ «ІІ. ПОЛІТИЧНІ СИЛИ Й СУСПІЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ»

Не варто було поспішати з остаточним вирішенням даного питання і з іншої досить поважної причини, на яку звертає увагу М.Грушевський — діалектики зміни центра ваги у міжнаціональних, міждержавних стосунках на різних етапах вибудови автономними частинами федеративного цілого. "На практиці помічається таке цікаве явище, — пише М.Грушевський: — автономні провінції старанно одстоюють свої автономні права від всяких втручань центральної влади і пильнують її поширення. Але доти тільки, доки загальна державна організація виявляє явну чи приховану охоту до того, щоб накидати їм свою волю. Коли ж вона щиро зрекається сих домагань і надає своїм складовим частинам, бувшим провінціям, всі права розпоряджатися собою — тоді, утвердивши свою державність і автономність, частини починають навпаки йти до того, щоб установити між собою якомога тіснішу одностайність, невимушену спільність. Так що можна сказати: до федерації частини-держави виявляють охоту до руху від центру, після федерації — ідуть до центру. Се треба мати на увазі супроти ріжних балачок противників федеративного ладу, ніби то федеративний лад веде до розвалу і розділу держави"[149].

Досягнення Україною широкої національно-територіальної автономії у складі федеративної демократичної Російської республіки, вважав один із найавторитетніших ідеологів Української революції, відповідає спільним інтересам як України, так і Росії. При цьому М.Грушевський наголошував, що воля українського організованого народу домогтися програмної мети тверда і непохитна, хоча, звісно, найприйнятнішим варіантом було б поступове, безболісне розв'язання проблеми.

Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що обираючи стратегічні орієнтири і шляхи розвитку Української революції, її лідери виходили з того, що вона за характером була національно-демократичною, у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення із необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства (демократизацію у найглибшому і сутнісному втіленні). Провідники революції мали на меті забезпечити всі можливості для повнокровного розвитку українського народу, для вільної та ефективної життєдіяльності кожного члена суспільства.

Природно, що конкретно-історичні умови, в яких розвивався революційний процес, постійно змінювались. Відповідно обиралася й тактика досягнення мети. Однак мета залишалася незмінною, чітко усвідомлюваною політично активною частиною українства.

Сформульовані М. Грушевським домагання, платформа Української революції були миттєво підхоплені всім українським інтелектуальним проводом, передусім Товариством українських поступовців, яке вже 25–26 березня провело свій з’їзд. Його учасники підтримали курс на запровадження автономного ладу і прийняли рішення змінити назву організації на “Союз українських автономістів-федералістів”. Було також підтримано ініціативу щодо скликання Українського національного конгресу, висунуту дещо раніше Центральною Радою[150].

Паралельно активізувалася, розпочавши низку нарад, Українська радикально-демократична партія (теж майбутніх соціалістів-федералістів), що об'єднувала переважно інтелігентські та ліберально налаштовані українські кола, які були головним активним елементом Товариства українських поступовців. Після цих нарад 6–7 квітня (які не внесли змін ні в назву, ні до програми партії) радикал-демократи, фактично відновивши свою діяльність, повели, під проводом обраного на нарадах тимчасового Центрального Комітету (у складі — В.Біднова, Д.Дорошенка, С.Єфремова, Ф.Матушевського, А.Ніковського, В.Прокоповича, О.Шульгина, С.Ерастова та інших) досить успішну партійну роботу в українських інтелігентських колах, а також і доволі широку непартійну культурну і національно-партійну діяльність.

Наприкінці березня 1917 р. у Харкові відновила свою діяльність Українська народна партія, яка ще 1902 р. виділилася з Революційної української партії (РУП) і, слідом за своїм імпозантним лідером М.Міхновським, сповідувала радикально-самостійницькі гасла. Партія ніколи не була численною, впливовою. Можливо, ця обставина виявилась вирішальною, коли навесні 1917 р. в революційній атмосфері УНП теж еволюціонувала на автономістсько-федералістську платформу. «…Російська держава мусить бути вільною дружньою спілкою вільних народів, мусить бути перебудована на федеративних основах”, - декларували у березні 1917 р. колишні самостійники[151].

Якщо основній частині РУП свого часу вистачило півтора року для усвідомлення нездійсненності ближчим часом самостійницьких гасел і переходу до автономістської платформи, інша частина витратила на цей шлях ще півтора десятка років. Цей факт обминають чимало істориків, вважаючи його, очевидно, чимось протиприродним й алогічним щодо М. Міхновського і його нечисленного оточення. Однак нічого дивного в тому немає. Будь-яка політична сила мусить рахуватися з реаліями, особливо піклуючись про відповідність курсу, що обирається, настроям тих, чиї інтереси вона прагне відбивати й боронити. Тому-то й перехід УНП у табір автономістів-федералістів цілком виправданий, закономірний.

Однак заради справедливості слід згадати, що самостійницькі уподобання, мабуть, ніколи не полишали М.Міхновського, його друзів, які при першій-ліпшій нагоді готові були знову висунути свої старі, справді виношені, вистраждані гасла. І вони так, власне, і чинили в 1917 р. та в наступні роки.

