Розділ «ХОДІННЯ ПО ЛЕЗУ НОЖА»

Тоді ж Проводу ЗЧ ОУН стало відомо, що Москва готує вбивство Степана Бандери таким же чином, як було вбито у 1926 р. Симона Петлюру. Як відомо, Симона Петлюру на вулиці в Парижі застрелив єврей Шварцбард, який на суді заявив, начебто зробив це з помсти за єврейські погроми, що за наказом Петлюри вчинялися в Україні. Якщо польський суд у Львові в 1933 р. за вбивство з подібних мотивів засудив Миколу Лемика на довічне ув'язнення, то французький суд у 1926 р. виправдав Шварцбарда. Тепер Степана Бандеру мав убити поляк, родом з Волині, під приводом, ніби під час війни УПА замордувала його рідних. Але до здійснення цього плану не дійшло.

Був і такий випадок, про який розповідає Степан Мудрик-Мечник, який з 1951 року був начальником розвідки ЗЧ ОУН:

«Другого жовтня я мав зустрітися з чоловіком, що працював у КГБ…Ним займалося СБ і розконспірувало його. Потім ним довелося займатися мені. Ми не вірили йому, і він це знав. Ідучи на розмову з ним, я завжди мав надійну охорону…

Далі Зажицький повідомив, що КГБ в Москві з найвищої інстанції отримало доручення за всяку ціну фізично ліквідувати Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу треба затримати і живцем привезти до Східньої Німеччини. На Бандеру замах може відбутися кожного дня, все вже підготовлено. Вони хочуть з ним покінчити. Я запитав, які в нього докази, що все це правда. Він без надуми відповів, що увійшов у конфлікт зі своїм начальством і хоче залишитися на Заході. Має там жінку, котру любить. Має все приготоване, щоб її перевезти на Захід, але потрібні гроші. На запитання, скільки хоче, відповів, що кілька тисяч. Я йому відказав, що справ фінансових не рішаю, мушу про це говорити в Проводі. Тоді Зажицький сказав: «Пам'ятайте, що в рахунок входять такі технічні засоби яких світ не знає».

Степан Бандера, остання прижиттєва світлина. Мюнхен, 1959 рік.

Повернувшись до Мюнхену, Мудрик-Мечник доповів у вузькому колі проводу про свою розмову з «Зажицьким». Прийшли до висновку, що Бандері необхідно бодай на якийсь час зникнути з Мюнхену. Спочатку він відмовився, аргументуючи тим, що всі вони наражені на смертельну небезпеку, але через кілька днів уліг наполяганням друзів і погодився виїхати. Мудрик-Мечник 15 жовтня 1959 року приїздить у Бонн і зустрічається з відомим німецьким політиком, до якого мав листа від Бандери (ім'я його Мудрик-Мечник не називає, але коли пригадати, як свого часу в радянській пресі доводили, що в смерті Степана Бандери був зацікавлений Оберлендер, можна припустити, що йдеться саме про нього). Цей політик потелефонував міністрові внутрішніх справ (бо йшлося про те, щоб Бандері і його сім'ї виробити документи, ясна річ, на якесь інше ім'я). Далі знову нехай розповідає сам Мудрик-Мечник: «З міністерства внутрішніх справ було прислано двох панів, які мене забрали зі собою. В кімнаті, куди мене припровадили, був пан, мабуть, років п'ятдесяти. Вони втрійку почали розмову зі мною. По їх обличчях я зрозумів, що вони ставляться з недовірою до того, що чують. Перед 13-ою годиною вони сказали, що до години 14-ої робимо перерву. Перше, що я хотів зробити, найти телефонну будку і потелефонувати до Мюнхену. Знайшовши телефон, я викликав Мюнхен, наше бюро, до телефону зголосився Ярослав Бенцаль, я просив, щоб він викликав Провідника. Він мені сказав, що, мабуть, хвилин десять тому Провідник поїхав додому на обід… Бенцалеві я сказав, що він має Провідникові від мене переказати. Бенцаль розповів, що у них на Цепелін була таємна німецька поліція, питали, де Мудрик, чи ми вислали його до Бонну… Було для нас зрозуміло, що німці до цієї справи ставляться дуже обережно. Після обіду мені німецькі урядники ставили низку запитань, наприклад, звідки ми те, що я їм оповідаю, знаємо. Чи маємо свою розвідку і контррозвідку? Відповідь моя була коротка, що я не уповноважений про ці справи говорити і сподіваюся, що вони мене зрозуміють і для Бандери і його родини дозволять зробити документи». А що ж у цей час відбувалося в Мюнхені? Зрештою, Степан Бандера весь час був насторожі. Не ходив без зброї (тут йому могло стати в пригоді, що він був, як уже згадувалося, лівшею). Його завжди супроводжували один-два охоронці. І все ж… Постійне усвідомлення небезпеки притупляє гостроту відчуття.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера зібрався поїхати на обід додому. Охоронця десь не було, Бандера не став його чекати, але попросив секретарку поїхати з ним на ринок і допомогти зробити деякі покупки. З ринку Бандера вже сам поїхав додому за адресою: вул. Крайтмара будинок № 7. Завів машину в гараж, відкрив власним ключем двері в під'їзді будинку. Через кілька секунд почувся крик, який змусив сусідів виглянути з дверей. На сходах лежав чоловік, якого вони знали як мешканця цього будинку Степана Попеля. Поруч з ним лежала сумка з помідорами. Через два роки вбивця пам'ятатиме, що помідори були червоні. Дітям їх їсти не довелося.

