РОЗДІЛ VІ. МОМЕНТ ІСТИНИ (роздуми про революції та їх роль в українській історії)

Протиставляючи реалізмові державників романтизм революціонерів («народників»), покладаючи на останніх основну відповідальність за невикористаний історичний шанс, виразники так званого державницького напряму в історіографії чомусь не помічають очевидного — М. Грушевський був не меншим прихильником української державності, аніж, скажімо, Д. Дорошенко (прізвища в даному разі взято просто для більшої наочності, переконливості, оскільки за значного поширення в історіографії саме даного прийому, розбіжності у поглядах двох визначних політиків і вчених із багатьох принципових політичних питань всім добре відомі, хоч для порівняння позицій діячів різних напрямів з таким самим успіхом можна обрати й інших осіб).

Навіть більше — М. Грушевський — особистість, поряд з якою важко будь-кого поставити, оскільки ніхто не зробив стільки у справі наукового переконання світу (а власної нації — насамперед) у тому, що українці — нація з давніми державотворчими традиціями (від Антського царства й Київської Русі), а, головне — у піднесенні державницької ідеї на височінь масового творення й здійснення перших (справді — найважчих, найскладніших, безумовно — найважливіших) кроків до запровадження української державності в XX столітті.

Справа зовсім в іншому — М. Грушевський і Д. Дорошенко мали своїми суспільними ідеалами зовсім різні за сутністю держави. Перший — державу, якої до того ще не було і до якої кликало переконання в неминучості перемоги соціальної справедливості, другий — державу, добре знану в світі, ту, що викликала спротив будь-якої особистості, наділеної здатністю гуманно мислити й діяти. І весь парадокс полягав у тому, що реалізація як першої, так і другої моделей була в умовах 1917–1920 рр. можливою лише революційним шляхом.

Бачення ж революції, точніше віра в її неминучість і необхідність (М. Грушевський) і заперечення її як методу розв'язання суперечностей (Д. Дорошенко) були справді різними, несумісними. В світлі зазначеного й критерій оцінки реалістичної політики і курсу, неадекватного вимогам конкретного історичного моменту, безперечно, має бути іншим.

Такою самою мірою це стосується й оцінки співвідношення та ступеня впливу на розвиток подій і результати революції прихильників автономістсько-федералістського та самостійницького напрямів українського державотворення. Вбачаючи в «автономістах- федералістах» основних винуватців у втраті історичного шансу, сучасні дослідники нерідко беруть на себе місію визначати завдання революції 1917 р., забуваючи, що вони — історики XXІ століття[1138], а не її натхненники, ініціатори, організатори. І їх зовсім не бентежить, що такі висновки суперечать сотням і тисячам документів революційної доби, тоді як на підтвердження довільно обраної схеми закликається авторитет Р. Млиновецького — автора, публікації якого також побудовані на підміні історичних реалій вимислами.

Вищенаведеного, очевидно, досить для того, щоб зробити ще одну спробу (автор даної праці вдавався вже до варіанту[1139], який, як гадається, повністю виправдав себе, довів доцільність і наукову корисність) підійти до старої проблеми, поставивши в центр уваги міркування, оцінки, висновки безпосередніх учасників Української революції, її ідейних вождів і водночас — талановитих учених і полум'яних патріотів, нарешті — людей, чиї моральні якості вирізняли їх серед інших особистостей свого часу і, природно, викликають повагу наступних поколінь. Йдеться, передусім, про М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, Д. Дорошенка, І. Мазепу, М. Лозинського, інших їхніх сучасників.

Незважаючи на те, що значна частина нинішніх дослідників критично, а то й упереджено ставиться до думок цих непересічних особистостей[1140], їхні висловлювання, цитати — все одно неодмінні атрибути всіх публікацій, в яких порушуються проблеми оцінок Української революції, причин її поразки, історичного значення і уроків.

Дуже поширена хиба при цьому — відбираються окремі сюжети й положення, що покликані посилити аргументацію сучасних схем. Не доводячи, наскільки це неправомірно, було б доцільно спробувати проаналізувати, звісно — в міру можливостей, цілісний спадок творців і перших літописців революції з окреслених моментів.

Відомо, що ідеологи, керманичі Української революції й водночас її перші талановиті історики, дуже болісно переживали поразку, якою скінчилася зініційована й керована ними боротьба. Беручись за перо, кожен з них усвідомлював, що головне завдання полягає не в тому, щоб переповісти події, свідками, учасниками яких довелося стати, проаналізувати відому суму фактів і документів, а в тому, щоб, врешті-решт, дати відповіді на запитання, чому не вдалося реалізувати віковічні мрії, досягти жаданої перемоги і які уроки випливають з набутого досвіду.

На жаль, сталося так, що не всі історичні праці містять окремі структурні частини або сюжети, присвячені реалізації такого завдання.

