Настрої українського суспільства висловив у розмовах у жовтні 1942 р. провідний представник ОУН (додаток № 8). Згідно з його думкою Польща може отримати на заході кордон по Одрі, але повинна шукати порозуміння з Україною і навіть Росією для оборони слов'янства від німців. Якщо більшовики затримаються на кордоні 1939 р., українці спробують утворити власну державу на території Східної Малопольщі і Волині. Тільки під натиском союзників вони стали б до переговорів з поляками, але під контролем союзників. Лише у цій ситуації угодовці типу Мудрого були б почуті українським народом. Зазначені настрої частково змінились у 1943 р., коли представники ОУН у Львові хотіли почати переговори з польськими офіційними чинниками щодо налагодження співпраці у боротьбі з Німеччиною і Росією, але справа кордонів вирішувалась би пізніше (додаток № 7). Ініціатива повинна вийти з польського боку. Розпуск Комінтерну українці розцінили як ознаку послаблення Росії і зміцнення впливів союзників, особливо Америки. Українці пов'язували також певні сподівання з підрозділами, утвореними німцями з радянських полонених української національності, які воювали на східному фронті. Мобілізація до дивізії СС «Галичина» мала на меті не тільки боротьбу з поляками, але і боротьбу з більшовиками, що українці підкреслювали у розмовах з поляками. Але наразі принаймні надії українців не здійснились, бо сформовані вже підрозділи німці вислали на захід, головним чином до Німеччини, на перепідготовку. Поляки думали, що ці підрозділи взагалі не будуть застосовані на східному фронті, а тільки в окупованих країнах. Згідно з останньою інформацією з кіл У ЦК українські підрозділи із Східної Малопольщі були направлені до Югославії на боротьбу з повстанцями. Тому ОУН-Бандера (впливова ОУН) виступила проти мобілізації до дивізії СС, застосовуючи навіть смертну kć ру до опонентів.
Під впливом поразок німців українці все більше відчувають свою самотність через свої зв'язки з німцями і відсутність зв'язків у таборі союзників. У такій ситуації підтримка польською стороною гасла незалежності України вважається українцями такою важливою подією, яка усунула б убік польсько-українську суперечку щодо кордонів, і навіть проблема Східної Малопольщі стає другорядним питанням. Один із провідних українських діячів, родом з Києва, який перед війною проживав у Польщі, висловив готовність вирушити в Лондон і утворити там український комітет, який би скликав українську регентську погоджувальну раду з українцями із Сполучених Штатів і Канади. Це була б значна акція проти СРСР, стосовно Польщі зберігали б нейтралітет, обмежившись проголошенням Української держави на етнічних українських землях і відкладаючи визначення кордону з Польщею до спільного його узгодження за умови підтримки Польщею українських дій.
Попередні польські офіційні виступи, серед яких відозва Уповноваженого Уряду в справі дивізії СС «Галичина» і звернення ПКП, викликали в українському суспільстві негативну реакцію. На думку кількох діячів і представників українського суспільства, у відозві Уповноваженого уряду Польський уряд уперше за чотири роки звернувся до українців — своїх громадян. Але не було в цих словах нічого, крім погроз. Не кажучи вже про те, що вони були спізнілі, бо набір уже відбувся, і, на думку українців, нереальні, бо як можна «найсуворіше покарати» 100 тисяч людей. Відозва ПКП, на їхню думку, дуже невиразно порушує справу незалежності України, але вже наперед застерігає, що не поступиться жодним клаптиком земель, які опинились у межах Польщі в 1939 р. То і незалежність України повинна бути подарунком з чужої кишені.
В єдиному кінцевому реченні відозва у загальних словах говорить про рівноправність українців, тоді як весь зміст відозви складається з претензій до українців і ні слова — про польську вину чи помилки стосовно українців у минулому.
