Розділ «Частина друга Документи»

Український народ бореться за справедливий політичний і суспільний лад. Він нікого не хоче визискувати і утискувати.

Український народ бореться за рівність державних і громадянських прав і обов'язків усіх громадян України незалежно від їхньої національності, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок.

У цій площині український народ готовий співпрацювати зі всіма європейськими народами. У цій площині лежить також можлива співпраця між українським і польським народами.

Наше ставлення до польського народу залежить виключно від того, чи у нинішній грізний момент, який може вплинути на майбутні долі обох народів, польський народ зважиться на те, щоб визнати нашу ідейно-політичну програму. Нині, коли обидва народи спливають кров'ю у боротьбі зі спільними ворогами, для цього настав відповідний момент.

Мусимо також ствердити, що з польського боку не видно ще такого погляду на історичні проблеми, які нині стоять перед обома народами, навіть поширюються гасла: «Ані п'яді землі з українських територій, які входили до складу Польської Держави у 1939 р., в українські руки». Мало того, можна навіть почути голоси, що Польща не може обмежитись своїми східними кордонами перед 1 вересня 1939, а повинна сягнути ще далі на схід і включити до складу Польської Держави наступні українські землі як «історично польські».

С А КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-53.

[Детальне зведення — витяг] («З історії польсько-радянських відносин», том V, Варшава, 1969)

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ

С. 111. З перших тижнів гітлерівської окупації на всій території Західної України, як і на інших окупованих територіях СРСР, у десятках міст і сотнях населених пунктів і сіл у відповідь на звернення Центрального Комітету ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР, викладене у директиві від 29 червня 1941 р. і ухвалі від 18 липня 1941 р., почали виникати підпільні організації, групи і антифашистські комітети. Їх створювали українські й польські антифашисти, серед яких значну частину становили комуністи, колишні члени КПЗУ.

(…) За ініціативою польських антифашистів: З.Друждж-Сатановської, Р.Сатановського, В.Рожковського, Ю.Парнаса, Яна і Казимира Буржинських, Ю.Шафарчика і українців та білорусів: К.Кухарчика, Г.Нестерчука, М.Восинського, М.Ободовського, П.Сумко, М.Дежурко, Б.Бовгіра виникло кілька польсько-українських антифашистських груп у Дубровицькому районі і в південній частині Столінського району, особливо у таких заселених значною кількістю поляків селах: Вороне, Бухличі, Удрицьк, Висоцьк, Лудинь, Велюнь, Задень, Тимень, Воробін, а також у розташованому в глибині лісового масиву селі Хочинь. З цих груп у 1942–1943 рр. сформовано кілька партизанських польських, польсько-українських і українських підрозділів, серед них Хочинський партизанський загін під командуванням Я.Буржинського, а на півроку пізніше польський партизанський загін ім. Т.Костюшка під командуванням Р.Сатановського.

С. 112. У Хочинських лісах спільну антифашистську групу створили мешканці сіл Купеля і Слобідка та українського села Млинки. У Рокитнівському районі, поблизу залізниці Сарни — Олевськ молодь польських сіл Перестанець, Єльно, Омельно, Татикне, Ладо, Ломськ, Томашгород організувала конспіративну групу з 20 осіб.

Очолили її поляки, колишні члени комсомолу, — Ст. Лабендський і Г.Гарбовський. (…) Подібну підпільну групу утворили польські антифашисти з сіл Окопи, Долгань, Нетреба, Боровські Будки, розташованих на східному березі Случі, на схід від Березного. (…) Третя польська підпільна група у тому самому районі виникла в селі Мочулянка і дістала назву Польська Збройна Організація. Вона об'єднала молодь сіл Глушкове, Мокре, Стара Гута, Рудки, Мичаківка, Бесерівка. (…)

