Розділ «Частина друга Репресії Другої Речі Посполитої»

На закінчення виступу про ухвалу щодо освіти лемківської молоді у польських школах і бурсах п. куратор підкреслює, що належить мати на увазі не тільки виховання молоді чоловічої статі, а також і жіночої, бо жінка є більш консервативною і чинить опір денаціоналізації. Коли, наприклад, у передвоєнний період з російського війська повертались солдати-поляки з російським полиском, то їх бойкотувала жіноча молодь, і вони відразу скидали з себе той російський полиск. (…)

Староста Буцьор, повертаючись до труднощів відсторонення вчителів-русинів, яких не хочуть центральні воєводства, зазначає, що цих труднощів можна уникнути, якщо б удалось зменшити певну кількість жінок. Зазначає, що у поточному шкільному році на територію Саноцького повіту виділено досить багато чоловіків учителів-поляків, переважно офіцерів резерву, не можна організовувати роботу на цьому терені силами жінок. (…)

Пан генерал Лучинський твердить, що військова підготовка на терені Лемківщини можлива через пожежну охорону. Організація тієї ділянки не може бути ні епізодичною, ні неплановою. Пожежну охорону треба засновувати там, де є, по-перше, польський елемент, а по-друге, де польський елемент перемішаний з лемківським і відчувається сприятлива для праці атмосфера, по-третє, на одностайно лемківському терені. Тільки не можна розпочати працю, а потім залишити її саму по собі, бо, як колонізатори, не здобудемо собі тоді відповідного авторитету серед населення. Раз розпочату працю мусимо продовжувати. Тому належало б розробити план праці на ряд років, враховуючи у ньому місцевості, черговість створення пожежної охорони і, нарешті, можливість їхнього відповідного забезпечення. Лише після цього може надійти час військової підготовки. З цією справою пов'язана організація резерву. (…)

Потім пан генерал підкреслив необхідність використання для полонізації Лемківщини всіх інших професійних організацій, наприклад сільськогосподарських осередків, дотримуючись принципу, що всю свою працю вони вестимуть польською мовою.

Пан воєвода Тимінський, повертаючись до обговорення наступного пункту порядку денного, церковного питання, зазначив, що його вирішення зустрічається з серйозними труднощами, оскільки, з одного боку, відчувається велика нестача грошей для акції будування римо-католицьких костелів і каплиць на Лемківщині, а з другого, — бракує відповідних греко-католицьких священиків з польським державним мисленням. За цих умов, на думку пана воєводи, належить подумати про формування спеціального типу священика для змішаного терену за національною ознакою. Оскільки два фактори вплинули на денаціоналізацію поляків на цьому терені (відсутність достатньої кількості вчителів і священиків), а Польська держава не може підготувати вчителя для кількох поляків чи священика для кількасот віруючих римо-католицького обряду, належить подумати, чи не вдасться поєднати в одній особі священика і вчителя. Тоді можна буде запевнити стабільну зарплату і довірити виконання релігійних послуг.

При нинішніх стараннях створення окремих осередків римо-католицького костелу на Лемківщині чути застереження з боку єпископату, що ксьондз за малої кількості віруючих не мав би з чого жити. Тому на адресу пана міністра ВРіОП порушено справу можливого утворення мережі парафіяльних шкіл, у яких викладали б ксьондзи.

Пан начальник Савіцький заявив, що як Міністерство внутрішніх справ, так і Департамент віросповідань Міністерства ВР і ОП звернули увагу на справу відповідного врегулювання стосунків у греко-католицькому костелі, який, безсумнівно, є церквою войовничого українського націоналізму. Одночасно фіксується факт, що апостольський адміністратор для Лемківщини священик Медвецький восени минулого року направив греко-католицьких вихованців до семінарії у Дубно, що не підтримує лінію польської політики. За цих умов над справою греко-католицької церкви працюють обидва зацікавлені міністерства, але зараз важко передбачити, у якому напрямку піде розвиток цієї справи.

Пан староста Буцьор порушив справу нинішнього апостольського адміністратора, зазначаючи, що та людина є невідповідною для цієї посади, бо не має кваліфікації, яка вимагається інтересами польської державності. Зі свого боку, пан староста Буцьор висуває кандидатуру колишнього канцлера адміністратури священика Полянського, чия кандидатура не отримала підтримки присутніх.

Пан воєвода Тимінський зазначає, що справа правильного призначення в апостольській адміністратурі для Лемківщини буде добре вирішена лише тоді, коли ця посада буде зайнята священиком-поляком, який перейде у східний обряд.

Пан начальник Муцнєвський заявив, що ця справа останнім часом обговорювалась у воєводському уряді з паном директором департаменту у справах віросповідань Міністерства ВРіОП під час його перебування у Кракові, причому було визначено, що її вирішать через рік. (…)

Секретар — / магістр Б. Александрович, радник

Голова доктор Й. Тимінський, воєвода

AAN, MSW; Wydz. Naród. 1058

Звіт щодо діяльності підкомітету у справах Лемківщини за час від 21 травня 1937 до 20 травня 1938р.

І. Політичний відділ

(…) Національний український рух показав у 1937 році значне зменшення своєї активності через протидію, направлену проти видатних діячів і запеклих українських шовіністів, які намагаються збудити на лемківському терені сепаратистські національні українські поривання. Після переселення з лемківського терену найагресивніших греко-католицьких священиків і від'їзду у 1936 головної опори українського руху священика Качмара інтенсивність української діяльності значно ослабла і не тільки на терені Новосондеччини, а й у інших лемківських повітах Краківського воєводства. Втім, вплив священика Качмара, нині правої руки єпископа Коциловського у Перемишлі, відчувається ще на лемківському терені через підтримання ним зв'язків з відданими особами, які під його настановами намагаються проводити конспіраційну українську роботу. Однак після видалення у минулому році з прикордонної смуги кількох діячів, і серед них учителя-пенсіонера Костіва, видатного діяча, українського націоналіста з Новосондецького повіту, ця інформація дуже остудила тих діячів-українофілів, які побоюються подібної долі. Тому їхня діяльність або зовсім, або значно ослабла, або перейшла на форму конспіраційної діяльності, яка, однак, не доходить до широкого кола населення.

Зрештою, у кінці минулого року, особливо у його останнім кварталі, був помічений певний наплив української літератури на терені Лемківщини, особливо у її східній частині (повіти Леський, Саноцький і Кросненський) у формі різних періодичних видань, брошур і часописів, як, наприклад, «Наш Лемко», «Нове Село», «Дзвіночок» та інші. Ці часописи також передплачував і розповсюджував греко-католицький клір або з допомогою посередників, або безпосередньо серед лемківського населення. Оголошена у зв'язку з цим апостольським адміністратором для Лемківщини заборона читання та поширення цих часописів греко-католицьким кліром і певна протидія з боку влади спричинились значною мірою до затримання їх поширення на лемківські терени. (…)

II. Освітньо-суспільний відділ

Освітньо-суспільна праця на лемківській території у 1937 році була розпочата введенням до шкіл змін програм і плану навчання, в результаті яких власне руська мова з лекційної перейшла в один з предметів навчання. Незалежно від цього проводилась робота в таких напрямках:

1) Усвідомлення вчителів-поляків щодо значення і ролі, яку вони повинні виконувати на лемківському терені, познайомивши їх частково з лемківською проблемою.