Під впливом подій на Волині, про які пишемо окремо, масових убивств польського населення, втечі поляків з села до міст і взагалі з Волині, у тих українських колах, які брали участь в акції на Волині, народжувалась думка, що для української справи бажаним є фізичне усунення у Східній Малопольщі, як і на Волині, польського елементу шляхом вбивств і пожеж, внаслідок яких поляки почнуть втікати на захід. У такий спосіб вдалось би паралізувати бойовий оборонний дух польського суспільства у переломний момент і послабити польський елемент внаслідок масового відпливу тероризованого населення за Сян, а у випадку репресій польських чинників можна буде звернути увагу СРСР і викликати інтервенцію СРСР або США на захист українського населення, яке захищається від нападів польської влади. На території Східної Малопольщі частішими стали випадки вбивств поляків у різних куточках країни, які польська громадська думка приписує подібній запланованій акції, звинувачуючи у ній ОУН. Офіційні українські чинники намагаються вплинути заспокійливо у Східній Малопольщі. Внаслідок втручання архієпископа Твардовського пастирський лист опублікував митрополит Шептицький, засуджуючи політичні вбивства в ім'я любові до ближнього і закликаючи старше покоління до контролю за діями молоді і опікування над життям і майном тих, хто перебував під загрозою. Пастирський лист жодного разу не згадав, що мова йде про поляків. Митрополит Шептицький зазначив, що вже написав кілька пастирських листів, тоді як польські єпископи не написали ще жодного, хоча за його інформацією жертвами вбивств на Холмщині і Грубешівщині стають українці. Зазначимо, що це спорадичні випадки. На вимогу німецької влади заспокійливу відозву оголосив також доктор Кубійович, у якій називає найганебнішим проявом анархії приписування собі, своїм групам права карати смертю. Свою відозву видали і ОУ Н-бандерівці, які нині до своєї назви додають визначення «незалежники». Відозва підкреслює, що поляки служать у німецькій адміністрації на шкоду українському населенню.
Суттєвою характерною рисою німецького правління є використання різних національних груп у адміністрації окупованих територій, щоб таким чином взаємно підбурювати до ненависті. Наводимо закінчення цього звернення з відповідним скороченням усієї довгої відозви (додаток № 9).
Новим явищем у Східній Малопольщі є численні підрозділи добре озброєних радянських партизанів, які прямують у Карпати, ліквідуючи по дорозі німецькі підрозділи й українську поліцію від імені майбутнього радянського уряду. Українці оприлюднили відозву, у якій закликають українське населення до самооборони від окупації українських земель радянськими силами.
Німецька окупація дуже поглибила ворожість польського суспільства у Східній Малопольщі до українців. До цього спричинилися й співпраця українців з німцями через УЦК з підкресленням ультралояльності до окупанта і антипольськими акцентами, подальше витиснення поляків з публічного життя країни, з посад, з самоврядування і торгівлі. Проте відбулася значна еволюція у поглядах місцевого польського суспільства на українську справу. Майже зникла поширена раніше думка, що українське питання є програмою нечисленної інтелігенції, яка баламутить спокійний руський народ, котрий не думає про жодну Україну. З іншого боку, нині значно серйозніше оцінюється кількісна сила українського населення. Підтвердженням цьому є численні матеріали, які походять навіть з національних кіл Східної Малопольщі (додаток № 10). В одному з них, розробленому комісією громадян при коменданті ЗВЗ у Львові, читаємо, що у майбутньому належить досягнути максимального відсотка польського населення на Червенській Землі. Ідеалом було б отримання 50 % поляків, треба досягнути принаймні 35–40 %, бо вже і такий відсоток полегшить подальший асиміляційний процес. Про українські настрої меморіал пише дуже стисло: «Найголовнішим завданням, яке нині проникло в усе українське суспільство Червенської Землі знизу і догори, — це велика єдина Україна». Перебіг подій, на думку авторів, заперечує всю максималістську українську програму, але усвідомлення цього факту ще не дійшло до молодшого активного українського елементу, який у політичному житті і в громадській думці є домінуючим фактором. Українська молодь і її керівні чинники продовжують жити в атмосфері політичного максималізму. І з цим фактом треба рахуватись.
Зміну балансу сил в результаті радянської і німецької окупації як кількісно, так і якісно на користь українського елементу перший із зазначених меморіалів називає «такою страшною», що вважає за неможливе повернення польського становища від 1939 р. через освіту, господарську діяльність, адміністративну і переговорну політику Необхідно масово виселити 70 % українського населення за Збруч, а решту полонізувати. Другий меморіал передбачає виселення українського населення шляхом обміну з радянською Росією, переселення до інших куточків Польщі, до міст, промисловості й сільського господарства, виселення у карному порядку за злочини проти держави та її громадян. Це все передбачалося перед повідомленням ТАСС у справі Східних Земель. Першою тактичною рекомендацією другого меморіалу була поміркованість у пресі й уникання дратівливого тону, потім уникання будь-яких зобов'язань перед українцями у переговорах з ними. Принципові рішення — це слова відозви, — як справа майбутнього політичного устрою Червенської Землі (автономія), або кантональний устрій, чи так звана справа амністії за злочини проти держави, слід залишити відповідним державним органам. Наразі темою розмов повинна бути співпраця у боротьбі з окупантами.
