Розділ «ІІ. ПОЛІТИЧНІ СИЛИ Й СУСПІЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ»

В.Винниченко і П.Христюк дуже високо оцінювали з'їзд як етапну віху в історії Української революції. Лідер українських соціал-демократів вважав його "першим кроком відродженої нації по шляху державности", "першим каменем" "у будові української державности", "першим підготовчим етапом у творенню як ідей української держави, так і в частковому переведенню їх в життя". "В кожному разі для українства, для свідомих його елементів і для тих елементів, які інтуітивно, законами чистої природи схилялись до свого самопізнання (а їх були міліони), для української нації Всеукраїнський Конгрес у квітні 1917 р. і вибрана ним Центральна Рада були революційно-правними органами, а воля їхня, постанови їхні мали морально-обов'язковий характер.[176]

…І з гордістю кожний українець може сказати, що не насильство, не примус, не обман, не грабіж чужого були фундаментом нашої відроджуваної держави, а добра воля, щиросердне хотіння, ентузіазм і самовідданість всіх складових і будівничих елементів її". Ці слова набувають особливої ваги з огляду на те, в якій ворожій атмосфері всіляких інсинуацій, невщухаючих цькувань, жорсткої, грубої протидії відбувалися підготовка до з’їзду і сам форум, з яким нерозумінням, розратуванням були сприйняті його рішення[177].

На історичну роль з’їзду вказує і П.Христюк: "Національним Конгресом закінчився період української революції — національно-культурницький і підготовчий — і почався другий період — національно-політичної боротьби"[178]. Так само високо, щоправда без зайвого пафосу, оцінював з'їзд і післяз'їздівську ситуацію М.Грушевський. "Організовані українські групи, що утворили Центральну Раду в тимчасовім складі, мали ще те вдоволення, — писав він, — що переконалися, наскільки та політична платформа, яку вони виставили для даного моменту, відповідала вимогам і поглядам ширшого українського громадянства. Воно через своїх делегатів на з'їзді ухвалило їх роботу і зоставило без змін основні підстави національної тактики, визначені ними"[179].

Відзначаючи величезну роль форуму в ідейно-політичному єднанні українства, слід підкреслити і рішення з’їзду, спрямовані на поглиблення і поширення організаторської роботи в масах, створення на місцях розгалудженої мережі комітетів і організацій національно-державницької орієнатції як опори Центральної Ради, запоруки подальшого розвитку Української революції.

Після з’їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс авторитет Центральної Ради як верховного органу, справжнього центру українського визвольного руху, що виходив на якісно нові рубежі.

Отже процес вибору суспільно-політичної альтернативи українством здійснювався надзвичайно відповідально, обраний принциповий орієнтир став результатом виваженого, серйозного підходу до проблеми кращих умів нації, передусім, найавторитетнішого громадського діяча, визначного вченого М. Грушевського.

Однак на сьогодні вельми поширеним є підхід, за яким діяльність Центральної Ради має оцінюватись загалом якщо й не негативно, то, принаймні, невисоко, оскільки хибними виявилися уже два відправних, наріжних моменти її політики — народоправство (соціалізм) і автономістсько-федералістські орієнтації. Саме вони, буцімто, й завадили у 1917 р. скористатись з наданого історією рідкісного сприятливого шансу, завели націю на манівці.

До речі, у розрахунках суворо враховувалось і те, що із здобуттям нацією демократичних гарантій, можливості порядкувати власним життям, із виключенням втручання у її автономну життєдіяльність національне відродження зможе розвинути таку масштабну волю й енергію, за яких українцям вже будуть і не потрібні штучні відмежування від чужих впливів чи конкуренцій. А належність до великої могутньої держави дозволить ефективно скористатись із її очевидних переваг, особливо важливих за умов продовження світової війни.

Як вчений-аналітик, який блискуче опанував надбанням світового досвіду, М. Грушевський був абсолютно переконаний у перевагах ладу, заснованого на федералістичних началах, над централістичним, унітарним державним устроєм. Він намагався довести це всім чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити і діяти.

Водночас, залишаючись завжди справжнім демократом за способом думання і всім змістом своєї поведінки, провід Української революції не допускав “накидання” (тобто нав’язування) вистражданої і вивіреної політичної лінії суспільній свідомості мас (а про маніпулювання нею або ж її обман мови взагалі не могло бути). Тому М. Грушевський делікатно пропонував: в умовах піднесення Української революції гасло автономно-федералістського переустрою Росії “могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України”[180].

Отже, мова йшла про цілком природне засвоєння запропонованих гасел масовим визвольним рухом, животворне його опліднення. І з цього погляду позиція і передбачення голови Центральної Ради та його колег виявились цілком виправданими.

