РОЗДІЛ І

Спочатку польські євреї жили переважно в королівських володіннях і звалися королівськими. Внаслідок величезного напливу переселенців із Заходу євреї заповнюють володіння магнатів, а відтак і загарбані ними нові українські території.

“З кінцем XV в., - читаємо в Грушевського, — в Польщу посунула маса Жидів з Заходу, що рушилася звідти наслідком ріжних нагінок, особливо ж наслідком розпорядження цісаря Максиміліана, що вигнав їх з Німецького цісарства. Від цього часу Корона Польська стає помалу збірником Жидівства з цілого світу, і Жиди дійсно починають заливати міста й містечка. Крім чисельного зросту, се вплинуло також і на самий характер польського Жидівства. Західні, переважно німецькі й чеські Жиди принесли з собою речі, що сильно вплинули на духовне відокремлення жидівства, — німецький жаргон, що дав польським Жидам свою осібну ніби німецьку мову, талмудичну мудрість, що окружала своїм специфічним світоглядом духовне життя Жида й розривала всякі культурні зв’язки з тою людністю, серед котрої він жив”.25

До того часу єврейські колонії чисельно були досить невеликі, не визначалися замкненістю, яка характеризує їхнє пізніше життя, євреї носили українські прізвища і розмовляли українською мовою. Як показує у своєму дослідженні Гаркаві, “до переселения германских евреев в славянские земли и испанских в Голландию, Италию и Турцию (в конце XV в.) не было примера в истории евреев, чтобы они употребляли в разговоре другое наречие, кроме наречия того народа, среди которого жили”.26

Навіть у єврейських текстах XІ-XІІІ ст. дослідник знаходить слова з “ханаанської” мови (русів євреї називали ханаанітами): гуня, пліт, щітка, сніг, гній, пазуха, півкварти, дуб (у значенні човна), щогла, вовкулака і т. д. Гаркаві, не знавши української мови, називає ці слова слов’янськими, хоч це, безперечно, українська лексика. Слово “сніг”, наприклад, транскрибувалося в єврейському тексті як “шнір”, а не “шнер”, як могло б бути, коли б ішлося, скажімо, про російське фонетичне звучання.

Користуючись своїм привілейованим становищем, польські євреї на кінець XVІ ст. виробили, стосовно державного устрою Речі Посполитої, струнку адміністративно-юридичну організацію з нижчими і вищими органами влади.

Все єврейське населення країни ділилося між чотирма провінціями: Великою Польщею (півн. — зах. частина держави). Малою Польщею (півд. частина). Червоною Руссю (Галичина) і Волинню. Євреї, приписані до провінції, становили “синагогу”. Кожна провінція, або синагога, розпадалася на округи, так звані “кагали”. Територія кагалу у свою чергу ділилася на “прикагалки”. На чолі кожного кагалу і прикагалку стояли обрані на певний строк рабин і старшини, в руках яких зосереджувалася вся судова й адміністративна влада округу. Кагали, або общини, становили нижчу інстанцію. Місцеві справи общини вирішували на сеймиках, куди посилали представників кагалів і прикагалків. У справах, що стосувалися всіх євреїв Польщі, щороку з депутатів усіх чотирьох провінцій скликався Генеральний сейм, або Синод, який був верховним органом єврейського самоврядування в країні.

“Опираясь на такую стройную организацию, подчиняясь, безусловно, авторитету еврейского права, польские eвреи сложились в замкнутоe торгово-промышленное сословие, овладели всею торговлей и большею частью промыслов Польского королевства. Пользуясь покровительством воевод и их наместников, под непосредственным ведением которых они состояли, поддерживаемые шляхтой, в качестве арендаторов ее имений, и католическим духовенством, которому (в особенности иезуитам) они платили большие проценты на занятые у него капиталы, eвреи побеждают торговцев и ремесленников христиан, находящихся в постоянных между собой столкновениях… Став на место мещан… eвреи остаются безучастными к внутренней жизни польского общества, остаются иностранцами, проживающими в чуждом им государстве”.27

Це була своєрідна держава в державі, справедливо зауважує радянський дослідник, доктор історичних наук Олена Компан. З цією обставиною, пише вона, а також з діяльністю в сфері обігу, а не виробництва пов’язане зауваження Енгельса про те, що євреї жили в “порах польського суспільства”.28

Правова незалежність і великі багатства робили польських євреїв недоступними для переслідування. Не випадково Польща з її українськими та білоруськими володіннями стала в цей час головним центром і місцем притулку європейського єврейства. “Польща, — говорив Енгельс, — завжди була надзвичайно ліберальною в релігійних питаннях; доказом цього є той факт, що євреї знайшли тут притулок в той час, коли їх переслідували в усіх інших країнах Європи”.29

Безумовно, Ф.Енгельс перебільшує релігійну терпимість католицької Польщі. На це вказують жорстокі переслідування католиками православних українців і білорусів. Інша річ іудеї, до яких у Польщі справді ставилися поблажливо. Причиною цієї поблажливості були матеріальні інтереси польського магнатства, яке дивилося на євреїв як на свою опору в завойованому краї, на своїх помічників і спільників (якщо не вчителів) у справі національного поневолення й економічного визиску українських “кресів” (окраїн) Речі Посполитої.

Подібно до Польщі, Оттоманська імперія також охоче приймала до себе усіх євреїв, од яких позбавлялися в інших країнах. Як твердить американський дослідник Бен Гальперін, “в Оттоманській імперії євреї — піддані султана — мали цілковиту свободу як в’їзду в Палестину, так і виїзду; вони безперешкодно пересувалися по всій великій території імперії, що простягалася від Півн. Африки до Балкан”.30

Справді, коли наприкінці XV ст. іспанські євреї змушені були покинути Піренеї, вони перебралися в Туреччину, а також на Балканський півострів і оселилися в Сербії та Болгарії, що були тоді під владою турків.

Лишається додати, що в XVІ-XVІІ ст., тобто в період найбільшого територіального поширення імперії Османів, до її складу входили Угорщина з Закарпатською Україною, Молдавія з Буковиною, Крим і півн. узбережжя Чорного моря до самої Кубані, а також Поділля (територія між Півд. Бугом і Дністром, сучасні Вінниччина і Хмельниччина) з 1672 р. по 1699 р.

Таким чином, уже в епоху середніх віків весь український етнічний ареал потрапляв у зону ніким фактично не контрольованого впливу “слизького і влізливого”, як говорив Ів. Франко, єврейського елементу.

—-

[1] М.Грушевський. Історія України-Руси, К., 1913, т.І, вид.3, с. 100–101.

[2] А.Я.Гаркави. Об языке евреев, живших в древнее время на Руси и о славянских словах, встречаемых у евр. писателей, СПб, 1865, с.1.

[3] Повесть временных лет, М.-Л., 1950, ч.1. с.258.

[4] Н.И.Петров. Историко-топограф. очерки древн. Києва, К., 1897, с.258.

[5] Я.Малышевский. Евреи в Южной Руси и Києве в Х-ХІІ веках, К., 1878, с.9.