4-5 квітня 1917 р. відбулася конференція УСДРП, яка підтримала курс на демократизацію суспільства і загальносоціалістині гасла. Водночас, не бажаючи розривати єдиного інтернаціонального фронту, соціал-демократи висловили думку, що революція на Україні піде своїм окремим шляхом, не розчиняючись у загальноросійському процесі, що вона буде проводитись у своєрідних формах, своїми місцевими революційними силами». Конференція пристала до автономістсько-політичних орієнтацій. У схваленій резолюції зазначалося: «Виходячи з того, що потреба можливо повного розвитку творчих сил України вимагає її найширшого економічно-політичного самоозначення; приймаючи під увагу, що федеративний устрій російської держави, як союза автономних національно-територіальних або просто територіальних одиниць, не тільки не може шкодити розвиткові пролетаріята всієї Росії, - а тим більше українського, — але і користний для нього; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць — це найкраща гарантія демократичних і національно-політичних прав кождої нації або країни, — конференція української соц-дем. робітничої партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давнє домагання партії — автономію України, яко першу, невідложну пекучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріату та всієї України. Рівночасно, виходячи з рямок партійної програми, виголошеної на з’їзді 1905 р., конференція, рахуючись з виключністю подій і домаганнями життя, думає можливим взяти на себе право позволити товаришам по партії піддержувати принціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання демократій иньших націй»[152].

Тими ж днями відбувся й установчий з'їзд УПСР, на якому об'єдналися місцеві організації, що існували ще з часів першої російської революції. Було обговорено важливі програмні питання, а через те, що з'їзд виявився "ще більш революційним в національній програмі" (у порівнянні з конференцією УСДРП — В.С.). П.Христюк зазначає, що серед делегатів намітилась група з "виразними самостійницькими тенденціями" і "в результаті було ухвалено, хоч і не самостійницьку, але досить радикальну постанову…"[153].

При цьому автор звертає увагу на те, що принцип суверенності українського народу (у формі широкої національно-територіальної автономії — В.С.) мав утілитися в життя через Українську Установчу Раду, яка мала бути скликана раніше Російських Установчих зборів. Якщо до цього додати постанову з'їзду про зосередження українських солдатів в окремих полках, то, на думку П.Христюка, цілком виправданим було б вважати, що "українська партія соціалістів-революціонерів зайняла з-поміж всіх українських партій найбільш радикальну позицію в національній справі, тим самим ставши в авангарді революційної боротьби українських трудових мас за національне визволення"[154].

Хоча в інших програмних і тактичних питаннях з'їзд УПСР ухвалив рішення, що мало чим відрізнялися від платформ інших українських політичних партій, саме українські есери почали порівняно швидко набирати силу й авторитет, збільшувати свої лави. Цей успіх пояснюється передусім тим, що головні сили партії було кинуто в селянське середовище, й порівняно швидко їй вдалося підкорити своєму впливу професійну класову організацію — Селянську спілку.

Таким чином, найвпливовішими і найпомітнішими політичними силами, що активно включилися з перших днів революції у боротьбу за національне визволення в Україні, стали дві соціалістичні і одна демократична інтелігентська партії. Такий стан партійної роботи слід визнати досить серйозним і перспективним, оскільки названі партії репрезентували й охоплювали всі три головні суспільні верстви, з яких складалась українська нація: селянство, робітництво та інтелігенцію.

Можна звернути увагу на три суттєвих моменти, які характеризують позицію українських політичних партій на початку революції.

По-перше, тотожність їхніх платформ була настільки очевидною (особливо в УСДРП і УПСР), що на з'їзді українських есерів навіть обмірковувалось питання "про злиття в одну соціалістичну партію всіх соціалістичних партій України"[155].

По-друге, ця ж обставина, спільні виступи в національно-визвольній боротьбі дали змогу українським партіям, за оцінкою П.Христюка, "повести за собою весь український народ і фактично вели його доти, доки не були зреалізовані національні домагання українського народу і не наступив період загостреної клясової, соціально-економічної боротьби"[156].

Не беручи до уваги очевидну переоцінку автором тогочасного ступеня впливу українських партій на маси, варто все ж погодитися з ним у тому, що схожість, навіть тотожність їхніх політичних курсів справді створювали реальні передумови для об'єднання тих верств населення, що за ними йшли, у єдиний потік.

По-третє, важко не помітити й досить суттєвої суперечності в діяльності українських партій: за своїми платформами і орієнтирами вони були дуже схожими на відповідні загальноросійські організації. Особливо багато підстав для таких висновків давали українські соціал-демократи. На конференції партії навіть обговорювалося питання про об'єднання з РСДРП (меншовиками). Основою такого об'єднання мало стати визнання РСДРП(м) принципів УСДРП, зокрема її національної програми і національних організацій. Переконавшись, що політична ситуація перешкоджає негайному об'єднанню з РСДРП(м), конференція ухвалила вважати за необхідне: "а) входити в частинні порозуміння і об'єднання з окремими с.-д. організаціями рос. соц. — дем. партії при умові признання ними наших домагань і б) доручити Бюро у. с.-д. р. партії зав'язати зносини з окремими фракціями р. с.-д. р. партії в цілі вияснення їх відношення до нашої національної програми та справи об'єднання"[157].

Один із лідерів УПСР досить критично відгукнувся на рішення конференції УСДРП, саркастично зауваживши з цього приводу: "Само собою розуміється, що з цих балачок про об'єднання нічого не вийшло", а "окремі фракції рос. соц. — дем. партії виясняли своє відношення до національної програми укр. соц. — дем. не в кабінетах і не резолюціями, а запеклою боротьбою проти тієї програми і навіть самої партії, називаючи її не соціалістичною і не робітничою, а дрібнобуржуазною, міщанською і шовіністичною, хоч українська соц. — дем. партія була (за винятком частини національної її програми і діяльности в цій галузі) типовою меньшевицькою російського типу соц. — дем. партією"[158].