Бандера був без свідомості, але ще живий. Помер по дорозі до лікарні. Перший діагноз був - пролом підстави черепа в результаті падіння. Але чого він упав? Може, так, як і у випадку з Ребетом, було б встановлено параліч серця (ми вже говорили про те, що в дитинстві Бандера хворів на ревматизм, отже, повинен був мати хворе серце). Лікарів зацікавило невелике поранення на верхній губі: звідки воно могло взятися? Зрештою, було проведено відповідні аналізи і виявлено в організмі синильну кислоту. Сумнівів не було - вбивство. Вбивство, організоване московськими спецслужбами.

Наступного дня Провід ЗЧ ОУН видає таке повідомлення:

«З великим смутком і глибоким болем повідомляємо членство ОУН і все українське громадянство, що 15 жовтня 1959 р. о 1-й годині дня згинув з ворожої руки великий син українського народу і довголітній керівник революційної боротьби за державну незалежність. Голова Проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів сл. п. Степан Бандера, народжений 1 січня 1909 р., Член Української Військової Організації з 1927 р., Член Організації Українських Націоналістів з 1929 р., член Крайової Екзекутиви ОУН з 1931р., а згодом до 1934 р. її Провідник і одночасно Крайовий Командант УВО та з 1933 р. член Проводу Організації Українських Націоналістів. Голова Проводу Українських Націоналістів з 1940 р., Голова Бюра Проводу всієї ОУН з 1945 р. Довголітній в'язень польських тюрем, засуджений на кару смерти, замінену на досмертну тюрму, та в'язень німецьких тюрем і концтаборів з 1941 по 1944 рр.

Похорон у Мюнхені 20 жовтня 1959 р. о 9 год. Заупокійна Служба Божа в церкві св.Івана Хрестителя при Кірхенштрассе. 15 год. панахида й похорон на Вальдфрдгоф.

Жалоба триватиме два місяці - від 15 жовтня до 15 грудня 1959 р.

Вічна і Славна Йому Пам'ять!»

Над могилою Степана Бандери, окрім його побратимів, виступили грузинський князь Нікашідзе, болгарин Вальчев, туркестанець Велі Каюм-Хан, словак Покорни, румун Еміл'ян, хорват Біліч, англійка Віра Річ.

На другий день усі західнонімецькі газети подали докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в ньому взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Виглядало, немов би між українцями на еміграції зовсім не існувало сварки». Найменше про цю подію знали на батьківщині Степана Бандери: адже радянські газети про це не повідомляли, закордонні газети передплачувати в ті часи не можна було, закордонні радіопередачі старанно глушилися та й слухання їх вважалося злочином, за який можна було отримати тюремний строк.

Дещо в іншій ситуації були українці, які, щоправда, були виселені зі своїх рідних земель (лиховісна операція «Вісла»), але відправлені не в Радянський Союз, а на так звані «зємє одзискане», тобто на побережжя Одри, звідки, в свою чергу, були виселені німці.

Ось що з цього приводу розповідав польський журналіст Олександр Омілянович. Коли після смерті Банд ери він опублікував ряд статей у «Газеті Білостоцькій», в редакції з'явилася делегація з українського села біля м.Баня Мазурска з вимогою, щоб автор обов'язково приїхав до них на зустріч з селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам'ять Степана Бандери, а потім пролунали палкі виступи на захист його доброго імені. Пам'ятаймо: це було в 1959 р. у вже (чи ще?) «нашій» Польщі.