Автономістсько-федералістський стрижень концепції Української революціх не залишився голою кабінетною абстракцією. Сформульовані Центральною Радою гасла перетворились на стійкі переконання мільйонів українців і матеріалізувалися у тисячах і тисячах постанов найрізноманітніших форумів: від загальнонаціональних і загальнопартійних до волосних і вузькокорпоративних. Відбувалось унікальне органічне єднання породження наукового інтелекту з інстинктивними прагненнями, стихійним (радше, — неоформленим) волевиявом широких мас.

Центральна Рада начебто проявляла масам їх внутрішні потяги, настрої й об’єктивно перетворювалась на осереддя руху, що швидко наростав. У тритомнику заступника голови Центральної Ради і голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка “Відродження нації” є прикметний підрозділ з дещо іронічною назвою “І хведеративна”[181]. Справжній мислитель, тонкий знавець національної душі і талановитий художник блискуче, щемливо-тепло відтворив процес визрівання політичної і національної свідомості у всіх верствах українства, особливо в селянському середовищі. “На Україні, - писав він, — все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була “своя”, вона добре знала потреби “простих людей” і хотіла здійснити ці потреби. Ці потреби називались “Автономія України” і “федеративна Росія”. В цих словах містились і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до “простої” мови, й узаконення його відмінності від “руського”, “кацапа”, й ліквідація образливої вічної зневаги цього “кацапа” до “хахла”. Й, нарешті, в цих словах було вирішено питання війни й землі. Реалістичний моністичний розум селянина ці дві категорії, - національне й соціальне, — зараз же зливав у одну, неподільну, органічно пов’язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти автономії, той і проти землі.

…Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитрими запитаннями, лайками й брехнями на адресу провідників українства, провокаційними чутками, закликами до себе, манили обіцяннями, — селяни на це тільки крутили головами й казали: “І хведеративна!”[182]

Без великої загрози помилитись, можна стверджувати, що будь-яка інша ідеологічно-політична конструкція, окрім гасла “широка національно-територіальна автономія у федеративній, демократичній республіці Росія”, не могла так сколихнути українські маси, згуртувати їх, спрямувати до спільної мети. І якщо правильною є теза, що політика — мистецтво можливого, то варто визнати — найближчим до оптимально можливого був саме вироблений Центральною Радою курс.

З іншого боку, кожен неупереджений об’єктивний дослідник подій 1917 р. знає, що самостійницькі гасла залишались поодинокими слабкими голосами надто вузького кола особистостей і майже ніякого практичного впливу на політичні настрої і організацію визвольного руху не мали. Інших же тогочасні політичні сили просто не витворили.

За великим рахунком, у найголовніших параметрах обраний Центральною Радою курс був значною мірою сумісним з тим напрямом, якого дотримувався Тимчасовий уряд Росії. Щоправда, вплив ліберальних елементів в Центральній Раді був меншим, ніж у Тимчасовому уряді, а позиції лівих, соціалістичних партій — явно сильніші. Однак розбіжності на цьому грунті були не настільки істотними, щоб набрати форми непримиренних суперечностей, перерости в конфлікт. Можливо тут грали роль більше навіть не об’єктивні чинники, а суб’єктивні, особистісні зв’язки і контакти, домовленості і взаємні зобов’язання. Такі цілком могли бути досягнуті все по тій же масонській лінії.

У процесі підготовки повалення самодержавства Верховна рада “вільних каменярів” потурбувалася про те, щоб розподілити між собою портфелі у майбутньому уряді[183]. На конвенті 1916 р. (в його роботі від України взяли участь Ф. Штейнгель, С. Чебанов та О. Зарубін) було ухвалено “заздалегідь підготуватися, як у центрі, так і на місцях до того, щоб після падіння самодержавства керівні посади в органах влади посіли члени масонських лож чи особи, близькі до них і залежні від масонів… Завдання було захопити керівництво в свої руки й не залишатися внаслідок революційних подій осторонь”[184].

Незадовго до вирішальних подій у Києві кілька разів з’являвся масон О. Керенський — одна з ключових постатей в архітектоніці будови російської влади після Лютого. Він заручився у місцевих ложах не лише моральною, а й матеріальною підтримкою для здійснення перевороту, а зайнявши посаду міністра юстиції в Тимчасовому уряді, подбав про те, щоб на ключових посадах в Києві опинились “брати”.

Так, начальником Київської військової округи було призначено масона К. Оберучева. За рекомендацією іншого “брата” Д. Григоровича-Барського, призначеного О. Керенським старшим головою Київської судової палати, дружина М. Грушевського звернулася сама до К. Обручева, щоб вирішити питання про безпечне повернення до Києва чоловіка, що й було зроблено з величезною оперативністю[185]. Заступником М. Грушевського (товаришем Голови Центральної Ради) став масон А. Ніковський, а до першого складу війшли масони С. Єфремов, О. Зарубін, В. Леонтович.