Розділ «СЬОМА ГЛАВА»

Збараж. - Зборівська умова. - Невдоволення на Україні. Спілка Хмельницького з Лупулом. Друга війна з Польщею. - Берестечко. - Білоцерківська умова. Батіг. - Жванець. - Переяславська умова. Смерть Хмельницького.

У попередній главі ми зупинилися на поході Хмельницького 1648 року, коли він, побивши багато ворожих сил, як здається, сам не знав, що далі робити, а це тому, що у нього не було ясного політичного ідеалу. Винуватити його в цьому не можна, бо те саме було і з цілим українським народом; народ знав свої кривди, та не знав, як здобути свої права, як усунути кривду. Життєва хвиля винесла Богдана на самий верх народного руху, але він, як чоловік свого часу, був тільки репрезентантом ідеалів маси. Через те ми бачимо чудне діло: коли Хмельницькому довелося поставити народові свою правду, він не міг цієї правди знайти.

Після Пиляви і Львова Хмельницький, маючи численну військову силу, на шість тижнів задержується у маленькому місті Замості і вказує тільки сеймові, кого вибрати на вакантний польський трон. Сейм вдоволив бажання Хмельницького, вибрав королем Яна Казимира, який не мав жодної симпатії до козацької справи, і Хмельницький повернув до Києва чекати польського посольства і. Посольство, як відомо, приїхало, та ні до чого договоритись не можна було: посли вважали козаків не за окремий стан, а за звичайне наймане військо. На цьому козаки не могли задовольнитися. Через те кидалися трактувати то про церковні справи, то про землі, нарешті козаки договорилися до того, що їм не треба ні Польщі, ні короля.

Так посли повернулися ні з чим назад, і під літо 1649 р. знову починається війна. Хмельницький кличе на підмогу татар. Татари знають, що в цій війні можна набрати багато здобичі: тим-то й не диво, що тепер уже сам хан іде на підмогу козакам зі всіма своїми силами. Не буду розказувати ходу війни: це відома так звана збаразька кампанія. Передове польське військо зустрілося з козаками під Збаражем, на західній Волині, де й козаки його обложили. Тоді король підняв так зване посполите рушення, себто покликав усіх шляхтичів на війну, і пішов на підмогу обложеним. Довідавшись про це, Хмельницький залишив частину війська і з татарами пішов назустріч королеві. Він зустрів короля під Зборовом, розбив його і обложив. Становище поляків було безвихідне. Тоді вони звернулися до кримського хана, просячи у нього підмоги. Той нахилив Хмельницького до миру. Зроблено було так звану Зборівську умову. Ця подія Хмельницького ще чудніша, ніж поворот його з-під Замостя. Він мав спроможність зробити все чого б тільки не забажав. Візьми він тільки табір, у нього в руках був би і король, і все польське військо, всі дворяни і адміністрація. Але Хмельницький не знав, що йому робити. Через те виходить така чудна річ, ніби перепрошує короля за всій бунт, просить у нього посольства і обіцяє прийняти ті пункти, які дадуть йому поляки.

Після Зборівської умови від Польщі відділялася Україна, й власне, три воєводства українські - Чернігівське, Київське і Брацлавсь-ке. Це такі воєводства, в яких завжди існував козацький елемент. Таким робом, зовсім не приймалися на увагу етнографічні межі. Для цих трьох воєводств признається нормальним козацький лад. Козакам признано 40 000 реєстрового війська. Для Польщі це була велика уступка, але для українського народу - жодної, бо Хмельницький обіцяв йому, що всі здобудуть собі волю, всі будуть козаками. Між тим в умові було сказано, що всі останні, що не ввійдуть у реєстр, мусять повернутись до легального послушенства своїм панам. Значить, пани мали знову повернутись на Україну. З боку Хмельницького це була вже не політична хиба, а просто кривда для свого народу.

Щодо віри Польща після Зборівської умови признала повну толеранцію і зрівнювала права православного духовенства з католицьким. Поляки обіцяли ніколи не вводити на Україні унії, віддати православним захоплені у них уніатами монастирі й церкви. Крім того, Хмельницький домагався, щоб православну ієрархію відновлено у тому виді, в якому вона була за Сагайдачного, і вимагав для всіх православних єпископів голосу в сенаті нарівні з католицькими ієрархами. Для української шляхти Хмельницький домагався зрівняння з польською шляхтою, але, правду кажучи, не було про що дбати, бо на Україні були тільки дві невеличкі групи шляхтичів, що мешкали в старобоярських селах біля Любецького й Овруцького замків. Таку дрібницю, здавалося б, не можна було робити пунктом умови, але тоді вже біля Хмельницького стояла купка людей, які раді були зажити прав польської шляхти для себе і бажали витворити свою шляхту на Україні.