Коли весною 1943 р. з ініціативи Департаменту внутрішніх справ у Варшаві була скликана у Львові комісія тамтешнього ПКП для вироблення спільної позиції з українського питання, переговори не привели до погодження позицій. Тільки погоджено, що територіальна автономія не рекомендована, а угоди з меншостями суперечать поняттям державного суверенітету На перехідний період Народова Партія і Партія Праці пропонували умову з радянською Росією про примусовий обмін населення (перед повідомленням ТАСС), а принципово повинно бути таке переселення українців до центральної і західної Польщі, щоб 75 % населення на південно-східних землях були поляками, також відбулась колонізація тих земель поляками з заходу і наступна полонізація решти українського населення через польську школу. Людовці і соціалісти відразу висловилися за політичне, господарське і культурне рівноправ'я всіх громадян, зобов'язавши тим самим усіх незалежно від національності турбуватися про державу як спільне добро. Людовці підтримали добровільне переселення українського населення до центральної і західної Польщі і за добровільну колонізацію південно-східних земель польським населенням з західних і центральних воєводств. Народова, Праці і Людова партії заявили також, що вони підтримують запровадження латинського алфавіту і заборону юліанського календаря. Соціалісти ж погодились тільки на заборону кирилиці і то тільки залежно від прихильного ставлення українців до цього проекту.
Усі вищезгадані проекти не враховували у своїх міркуваннях величезних зусиль, які мусять зробити Польська Держава і народ з огляду на перехід на нові землі на заході, лише навпаки, вимагали від держави значної допомоги, а особливо спрямування польського населення з центру і заходу на східні кордони і матеріальної підтримки інвестиціями і субсидіями. Але всі, однак, зрозуміли важливість української проблеми, що знайшло своє відображення у таких словах вступу до ухвали ПКП: «На східних кордонах Речі Посполитої, а також на її південно-східних землях проживає компактна кількамільйонна маса населення, яка вважає себе українцями, становить абсолютну більшість населення цих земель як у цілому, так і у більшості повітів. Це населення об'єднує етнічна спільність мови і культури, згуртовує, в першу чергу, спільна українська національна свідомість, яка ще не всюди тверда, але вже сягає глибоко в усі без винятку суспільні верстви, чому великою мірою сприяє факт, що українську інтелігенцію і маєтних людей об'єднують дуже сильні зв'язки, ґрунтовані на живому і поширеному явищі близькості родин, спільноти думки, діяльності та економічних інтересів. Зрештою, процес пробудження української національної свідомості був природним процесом, зв'язаним з певними світовими процесами. Політичним виявом української національної свідомості є повсюдне прагнення до об'єднання всіх українців у незалежній державі».
Також у львівському середовищі «Трикутника» відбулась поважна еволюція у погляді на українську справу. У надісланому звідти меморандумі взагалі вже нема мови про виселення і колонізацію. Українцям признаються рівні права при рівних обов'язках, українське населення визнається спадкоємцем і співгосподарем цих земель, за приклад береться Швейцарія. Пропонуються тільки спільні двомовні вищі навчальні заклади і спільні господарські організації. Меморандум звертає увагу на необхідність взаємної лояльності у публічному і громадському житті, бо ніщо так не отруює відносини між поляками і русинами, як взаємні злосливі й ущипливі жарти і двозначності, як брутальність і принизливі, повні ненависті слова і прокльони, які використовуються майже за кожної нагоди, часто безпідставно. Польське суспільство повинно тут проявити ініціативу і багато доброї волі, щоб створити платформу здорового і справедливого співіснування (додаток № 16).