С. 114. Не маючи можливості налагодити зв'язок з керівним центром на «Великій Землі», з Центральним Комітетом КП України і з Українським штабом партизанського руху, львівське ліве антифашистське підпілля сконтактувалося з Центральним Комітетом Польської Робітничої партії і Головним Командуванням Гвардії Людової у Варшаві і, спираючись на вже діючі організації та антифашистські групи, восени 1942 р. утворило округи ППР і ГЛ. Діяльність нових підпільних і бойових організацій розширено на дистрикт Галичина, тобто на Львівську, Станіславську, Тернопільську і Дрогобицьку області, де створено мережу осередків ППР і бойових груп ГЛ. Серед провідних діячів організації треба назвати поляків: Ю.Сливку — першого секретаря Львівського обкому ППР, Яніну Бір, А.Лещинського — першого обласного командира ГЛ, Л.Седлєцького, А.Полуб'яка (…) та багато інших польських і українських партизанів. Усього їх було більше 500. (…)

С. 117. Весною 1943 р. (…) генерал Бегма, наділений спеціальними повноваженнями КЦ КПУ, 15 лютого 1943 р. (…) утворив Рівненське Партизанське угруповання. До складу цього угруповання увійшли польські й польсько-українські партизанські загони під командуванням Каплуна, Буржинського, Собесяка, Галицького, підрозділ імені Чапаева, а у травні також польський підрозділ імені Костюшка під командуванням В.Рожковського (заступник Сатановського, який перебуває у Москві). Усього в угрупованні Бегми приблизно 500 партизанів польської національності, а в самому лише підрозділі М.Костюшка було їх 200. (…)

Допомога з боку керівництва українського партизанського руху, пропагандистська праця польських і польсько-українських партизанських підрозділів, перемоги Радянської армії на фронті, зростаючий гітлерівський терор і загроза з боку українських націоналістів у середині 1943 р. спричинились до масового напливу поляків до українських і польських партизанських підрозділів. (…) У другій половині 1943 р. поляки були в усіх партизанських загонах, які діяли на території Західної України, розпорошені по кілька осіб або більшими групами у сотнях підрозділів.

С. 118. Через великий наплив поляків до партизанських загонів, зростання кількості польських підрозділів на Волині виникла необхідність утворення польського партизанського угруповання. У Рівненській області генерал Бегма у серпні 1943 р. утворив третє рівненське угруповання, назване «польським», під командуванням Куніцького, яке складалося з трьох загонів: імені Костюшка, «Смерть фашизму» та імені В.Василевської. Після повернення з Москви Сатановського, який привіз спеціальні повноваження, загін ім. Костюшка був виділений з Рівненського угруповання № 3. З виділених груп цього підрозділу утворились нові польські партизанські загони: імені Р. Траугутта та імені Е.Платер. Було також утворено угруповання польських партизанських загонів «Ще Польща не загинула» під командуванням Сатановського. Це угруповання у кінцевій фазі діяльності на Волині налічувало 7 партизанських загонів (імені Костюшка, Траугутта і Платер, імені Завіши Чарнего, імені Чарнецького, Гловацького й Кілінського) та кілька інших самостійних взводів. Потім було організовано ще три загони (імені Міцкевича, Пуласького і Жулкевського). Особовий склад угруповання у квітні 1944 р. налічував 1153 особи.

Одночасно на території Волинської області при Волинсько-Чернігівському партизанському угрупованні під командуванням секретаря Волинського підпільного обкому КПУ і командира обласного партизанського штабу генерала О.Федорова утворився спочатку польський партизанський загін «Польські патріоти», який налічував 60 осіб і потім перетворився у польську партизанську бригаду імені Василевської у складі двох батальйонів: імені Костюшка і Домбровського. У бригаді налічувалось спочатку 188 осіб, у грудні — вже 208. Командиром став колишній вахмістр ВП Ст. Шелест.

С. 119. Загалом на Волині у радянському партизанському русі зі зброєю у руках, за радянськими джерелами, воювало приблизно 7 тисяч партизанів польської національності. Кілька тисяч поляків становили партизанський резерв. (…)

Щодо кількості поляків у лівому підпільному і партизанському русі у дистрикті Галичина відсутні точні дані. Але приблизно можна взяти число 500.

С. 120. Польський партизанський штаб перекинув на польські землі 16 десантних розвідувально-диверсійних і організаторських груп, всього 361 особу, і значні кількості зброї та амуніції, у тому числі 4650 автоматів, 1417 карабінів, 246 ручних кулеметів, 82 протитанкові рушниці, 42 гармати, понад 3,8 мільйона штук набоїв, 19 тонн вибухових матеріалів. Кількасот партизанів вирушили за Буг суходолом.