Зборівської угоди не затвердила ні одна, ні друга сторона. Поляки завжди вказували на такий легальний вихід, що король не мав права робити умови без згоди сейму. Сейм умови цієї не признав, - і всю справу скасовано. Коли київський митрополит поїхав у Варшаву до сенату, його не допустили. Після пунктів Зборівської умови пани мали вертатись на Україну, але мало хто насмілився повернутись до своїх маєтків, боячися ворожого духу народу, що, скуштувавши козачого життя, не схоче терпіти панщини. Один сучасний польський мемуарист, Твардовський, каже, аби шляхтич сикнув на хлопа, той зараз почує за плечима у себе 40 000 реєстрових.

Не була задоволена Зборівськими пунктами й українська шляхта, а ще більше був незадоволений український народ, бо опріч тих трьох воєводств у козацькому повстанні брали участь й інші області, а тепер козацтво обмежено лише трьома українськими воєводствами. На поклик Хмельницького повстала вся народна маса за козацькі права, виборола собі волю, і тепер в жоден спосіб не хотіла згодитись, щоб усе те пішло на користь невеликої тільки групи людей, що увійдуть до реєстру, а щоб решта знов повернулася до ненависного кріпацтва.

Хмельницький і сам побачив свою помилку і почав братися за середні міри. Він придумав таку дипломатичну фікцію: коли довелося заводити козацькі реєстри, він звелів до кожного козака приписувати трьох або чотирьох підпомічників, мотивуючи тим, що одній сім'ї дуже трудно ставити козака до війська. Таким робом, у реєстр записано сорок тисяч козаків, а в дійсності їх було з двісті тисяч чоловік. Але ж і цим не можна було задовольнити народу. Лишалася ще дуже численна маса, що мала повернутися до кріпацтва. Серед старшини опріч партизанів шляхетства була теж чимала кугіка щирих демократів, що цілком поділяли ідеали маси. Протест цієї групи був досить значний, бо кількох полковників, більш гарячих, Хмельницький покарав смертю, наприклад, Мозиря, Гладкого, але ж і побачив, що не здолає угамувати народного голосу.

Рік здержував Хмельницький народне незадоволення проти себе, але нарешті і для нього стало ясно, що боротьба знову мусить виникнути. Серед таких тяжких обставин він шукає виходу в яких-небудь політичних комбінаціях, і ми бачимо в нього кілька таких планів, але жодного він не довів до кінця як слід. У Зборівській умові ми бачимо ніби бажання його завести федерацію з Польщею, але ж він не зумів її добре обставити, зробивши полякам більше уступок, ніж треба було. Була в нього й інша комбінація - бажання утворити федерацію південно-слов'янських і неслов'янських народів під протекторатом турецького султана. Коли б до Семигорода та Молдавії прилучити ще Україну, утворились би немов великі придніпровсько-дунайські злучені держави, які не потребували б і дуже великої військової запомоги, бо головний ворог цих народів - турки - не займав би їх, султан був би же їх протектором. Але ж федерація - устрій дуже гарний, дуже прогресивний, та вимагає й великої освіти, самопізнання для того, щоб її завести. Такі федерації, як Швейцарія, американські держави, добре поставлені через те, що народи, які складають ці федерації, стоять на високому ступені розвитку. На Україні ж цього зробити, здається, не можна було.

Сам Хмельницький бажав такої федерації, але не знав, що і як треба робити. Почав він заходи свої не з того боку. Він хотів злучитись поперед усього династичне, Гадаючи, що зв'язком між княжими родами зміцнюється зв'язок між державами. Хмельницький задумав оженити свого сина Тимоша на дочці молдавського господаря Лупула. Такі зв'язки, як-от женячка, не ведуть, розуміється, до чого-будь тривалого, тим більше що обидві ці династії тільки ще починалися. Сам Лупул неохоче йшов на такий зв'язок: він не зовсім міцно сидів у Молдавії, а спілка з чоловіком такого хисткого становища, в якому був Хмельницький, більш могла пошкодити, ніж помогти йому. Між тим Хмельницький придавав дуже велику вагу зв'язкові з Лупулом і постановив конче одружити свого сина Тимоша з його дочкою. Хоч як вагався Лупул, але нарешті мусив віддати дочку, коли Тиміш прийшов з двадцятьма тисячами козаків, неначе походом. Богдан Хмельницький, як сам він висловлювався, послав до Лупула двадцять тисяч сватів. З Лупулом таким робом уладив Хмельницький справу, але нічого не встиг зробити з найрозумнішим із південних князів того часу, із семигородським князем Ракоці. Два чи три рази вони обмінялися посольством, але це ні до чого не привело, бо Ракоці шукав уже собі зв'язків у іншому місці.

Таким робом, цілого 1650 року, як ми бачимо, ужив Хмельницький на заведення федеративних зв'язків із південними князівствами, але на другий уже рік (1651) починається знову війна з Польщею.

У Зборівській умові були такі пункти, що польські війська не мають права стояти в українських воєводствах, але так не були ясно означені межі між цими воєводствами і Польщею. От із-за цього й починається війна на межі Поділля. Брацлавський полковник Нечай одверто протестував проти Зборівської умови і бажав нової війни з поляками, щоб зламати умову. Калиновський і Ляндскоронський теж хотіли зламати умову і чекали тільки, до чого б причепитись. Війна розпочалася з боку поляків, а саме з нападу на Нечая. До нас дійшла народна дума, яка з надзвичайною правдивістю оповідає про всю цю справу. В містечку Краснім, на М'ясниці, Нечай безпечно гуляв на ринку зі своїми козаками; з цього скористалися поляки, несподівано наскочили, обступили містечко і геть-чисто вирізали козаків. Нечай оборонявся надзвичайно хоробро, але його вбито. Після цього польське військо пішло в Брацлавщину, сплюндрувало по дорозі всі міста і села, і ввесь край стало прилучати до Польщі. Спочатку йому щастило, поки не зустрілося воно із вінницьким полковником Богуном, який устиг затримати його коло Вінницького замку, поки не надійшли інші полки на підмогу. Скінчилася та баталія загальною панікою і втечею поляків.

Обидві сторони тягли війну, поки не зійшлися під Берестечком. Це так звана берестецька кампанія. З обох сторін тут виставлено всі свої сили; під Берестечком зібралося півмільйона народу. З одного боку стояли козаки і з ними сто тисяч татар; з другого боку вся озброєна шляхта і польські регулярні війська. Як відомо, ця битва була нещаслива для козаків, та й хід самої війни був дуже чудний. З самого початку хан заявив, що Хмельницький піддурив його, пообіцявши великий ясир, і через те він поверне зараз додому. Хмельницький поїхав умовляти хана, але хан захопив Хмельницького у полон. Таким робом, козаки лишилися без гетьмана. Між козаками починалася паніка. Піддержати спокій зумів кропивенський полковник Филон Джеджалей, котрому Хмельницький доручив владу над табором. Козаки обрали наказним гетьманом полковника Богуна. Ця берестецька кампанія обійшлася козакам вельми дорого: не тільки польські, але й сторонні історики свідчать, що козаків побито у ній від тридцяти до сорока тисяч. Козацька справа, здавалося, зовсім програла, але ж що вона держалася не на самій тільки козаччині, а більше на народних інстинктах, була щиро народна, то вона не могла програти. Енергія народної маси, як і раніше, підперла її і провадила її далі.

Між тим Хмельницький, не відомо, яким робом, - чи обіцянкою викупу за себе, чи політичними доводами, - переконав хана, що той випустив його на волю. Довідавшися про берестецьку невдачу, він поїхав на Україну організувати нові сили до дальшої боротьби і взявся за цю справу дуже енергійно. Тим часом «посполите рушення», яке складало більшість польського війська під Берестечком, не могло довго вистояти у зброї і з-під Берестечка почало розходитися додому. Таким чином, у поляків лишилось тільки дуже нечисленне регулярне військо. Між тим у Богдана зібралось нове велике військо, і хоч на підмогу полякам прийшов литовський гетьман Радзівілл, Хмельницький мав уже такі численні сили, що мав спромогу боротися з поляками і примусив їх миритися. Уладжено другу умову, Білоцерківську, у вересні 1651 р. Це повторення Зборівської умови, тільки у менших межах на невигоду козаків. Реєстр їх зменшено тепер на 20 000 чоловік, і з трьох воєводств віддається козакам тільки Київське, а Подільське і Брацлавське мусять зайняти польські війська. Тому, що обидві сторони були змучені боротьбою, вони дбали про те тільки, щоб на чому-небудь помиритись, не дуже турбуючись про точки умови. Окрім того, обидві сторони певні були, що цієї умови стане ненадовго.

На другий уже рік Хмельницький і не думає додержувати її. Під Батогом (1652) він робить напад на польський обоз і вирізує поляків. Не буду стежити за ходом війни, котра тягнеться ще два роки. За той час Хмельницький пробує третьої федеративної комбінації - зв'язку із Москвою. Поки ще тягнеться війна з поляками, він посилає до Москви одне посольство за другим, просячи царя прийняти Україну під свою руку. Дуже довго ведеться ця справа. Спочатку цар Олексій Михайлович вагався прийняти пропозицію Хмельницького і скликав задля цього «земський собор». Більшість московського суспільства стояла за те, щоб не приймати, просто і вірно мотивуючи свою незгоду тим, що «черкаси не стерплять руки великого государя». Дуже довго - два роки - вагається московський цар. Нарешті бере верх думка, що треба прийняти. Тоді починається тяганина із пересилкою умовин, на яких можна прийняти: більш ніж 12 проектів посилають туди й назад. Між тим увесь час тягнеться війна з Польщею. В кінці Ї653 р. козаки примушують під Жванцем поляків до нової умови і, а вже з початку року 1654-го Хмельницький поспішає на раду в Переяславі, куди цар прислав бояр з умовинами, на яких Україна могла б злучитися з Москвою. Тут-то між гетьманом Хмельницьким і козацькою старшиною - з одного боку, з боярами Бутурліним, Алферєвим, дяком Лопухіним та іншими - з другого, стверджено пункти так званої Переяславської умови (8 січня 1654 р.). Кілька пунктів тільки обговорено докладно, більша частина їх лишилася неясною, не обговореною як слід. Можна думати, що так поставлено цю справу з одного боку навмисне, бо ми бачимо, що в XVII столітті це і є політика московських царів - користуватись неясністю умови, виясняти неясне по-своєму і повагом відбирати права у другої сторони.

Після Переяславської умови реєстрове військо збільшується до 60 000 чоловік. Це військо мусило виходити на царську службу за платню, яка мала видаватися з міського доходу. Але хто і як буде управляти фінансами краю, про це в умові не сказано. Місцевих станів признано два: козацький і міщанський. Цікаво те, що, коли приїхали робити перепис, простий народ, боячись, щоб не довелося вертатися до кріпацтва, увесь записався до міщан. Таким робом, ми зовсім не зустрічаємо у списках селянського стану. В Переяславській умові дуже неясно висловлено політичні права України: не сказано ясно, чи гетьман має право вести переговори з чужими державами. Це був один із спірних пунктів. Другим таким спірним пунктом було питання, чи має право московське військо входити в українські міста. Як здається, приватне впущено чотири гарнізони з воєводами до Києва, Чернігова, Ніжина і Переяслава, хоч в умові про це нічого не сказано. Одним словом, Переяславська умова була зроблена дуже на швидку руку. З боку Хмельницького і козаків справу поведено зовсім недбало і нерозумно, і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був дуже добре практикований у дипломатичних зносинах, в яких головний грунт становило «канцелярське крючкотворство», недоговорювання, загальні вирази, які можна було розуміти так і інак. Хмельницький на три роки пережив Переяславську умову і сам побачив, що він не загарантував автономних прав Україні, але він нічого вже не спроможний був зробити. Умер він у Суботові 27 червня 1657 року.

Коли ми придивимось тому, яку силу дав Хмельницькому народ і як він скористувався своїм становищем, мусимо признати повну недотепність його у політичних справах. У таких справах мало значення має фізична сила; треба моральної сили, треба мати ясний ідеал, щоб народ зміг осягнути свою мету, інакше сам народ віддасть себе власними силами на поталу ворогам. Раз культура не приготувала народу до того, щоб жити самостійно, він нічого не зможе зробити.

Між роками 1640-м і 1657-м у трьох місцях підіймається революційний рух, і в одній тільки Англії цей рух мав успіх. Неаполітанська революція провалилася так само, як і українська. Порівняння це важне через те, що звідусіль видно, що там тільки можна сподіватися успіху, де народові вистачає культури. Не маючи ж політичного переконання, політичного розуму, народ нічого не зможе зробити. Це ясно ми побачимо з другої половини української історії козаччини, коли нам доведеться говорити про найсумніші часи на Україні, які сам народ дуже вірно схарактеризував словом «Руїна».