Випадки на Волині і спорадичні вбивства поляків у Східній Малопольщі, викликані польською громадською думкою і українськими діями на Волині, вплинули на істотне загострення позиції польського суспільства у ставленні до українців. Відозви, опубліковані останнім часом УЦК і митрополитом Шептицьким, який, крім того, у таємному обіжнику рекомендував греко-католицькому духовенству впливати на парафіян у дусі примирення стосовно польського населення, заспокійливо вплинули на польське й українське суспільство, проте справа є дуже серйозною, бо від підтримки і поглиблення цього заспокоєння шляхом діалогу також і в польському суспільстві, щоб воно утрималось у межах необхідного захисту і не піддавалось провокаціям, може залежати безпека країни і життя багатьох тисяч поляків у критичний момент. Не виключено, що навіть німці у момент перелому для порятунку власної шкури можуть кинути гасло мордування поляків, щоб викликати паніку і анархію боротьби у країні, через яку будуть змушені відступати.
Так само і в українському суспільстві відбулась еволюція поглядів у ставленні до поляків. Досвід чотирьох років війни, радянської й німецької окупації, реальна користь, отримана під час німецької окупації у навчанні й самоуправлінні за ціну повного підпорядкування волі окупанта, вплинули на критичну оцінку власної поведінки у Польській Державі й навіть у колишній Австрії.
Долучаємо цікаву статтю під назвою «За правильну оцінку» у «Краківських Вістях» від 23.1.1943 р. (додаток № 23 відсутній. — Ред.).
Наближення радянських військ до Дніпра викликало в українських колах, особливо наближених до УЦК, настрій паніки і пригнічення. Нині висловлюється погляд, що треба було обмежитись благодійною діяльністю на зразок польського РГО, а співпраця доктора Кубійовича з німцями була великою політичною помилкою.
V. Випадки на Волині
Радянська окупація призвела до послаблення польської стихії на Волині. Значна частина міської інтелігенції, службовців, промисловців і т. п. пішла за Буг, більшовики вивезли військових поселенців, частину землевласників, міської інтелігенції. Німці арештували і розстріляли приблизно тисячу найвидатніших особистостей громадського життя, головним чином учителів. За статистикою німецької влади у 1942 р. кількість поляків на Волині дорівнювала 305 тис. осіб, що становило 14,6 % населення, тоді як перед війною становило 16,6 %. Втрати дорівнювали 45 тис. осіб. За німецькими військами прийшли українці, які у перший момент взяли у свої руки державну адміністрацію, але пізніше у них залишились тільки самоврядування, навчання, міліція і сільська поліція, а в містах вони очолили торговельні підприємства і господарські установи. Поляки утримались в управліннях поміщицьких маєтків, лісовій і шляховій службі. Українізація самоврядування і навчання (коли перед війною згідно з малим статистичним щорічником було 8 українських загальноосвітніх шкіл), діяльність українських військових організацій, насипання могил по селах на честь полеглих у боях за Україну — все це значно вплинуло на зростання національної свідомості українського населення на Волині. У північній частині Волині, що слід спеціально підкреслити, бо там, власне, розпочались масові вбивства поляків, розвинулась комуністична діяльність, яка мала там розгалужену організаційну мережу.
Пропольські елементи зосередились у створеному лише весною 1943 р. Волинському Українському комітеті, впливи якого, проте, є обмеженими і який не становить чисельної сили.
На Волині діяли військові організації, керовані місцевими українцями із Східної Малопольщі, тобто ОУН, яка почала наповнювати своїм впливом інші організації, головним чином українську міліцію на службі у німців. На переломі 1942/43 років значно пожвавилась діяльність українських військових організацій, на що звернула увагу німецька влада і вчинила репресії, арештовуючи українських націоналістів. Українські організації почали контракцію, звільнивши у ряді міст політв'язнів. Німці почали роззброювати і арештовувати постерунки міліції, які брали головним чином участь у звільненні в'язнів. Побоюючись роззброєння, українська поліція почала кидати службу і з повним озброєнням втікати до лісу. Починаючи від середини березня, втікає також українська сільська поліція. У зв'язку з втечею української поліції до лісів з повною екіпіровкою відразу розпочались спорадичні випадки вбивств поляків, які працювали на німецькій службі — адміністраторами маєтків, у лісовій, дорожній службі тощо. Ці вбивства мали характер особистих порахунків і були спричинені бажанням помсти особам, які прислуговували німцям і неодноразово були змушені з огляду на займану посаду виступати всупереч інтересам місцевого населення. У подібних службах могли траплятись випадки надуживань зі шкодою для місцевого населення, що виникали неодноразово через надмірну службову відданість, яка легко могла бути використана ворожою пропагандою проти польських інтересів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія польсько-українських конфліктів т.2» автора Сивицкий Николай на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга Документи“ на сторінці 13. Приємного читання.