Йдеться, передусім, про М. Грушевського, який, відповідно до наукової кваліфікації, міг дати чи не найґрунтовнішу теоретичну оцінку всіх аспектів Української революції. Цікавих узагальнень, оригінальних висновків можна було чекати і від такого авторитетного фахівця, як Д. Дорошенко. Однак задуманий багатотомник (Історія України. 1917–1923 рр.) він обірвав другою книгою — подіями кінця 1918 р.

Не судилося дійти до підсумкової розмови П. Христюку, який мріяв видати п'ятий том своєї ґрунтовної праці і, можливо, саме в ньому планував відповідний сюжет.

Безперечно, у працях кожного автора, в тому числі й згаданих вище, можна вичленити певні елементи, що торкаються таких важливих питань, як причини поразки й уроки Української революції. Безперечно, це слід обов'язково робити. Без цього взагалі навряд чи можливе повноцінне, всебічне уявлення про сутність, характер, результати процесів, якими наповнювалось життя в Україні в 19171920 рр. і їх підсумкова оцінка.

Однак при цьому варто орієнтуватись, передусім, на праці, в яких містяться оцінки досвіду Української революція не на окремих етапах, щодо певних епізодів, а в цілісному, завершеному вигляді. І зовсім не з формальних причин або через бажання спростити реалізацію завдання. Так би мовити, «проміжні» оцінки нерідко згодом коригувалися і часто можна лише гадати, в які б формули вилилися остаточні міркування справжніх учених, мислителів, неординарних особистостей. В іншому ж разі існує реальна загроза припуститися досить дошкульних прорахунків.

Важливо й інше — при спеціальній постановці подібних питань автори створювали й власні системи пріоритетів, подавали міркування у певному порядку, піклуючись не стільки про структуру відповідних сюжетів, скільки про їхню логіку, взаємозв'язок, черговість елементів. Зрозуміло, наскільки це нерідке принципово для з'ясування авторських позицій, індивідуального бачення важливіших і другорядних чинників тощо.

Крім того, слід мати на увазі й те, що підсумково-оціночні елементи вбирали в себе справді широкий, різнорідний комплекс об'єктивних і суб'єктивних моментів (у тому числі, звісно, й партійні симпатії, особистісні прихильності тощо), а відтак — нерідко розводили їх авторів на досить різні позиції, зумовлювали критичне ставлення один до одного, зауваження, спростування і т. ін. За таких обставин було б неприпустимим прагнути до якогось механічного знаменника (простого зведення докупи) положень з різних праць, хоча слід усвідомлювати, що й зважати на всі нюанси також не можна, та й не потрібно.

Доводиться констатувати, що більш-менш цілісні сюжети, присвячені дослідженню причин поразки й історичних уроків Української революції містяться в третій частині «Відродження нації» В. Винниченка, третьому томі праці І. Мазепи «Україна в огні й бурі революції» та на заключних сторінках праці М. Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма».

Відразу ж привертає увагу такий момент. Жоден з авторів не розмежовував жорстко причини поразки й уроки досвіду 19171920 рр., що у багатьох випадках є цілком виправданим органічним взаємозв'язком обох елементів.

Всі згадані автори надавали першочергового значення оцінці соціальної структури української нації, яка потенційно не відповідала чи мало, недостатньо, відповідала (передусім в організаційному сенсі) тим завданням, що їх мала розв'язати національно-демократична революція. М. Шаповал з цього приводу писав: «Які сили українські виступили в революції? В ролі організатора революції — була в 1917–1920 рр. українська інтелігенція і півінтелігенція, а в ролі ударних мас — селянство і робітництво. Инших сил української революції і не могло бути, бо їх нема в суспільній структурі Української національності. Обидві сили укр. руху — організуючі і ударні, були на початку революції цілком не організовані, а тому не мали жадного свого технічного апарату для боротьби і політичного досвіду. Революційна влада неминуче-логічно опинилася на Україні в руках національних меншостей, через те, що ці меншості були (і досі є) в містах України більшостями, і що була сприятлива конюнктура для них (наша неорганізованість і помилки). В чиїх руках міста, в тих руках є й технічний апарат суспільного керовництва і в їх руках неминуче буде й політична влада, особливо тоді, коли трудові маси поневоленої нації не зорганізовані. Неорганізоване селянство, робітництво і інтелігенція — це значить неорганізована ціла нація, а це далі значить, що така нація не може самоуправлятись аж доти, доки не організується, цеб-то доки не утворить в собі безліч керуючих органів і мас у всіх царинах життя»[1141].

Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. «Революція 1917 року застала українців зкаліченими національно, соціяльно і культурно, — оцінює ситуацію І. Мазепа. — Після довгої московської неволі, перед вибухом революції лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народніх масах. Інтелігенція, яку ми в той час мали, це була тонесенька плівка, що майже безпомічно плавала на поверхні розбурханої революційної хвилі.