Розділ «II. МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ»

Джерело: Центр Музею Освенціму, 6-1962, с.78.

Таким чином, мова йде не про щось "божевільне або химерне", а навпаки, про невмолимий реалізм. Але насамперед це надає додаткові аргументи щоб поставити під сумнів тези прихильників "теорії знищення".

б) Свідчення

На Освенцімському процесі, що проходив у Франкфурті з 20 грудня 1963 року по 20 серпня 1965 року у величезному театрі, як і належить політичної операції, перетвореної у великий спектакль, юридична мізансцена не змогла обійтися без того, що в обґрунтуванні свого вироку суд змушений був визнати, наскільки незначні матеріали він мав у своєму розпорядженні для цієї мети:

"Суду бракувало майже всіх джерел інформації, які зазвичай використовуються в карному процесі для вірного відтворення фактів у тому вигляді, у якому вони реально відбувалися в момент вбивства. Бракувало трупів жертв, звітів про розкриття, висновків експертів про причину смерті; бракувало слідів, залишених винними, знарядь злочину і т. д… перевірка свідчень була можливою лише в рідкісних випадках".

Джерело: стор. 109 обґрунтування вироку.

Знаряддям злочину, відповідно до обвинувачення, були "газові камери". І це від них судді не знайшли аніяких слідів!

Їм, безсумнівно, було удосталь "загальновідомого факту" — майже так за часів полювання на відьом ніхто не насмілювався ставити під сумнів їх "злягання з дияволом", не ризикуючи самому піти на вогнище.

Один з юристів, посланих американцями в Дахау, що став американським табором і центром "суду над військовими злочинцями", Стівен Пінтер писав:

"Я жив у Дахау протягом 17 місяців після війни як військовий суддя США - і я можу засвідчити, що в Дахау не було газових камер. Те, що показують відвідувачам і невірно називають газовою камерою, насправді - пічка крематорію. Ніяких газових камер не було й в інших концтаборах у Німеччині. Говорять, була газова камера в Освенцімі, але Освенцім перебував у російській зоні, і росіяни не дозволили нам його відвідати… Використовувався також старий пропагандистський міф, відповідно до якого були вбиті мільйони жидів. Я можу затверджувати, провівши 6 років після війни в Німеччині та в Австрії, що було вбито багато жидів, але, зрозуміло, менше мільйона, і я думаю, що є найбільш кваліфікованим фахівцем, щоб судити про це".

Джерело: лист Пінтера в католицькому щотижневику "Аур Санді Візітері", 14 червня 1959 року.

За відсутності письмових доказів і бездоганних документів, Нюрнберзький трибунал змушений був, як всі наступні романісти та постановники фільмів, ґрунтуватися на "свідченнях".

Уцілілі, що буди викликані як свідки і засвідчили існування "газових камер", робили це не на підставі того, що самі бачили: вони лише "чули, що про це говорили".

Типовий приклад — доктор Бенедикт Каутський, що успадкував від свого батька керівництво австрійською соціал-демократичною партією.

Заявивши, що в Освенцімі ніхто не виживав більше трьох місяців (хоча сам він перебував там три роки), він написав у своїй книзі "Диявол і проклятий", опублікованої у Швейцарії в 1946 році, із приводу "газових камер":

"Я сам їх не бачив, але про їх існування мені казали багато людей, яким можна вірити".

Багато з показань вважаються основними, зокрема, показання Рудольфа Хесса, Заукеля та Нізлі ("лікаря з Освенціма").

Головним свідком для "доказу" тези переможців, що вирядилися у тоги суддів, був колишній комендант Освенціма Рудольф Хесс.

Показання, які він дав після арешту та у Нюрнберзі відповідали тому, що трибунал очікував від нього.

От заява, зроблена під присягою та підписана Рудольфом Хессом 5 квітня 1946 року: