Розділ «6. Основні питання»

6.1. Число жертв

"Точне" число 33771 убитих жидів з'являється в Звіті про події 106 від 7 жовтня 1941 року. [3] Надалі ми лише коротко покажемо, чому навіть дуже стислі дані, наведені в Звіті про події 106, доводять, що ми маємо тут незграбну вигадку. Інші докази для спростування були надані У.Валенді [24] та іншими.

Ймовірно, знищення жидів очолювали німецькі фахівці. Він [7] підкреслює, що айнзацкоманди очолювали інтелектуали (стор. 17). Втім, для експертів є непростимою помилкою стверджувати, що у Києві перебувало близько 300 тисяч жидів, особливо за два з половиною тижні після окупації міста — коли вже повинен був виконаний відносно достовірний огляд ситуації.

В 1928–1931 в Києві жило 140256 жидів. [102] Відомо, що перед Другою світовою війною жидівське населення України скоротилося приблизно на одну третину через еміграцію до менш антисемітських північного і східного регіонів Радянського Союзу. [103] Цей показник для Києва був дещо нижчим через урбанізацію жидів. Також було відомо, що населення Києва зменшилося приблизно з 850000 — 930000 осіб до 305 тисяч через евакуацію [104], [105]

Тобто, якби 7 жовтня в Києві перебували 300 тисяч жидів, ті «експерти» практично не знайшли би в місті нікого крім жидів — і лише глупі експерти не могли цього не помітили.

Таким чином, згадане в Звіті про події № 106 «нежидівське населення Києва», що очікувало від німецької влади помсти через скоєні жидами підпали, практично повністю складалося з привидів. Тоді й Енциклопедія Голокосту [5] також вигадувала примар, говорячи про нежидівські верстви населення Києва, що допомагали жидам ховатися або кошиками писали викривальні листи.

Література [31], [54] — [58] показує, що менше 40 тисяч жидів, серед яких більшість літніх людей, залишалися в Києві до прибуття німецьких військ.

Райтлінгер [106] стверджує, що на початку 1946 року — коли велика рееміграція депортованих та евакуйованих з Сибіру тільки починалася, 100 000 жидів вже повернулися до Києва. У 1959 році їх було 154 000 [107]. За Віном, в 1959 році 15 % жителів Києва, тобто близько 166 500, назвали ідиш своєю рідною мовою. [108]

На додаток до цього, існувала значна кількість неврахованих жидів, адже радянський перепис не перевіряв інформацію про релігію або етнічне походження, до того ж значна кількість російських жидів в той час вважали за краще приховувати свою національність. Тому, багато хто з них не потрапив до звітів через змішані шлюби. Таким чином, можна сміливо припустити, що принаймні, чимало жидів жили в Києві в 1959 р. з тих що жили там в 1939 р… Нарешті не можна заперечувати, що багацько жидів загинуло в сибірських таборах і що народжуваність була помітно нижче норми.

Що вчинив би неупереджений суд, якщо б за результатами розслідування злочину кількість стверджуваних жертв настільки різко відрізнялася?

6.2. Час вбивства

Згідно Енциклопедії Брокгауза [109] "наказ на остаточне вирішення жидівського питання" був виданий 31 липня 1941 (Документ № 2586-E МВТ) і оголошений на "Ванзейській конференції" (20 січня, 1942). [110]

Навіть відсторонившись від давніх марних пошуків істориками та іншими зацікавленими особами наказу про масове знищення, видається більш ніж дивним, що декілька десятків тисяч осіб стратили в Бабиному Яру ще навіть до того як стало відомо про існування наказу. Тому давайте уважніше розглянемо відповідні документи.

У 26 січня 1942 року, в листі начальника поліції безпеки та служби безпеки (Гейдріх) до заступника державного секретаря в Міністерстві закордонних справ (Лютер), ми читаємо:

"Тепер, коли визначена основна лінія щодо практичного остаточного вирішення жидівського питання і причетні органи дійшли повної згоди, я просив би вас […]"

і далі:

"[…] Призначити посадову особу відповідальну за формування плану, якого вимагає рейхсмаршал23, в якому повинні бути визначені організаційні, фактичні і матеріальні передумови для практичної реалізації пов'язаних з вирішенням завдань, і для обговорення конкретних деталей. Маю намір провести перше обговорення цього питання 6 березня 1942 […]."

Іншими словами, обговорення всіх організаційних, фактичних і матеріальних передумов практичної реалізації пов'язаних з вирішенням завдань, навіть не розпочалося приблизно до середини березня 1942 року. Гейдріх лише повідомив про особисту присутність на обговоренні підготовки до остаточного вирішення. Це знову підтверджує наші попередні аргументи.

Засадничі питання ще належало врегулювати. Потрібно зробити значний крок від урегулювання засадничих питань до планування деталей і наступний крок до реалізації детальних планів. Гейдріх нагадує: