Розділ «ОДИНАДЦЯТА ГЛАВА»

Колонізація Правобережжя. Слободи. Гайдамаки. Гайдамацький рух у 1734 р. Надвірна міліція. Гайдамацька справа в 1750 р. Коліївщина: Залізняк і Гонта.

Коденські суди. Відгомін Гайдамаччини за чотирилітнього сейму.

Ми говорили про становище Лівобережної України. Поглянемо тепер, що робилося в ті часи на правому боці Дніпра.

Друга половина XVII ст., як відомо вже нам, обернула край цей у руїну. Народ частиною заполонили татари,'частиною він перебрався на лівий берег Дніпра. Руїна завершилася тим, що три суміжні держави, Польща, Росія і Туреччина, зробили між собою умови, після котрих згодилися уважати край між Дніпром і Дністром нейтральним, знести там усі оселі і не допускати туди людей. Але ж багатий край із таким добрим грунтом не міг лишатися пусткою. І не диво, що ще не встигли держави закінчити свої умови, народ почав тягти сюди на селища. Організаторами явилося кілька полковників, які не могли зжитися із російським урядом і щиро стояли за народ. Вони дуже жваво взялися до колонізації Правобережжя. Душею цієї колонізації був фастівський полковник Семен Палій, на півдні Іскра, Самусь, на південнім Поділлі Абазин, що заклав колонії переважно із молдавських вихідців.

Цю колонізацію хутко зломили політичні взаємини суміжних держав. Саме в той час почалася велика шведсько-російська війна. Війна ця відгукнулася на правобережній колонізації. Я не буду стежити за ходом війни. Вкажу тільки, що року 1711-го Петро І, оточений турками на Пруті, мусив миритись на всій волі турецькій. Складено умову не на користь Польщі. В царськім указі, оголошенім на Україні, приказано вивести всі колонії з правого берега і перевести на лівий. Тепер під проводом російського уряду почалася нова, зовсім формальна руїна краю. Переселенці беруть із собою все, що тільки можна було із собою забрати: навіть хати і церкви порозбирали та на підводах перевозили із собою, а села і міста пустили з вогнем. Таким чином, за якого півроку край знову обернувся у пустку. Це, що звалося раніш Брацлавським та Київським воєводствами, лишилося тепер зовсім без населення. Польща оголосила у цій пустелі маніфест, що приймає край, але ж його не було кому слухати.

Тут знову Польща завела старі порядки щодо кермування краєм: почалася знову роздача земель шляхтичам. Останні отримували землю, але користі з неї жодної не мали, бо не було робочих рук. Тоді почалася нова, шляхетська колонізація краю. Методу придумано таку, яка зоветься методою слобідської колонізації. Вона міститься от у чім. Володар земельної власності виставляв дошку з дірками. Звичайно їх бувало 30. Це мало визначати, що 30 років селянин, поселившись там, матиме «слободу» не нести жодної повинності, не працювати на користь того, до кого належить земля.

Того часу на лівому боці народу було дуже багато, і, як ми вже казали, велика сила людей, не отримавши землі на власність, мусила записуватись у підсусідки, економічне становище котрих було дуже невигідне. Ці підсусідки у великім числі і переходять тепер на правий бік Дніпра, заманені вигідними пропозиціями шляхти. Як швидко край опустів, так само швидко знову заселився. Тим часом незабаром минули слобідські роки, і шляхта об'явила, що «слобода» вже скінчилася, що тепер селянам треба стати на всій волі пана, треба бути у послушенстві у нього, підлягати навіть його судові. Зворот справи, очевидячки, не міг вдовольнити селян: починається народна реакція, відома під назвою Гайдамаччини.

Завважимо, що характер гайдамаччини зовсім неясний, як і всі народні реакції, що йдуть від неосвічених людей, які не вміють формулювати своїх інстинктів. Такі гайдамаччини ми стрічаємо не тільки тут, але і в усій Слов'янщині. Так, під час визволення Сербії повстає така сама гайдамаччина - гайдуки, яка йде з ножем, доки не візьме гору. Другу таку реакцію чи бачимо в Далматії і Хорватії: це так звані ускоки. Реакція Йде тут спорадично: дедалі купки з'являються частіше, більше людей пристає до них. На перший погляд купки ці скидаються на розбишацтво і являються застарілою формою реакції. Народ ще не доріс до того, щоб виявити свій протест так, як виявляють його тепер страйком, устами депутатів віча. Тим часом інтелігенції, котра б піддержала інтереси селян і могла б сформулювати народні бажання, не було, селяни самі ж по собі не вміли висловити свого протесту інакше, як підпалом панських маєтків, грабунками, а як можна, так і убивствами панів.

З другої четвертини XVIII ст. гайдамаччина все росте й росте: спочатку збираються купки по 10-12 чоловік, далі десятки-сотні, потім тисячі чоловік прилучаються до гайдамацтва, і в другій половині XVIII ст. ми стрічаємо вже цілі невеличкі гайдамацькі війська. Чим більше ростуть гайдамацькі сили, тим більше тратить гайдамаччина характер розбишацтва і приймає ясний характер національної справи.

За XVIII ст. ми бачимо три такі моменти, коли гайдамаки вивішують прапор національної незалежності і виявляють бажання зорганізувати край по-своєму.

Перший такий момент був року 1734-го, коли в Польщі трапилася велика внутрішня колотнеча.] Того часу помер польський король Август II, і до польської корони з'явилося два кандидати: саксонський курфюрст Август III і Станіслав Лещинський. Між обома кандидатами почалася боротьба. У кожного була в Польщі своя партія. Через те шляхтичі у всіх провінціях поділилися на дві партії, і війна почалася на просторі усієї Польської Корони. Із цього й скористувався народний рух, а власне, з тої нагоди, що до Польщі вступило російське військо на підмогу саксонському курфюрстові, народ почав масами прилучатися до гайдамаків, формувати полки і заводити у себе добре знаний йому козацький лад у певній надії стрінути підмогу для себе і в російському війську. Але ж на цей раз народні маси помилилися у своїх надіях: коли російське військо посадило на польський трон свого кандидата, воно дістало наказ присмирити козацький рух. Таким робом, ті ж політичні обставини, що викликали цей рух, і подавили його. Але ж момент цей показує, що при першій нагоді, при щасливих обставинах гайдамацтво може перейти в загальне народне повстання. Рух цей був настільки сильний, що Польща сама жодним чином не могла справитись із ним.

Вісімнадцятий вік, як відомо, період найбільшого внутрішнього підупадку в Польщі. В Речі Посполитій був повний хаос: не було фінансів, не було війська, уряд зовсім не функціонував. При такому безурядді панам доводилося самим думати про себе, боронити себе власними силами. Для цього трібують вони кілька проектів. Так, наприклад, пропонували озброїти чиншову шляхту, молдавських колоністів, щоб із них зорганізувати міліцію. Але ж обидва ці елементи були непевні: таких чиншовиків було небагато, і хоч вони й були приписані до шляхетського стану, але ж жили вони по-селянськи, у значній мірі походили з українського народу і під усіма поглядами були ближчі до нього, ніж до панів. Молдавські колоністи, хоч і не мали наційного зв'язку із селянами, все ж більше співчували демократичному рухові. Лишався один спосіб оборони - зорганізувати надвірну панську міліцію, завести надвірних козаків. Магнати із своїх кріпаків вибирають певне число хат, увільняють їх від усяких податків і панщини, з тим щоб кожна хата постачала до міліції одного козака. Таким способом пани-магнати організують на Правобережній Україні цілі козацькі полки з такої надвірної міліції. Так, міліція графа Потоцького в Умані доходила до 4000-5000 чоловік, у маєтку Любомирського у Смілі було декілька міліцій - до 3000 чоловік.

Становище цих надвірних козаків було двозначне: вони мусили йти проти гайдамаків, але ж вони самі походили з того ж народу, і всі симпатії їх були на стороні гайдамаків. Тим-то дуже часто міліції, вислані проти гайдамаків, не знаходили їх, шукаючи їх по болотах та нетрях, а тим часом гайдамаки робили своє діло. Або навіть, здибавши гайдамаків, надвірні козаки, добре озброєні, майже ніколи не спромоглися подужати гайдамацької купки. Один тогочасний польський мемуарист наводить про надвірну міліцію таке порівняння: посилати надвірних козаків проти гайдамаків - це те ж саме, що замість хорта посилати одного вовка гнати другого.

Другого разу гайдамацьке повстання зовсім випадково трапилося 1750 року. Причиною його було те, що цього року кінчилися в багатьох місцях «слобідські» роки, і сила селян, не бажаючи попасти в кріпацтво, стала тікати до гайдамаків. Ватаги ці злучилися, стали брати магнатські замки, плюндрувати маєтки і нищити шляхту. На цей раз угамував повстання сам польський уряд, оголосивши посполите шляхетське рушення. Не можна сказати, щоб поляки побили гайдамаків. Самі гайдамаки навіть розбили подільського воєводу; але ж, в усякім разі, гайдамацький рух на деякий час мусив затихнути.

Нарешті, останній, третій факт, де гайдамацьке повстання прийняло грандіозні розміри, відомий під назвою Коліївщини, трапився року 1768-го. Цього разу організація повстання пішла все тим же шляхом, як звичайно. Готується воно в двох осередках: в Києві з його округою і на Запорожжі. В Києві для гайдамаків збирали гроші головним робом ченці київських монастирів, що жили далеко від міста по селах та хуторах. На Запорожжі ж збирався люд, якому вже не під силу було зносити далі утиски шляхти. Осередком зборів зробився скелястий острів Мігея і. На цьому острові збиралася гайдамацька старшина і тут скомпонувала маршрути задля ведення справи.

Року 1768-го кілька сотень запорозьких братчиків засіло по лісах південної Київщини по малих монастирях ніби на послухах, маючи головно на меті руководити гайдамацьким рухом. Того часу через утиски польського уряду всі майже монастирі перейшли на унію, і тільки по глухих місцях задержали монастирі православ'я, а через те ці монастирі і мали таке велике значення в повстанні року 1768-го. Між такими монастирями відомі: Корсунський, Лебединський, Ірдинський, Межигірський, Мошногірський, а найголовніший був Мотронівський. Того часу весь народ був страшенно розлютований релігійними переслідуваннями поляків. Два роки перед тим уніати вкупі з польським урядом заходилися вельми жорстокими мірами навертати православних на унію. Року 1766-го зібралася у Вільшані духовно-уніатська комісія, яка за запомогою польського війська люто розправилася із православними: багато православних попів і парафіян покарано на горло або взято на муки. Як поляки і уніати знущалися над православними, можна бачити із твору Шевченка «Гайдамаки». Оповідання Шевченка про вільшанського титаря не фікція, а правдивий факт. Всі такі факти більш, ніж усе інше, озлобляли народ.

Тим-то й не диво, що коли Залізняк із запорожцями з'явився в Мотронівському монастирі, до нього посунув народ зі всіх сторін, і як тільки це гайдамацьке військо вийшло із монастиря, цілі села стали прилучатися до нього. Залізнякове військо росло, як лавина. Скоро гайдамаки наближалися до якого села або містечка, селяни зараз же вирізували чисто всю шляхту, ксьондзів, жидів, словом - усіх, від кого терпіли утиски, грабували їх добро, палили оселі та приставали до гайдамаків, озброївшись, хто чим міг. Посуваючись далі, Залізняк спалив Смілянський, Лисянський замки і йшов по дорозі до Умані.

Шляхтою опанувала страшенна паніка, коли вона побачила таку міцну, небувалу ще організацію. Поляки почали шукати фортеці, де б можна було захистити себе від гайдамаків. Такою фортецею у Південній Україні було місто Умань. У графа Потоцького був там сильний замок і, як ми вже згадували, численна та добре зорганізована надвірна міліція. Там-то й шукали собі порятунку поляки. До Умані з'їхалася маса людей із околиць: жиди і шляхта переповнили місто. Тисяч із шість чоловік, що не потовпилися в місті, стали табором на передмісті під Грековим лісом. Ось тут і стався той факт, який піддержав Коліївщину. Міліція була звичайно під орудою шляхти, але ж вона мала право сама вибирати собі сотників. Над цією уманською міліцією мав фактичну силу тільки сотник Іван Гонта, чоловік дуже розумний. Він мав велику силу і повагу у простих козаків; це видно з того факту, що його вибрали сотником, хоч він зазнав багато панської ласки. Потоцький дуже любив Гонту і завжди виявляв свою приязнь до нього. Він подарував йому два села з людьми. Тепер, під час такої небезпеки, Потоцький пообіцяв Гонті виходити шляхетство, коли він оборонить Умань.

Гонта виступив проти Залізняка і стрів його за 30 кілометрів від Умані, біля села Соколівки. Коли обидва війська зійшлися, Залізняк виїхав наперед і викликав Гонту на переговори. Розмова їх була недовга. Вернувшись із переговорів, Гонта звелів своїй міліції злучитися з гайдамаками. Про що говорив Гонта із Залізняком, ми можемо зміркувати по наслідках: обидва війська, злучившися, вдарили на Умань, узяли його і перерізали шляхту і жидів. Через те ввесь цей край опинився в руках гайдамаків. Гайдамаки зараз же почали формувати із себе полки. Таким робом, гайдамаччина обернулася в політичну революцію. Ні шляхта, ні польське військо нічого не можуть вдіяти із цим повстанням.