Розділ «ПРОЦЕС ВІКУ»

Як могла скластися подальша доля Богдана Сташинського? Могла скластися, як у вбивці Коновальпя Павла Судоплатова. Але, видно, начальство не бачило в Сташинському тих якостей, які потрібні для роботи безпосередньо в адміністрації органів. Після цих двох успішних замахів могли Сташинського використовувати і далі в цьому напрямку. Самому Сташинському сказали, що тепер його хочуть використати для «мирної» праці: він буде так званим резидентом в якій-небудь європейській країні. Але ці два останні варіанти викликають великі сумніви. Чому? Та тому, що над резидентом завжди тяжіє загроза провалу. А де гарантія, що тоді Сташинський не «розколеться» і не видасть таємниці смерті Ребета і Бандери? Це ж буде ой-ой-ой який скандал на весь світ! Скорше всього, Сташинського просто ліквідували б, як уже небажаного свідка. Але поспішати з цим не було потреби, нікуди він не дінеться. Зрештою, про всяк випадок до нього приставили сторожу.

І тут трапилося те, що французи називають «шерше ля фам» - «шукайте жінку». Зрештою, її не довелося шукати, вона знайшлася сама. В Німеччині, - правда, в тій, що «наша», - Богдан Сташинський познайомився з Інгою Поль. І це було таке кохання, що безхарактерний, лякливий юнак зважився спротивитися своєму начальству і настоювати на тому, щоб одружитися лише з нею. Допомогла зустріч із самим головою КДБ Шелепіним, який милостиво дозволив цей шлюб (ах, як він потім, мабуть, проклинав себе за цей милосердний вчинок!). Отже, Богдан з Інгою одружуються, поселяються у Москві і начебто готуються до майбутньої роботи на Заході (вона вже знає таємницю свого чоловіка, правда, не повністю). Але Інга, хоч і з «нашої» Німеччини, ніколи не була настроєна прокомуністично, а життя у Москві ще більше відкриває їй очі на «комуністичний рай». (А що б вона побачила, якби поїхала з Москви бодай у Коломну чи Серпухов, вже не кажучи про колгоспну «дєрєвню»!). Отож Інга, може, не швидко, але успішно «перевербовує» свого чоловіка: якщо їх пошлють в якусь західну країну, вони там з'являться у відповідну установу і попросять політичного притулку (Інга ще нічого не знає про вбивство Ребета і Бандери). Але «якщо»! Отут вони переконуються, що їх дуже пильно стережуть, і виникає сумнів, чи взагалі їх збираються кудись посилати. На поміч приходить випадок, загалом трагічний, пов'язаний зі смертю, але, може, саме ця смерть врятувала життя Сташинському.

Інга завагітніла, поїхала до своїх батьків і там народила. Чоловіка, який хотів з такої нагоди поїхати до своєї дружини, з Москви не пустили. А через кілька місяців, 9 серпня 1961 р., Богдан Сташинський отримав від Інги таку телеграму: «Петро помер, прошу приїхати». Не пустити батька на похорон своєї дитини не могли навіть радянські спецоргани. Тим більше, Сташинський натякнув, що його дружина, яка уже багато знає, в стані нервового шоку може наробити дурниць. З ним погодилися, пустили в Дальгов (саме з цього міста була Інга), але оточили весь дім, де жили батьки Інги, пильною сторожею і тоді Богдан Сташинський з дружиною полишають свою дитину непохованою, беруть документи та гроші і непомітно (навчили на свою голову, як непомітно зникати!) вислизають із дому, ховаючись межи кущами і городами, відходять подалі, потім наймають машину, що відвозить їх до Берліна. Тоді ще можна було без особливих клопотів доїхати до Західного Берліна міським поїздом. Вже з наступного дня всяке сполучення між двома зонами Берліна було припинене.

А тепер повернемося до зали суду в Карлсруе, але не будемо переслуховувати ні промови прокурора, ні промови адвоката - на це немає місця. Зрештою, головне читач уже знає. Слід лише зазначити, що на суді виступила дружина замордованого Лева Ребета Дарія Ребет (дівоче прізвище Цісик) і сказала: «Все те, що тут цими днями виявлено, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби і ненависти. З чисто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жодної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є віддзеркаленням трагічної долі нашого народу».

Потім виступила Наталя Бандера, але її виступ читач уже знає.

19 жовтня 1962 р. було оголошено вирок: 8 років тюремного ув'язнення. Він був сприйнятий дуже неоднозначно. Одні звинувачували суд у надмірній поблажливості до подвійного вбивці. Інші вважали, що Богдана Сташинського взагалі варто було виправдати, оскільки він був лише знаряддям убивства, а справжні вбивці сидять у Москві. В одному листі навіть пропонувалося видати Сташинському документи на ім'я, яке він собі вибере, дати йому 50 тисяч марок і дозволити жити в будь-якій країні, знову ж таки за його вибором. Подальша доля Богдана Сташинського практично невідома. Відомо лише, що він відбув свій строк і зі своєю дружиною виїхав. Але в яку країну і під яким прізвищем?…

А як же на все це реагувала Москва? Звичайно, коли там дізналися про втечу Сташинського, піднявся страшенний переполох. Полетіли зі своїх місць менші і більші начальники, включно до самого Шелепіна. Слід думати, що були спроби якимось чином «ліквідувати» Сташинського, так, щоб це було схоже на природну смерть або самогубство. Але стіни німецьких тюрем виявилися надто непроникними, а тюремні працівники непідкупними.

Тоді було проведено ряд операцій із залученням комуністичної преси в інших країнах, з заявами «свідків» і прес-конференціями, в яких намагалися звинуватити інші сили та інших осіб. Отоді було запущено «качку». Що до цього причетний відомий на той час політичний діяч з Федеративної Республіки Німеччини Оберлендер. Мовляв, його призначили міністром у федеральному уряді, а Степан Бандера був з ним зв'язаний ще з часів війни і мав на нього компрометуючі матеріали. Отже, небажаного свідка прибрали. Ця версія була настільки непереконливою, що потребувала якихось «живих» свідків. І такі свідки знайшлися. Стефан Лібгольц (Ліппольц) і Отто Фрайтаг, які раніше проживали в ФРН, а потім «добровільно» переселилися до НДР (тобто були агентами, які «засвітилися» і були змушені тікати), на прес-конференціях «незалежно один від одного» зробили сенсаційне повідомлення: їм відомо, що за вказівкою служби Гелена (Гелен очолював західно-німецьку службу безпеки) Степана Бандеру отруїв, всипавши йому отруту під час обіду, член ОУН і одночасно агент служби Гелена Дмитро Миськів. На цей час Дмитро Миськів уже помер, так що на нього можна було валити все, що завгодно, та ба - знову стався великий «прокол»! Було достеменно встановлено, що Дмитро Миськів ніяк не міг підсипати отруту Степанові Бандері по тій простій причині, що його в той день не було у Мюнхені.

Звичайно, радянська преса про суд над Сташинським не прохопилася ні словом. Сам Сташинський під час процесу на запитання, що він знає про Симона Петлюру і його вбивство у 1926 р., відповів, що ім'я Петлюри йому відоме, але про його вбивство він оце вперше чує. Цілком можливо, що більшість «колишніх радянських людей», а тепер громадян незалежної України, знаючи щось про самого Степана Бандеру, нічого не знали про його вбивство. Тепер вони знатимуть «хоч щось».