Розділ «Олександр Гогун, історик Як "народні месники" мстили народові: Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни»

Водночас скоювалися й звичайні грабежі. Не даси чогось партизанам — життя віддаси. У старого Лазаря (жив такий у містечку), сім'я була велика, — штани забирали. А він: „Не дам, це мені на смерть!" Вистрілив один зі злодіїв: „Ось тобі, діду, смерть". Я для себе перешила пальто покійної матері. Прийшли. „Віддай!" — кажуть. Прошу: „Воно ж одне в мене, остання одежина!" Проте марно було вмовляти. Коли таке почалося, ми змушені були ховатися від петрівців більше, ніж від фашистів. Спершу в погребі пересиджували їхні напади, а потім на пасіці, у кутку, де були зарості і кропива непролазна, батько викопав для мене схованку. Надто за мене боявся, та схованка і його врятувала.

1943-му прийшли в Стару Рафалівку бандерівці. Багато. Якийсь підрозділ УПА. Псевдо провідника було „Вірний". Ми стривожилися, бо ніхто не знав, чого від них чекати. Проте нікого, бачимо, не чіпають. Навіть у дім не заходять […]

Потім залишили зі своїх шістнадцятьох осіб Гарнізон та й пішли кудись […]

Якось рано-вранці розпалюю пічку, чую, ніби вистріл десь. Потім крик батьків: „Утікайте, ховайтесь на пасіці!"

А стріляють уже звідусіль. І горить уже. Ми сховалися, а Галя (сусідська донька — О.Г.) — ні. І дядька мого немає, він ще раніше пішов до хліва пасти худобу. Батько каже мені: „Визирни, може, десь тут". Я вилізла. Бачу, Галя біжить. Кошик поперед себе з кошенятами несе. Я їй: „Сюди!" А вона махає руками: „Зачекай, зараз!" Очманіла від страху. Понесла кошенят до хліву. А через деякий час звідти донісся такий жахливий крик, що не передати.

Коли все вже заспокоїлось, дізнались: це петрівці оточили Стару Рафалівку і почали „бій з бандерівцями". Бандерівців убили кілька чоловік, а містечко наше, вважай, повністю винищили. І ні в чому не винних людей вбили, не скажу навіть скільки. Галю живцем у вогонь кинули. Обгорілий труп дядька ми знайшли поблизу хліва. А на дворі й біля дому, — теж згорілих, — ще шість трупів тих, хто шукав собі, де міг, порятунку. У нашому господарстві вцілів тільки погреб. В ньому знайшли Олега (сусідську дитину — О.Ґ.). Був у новеньких, бабусею пошитих черевичках і з розпореним багнетом животиком. Мати його ховалася в іншому місці. Врятувалась. Сказали їй про сина. Прибігла, забрала. Як зараз бачу, несе в обіймах Олега, а кишки в нього з живота випали, волочаться по дорозі, плутаються у матері під ногами. Вона ж і не помічає нічого, розум від горя втратила.

Такого Стара Рафалівка за все своє існування, мабуть, не знала. А червоні зігнали всіх, хто вцілів і на очі потрапив, розгрібати насипану бандерівцями могилу (пам'ятник загиблим за незалежність — О. Ґ.}. Не дозволили навіть лопати взяти. Повинні були голіруч, хай кров з-під нігтів, розгрібати, хоч зубами гризти і жменями розносити, аж доки рівним те місце не стало. Потім усіх, хто розгрібав, розстріляли… Ось така правда про Стару Рафалівку.

Залишилось від містечка село в декілька хат […]29.

Петрівці знали, в якій хаті чим можна поживитися, як і те, що основні сили УПА під командуванням «Вірного» тоді її залишили, тому можна було показати свій „героїзм". Такими вони мені запам'ятались, ті петрівці: на конях, п'яні, завжди готові нещадно вбивати «ворогів і зрадників народу» і грабувати «в ім'я перемоги над фашизмом»"

Можна було б подумати, що журналіст Боярчук якось перебрехав розповідь пані Сидорчук або вона сама розповіла небувальщину. Проте факт знищення села Стара Рафалівка підтверджується іншим незалежним джерелом — донесенням політичного референта Військового округу УПА "Заграва" за жовтень 1943 року:

"Большевики… Напали на Стару Рафалівку, яку спалили. Вбили 60 осіб, з них 8-х з районного активу. Вбито політичного референта Тетерю (Бугая). Погрожували смертною карою за підтримку УПА"30.

Оцінимо "точність" партизанського терору — спалено село, вбито 60 осіб. Серед вбитих тільки 8 (13,3 %) — члени ОУН (а притулок і господарство втрати-ли сотні людей!). Напевно, і в інших випадках знищені "поліцаї" та "націоналісти", зазначені в партизанських звітах, часто жодного стосунку до колабораціонізму чи національного Супротиву не мали. У кінці 1943-го — першій половині 1944 року Совєти знову захопили територію Західної України. Неорганізований партизанський терор змінився відносно впорядкованими репресіями РККА-СА, НКВД-МВД і НКҐБ-МҐБ.

Після повернення з рейду на Сан і Віслу 5 вересня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія імени Двічі Героя Совєтського Союзу С. А. Ковпака була направлена на боротьбу проти повстанців, ставши, фактично, суто каральним з'єднанням.

У 1944–1950 pp., зокрема з ковпаківців-українців набиралися так звані "спец-групи" НКВД-МГБ31. Ці загони діяли під видом партизанів УПА, провокували місцеве населення (розкриваючи мережу ОУН-УПА) і/або вбивали та всіляко знущалися над простими селянами з метою компрометування бандерівців.

В інтерв'ю з автором цих рядків останній головнокомандувач УПА Василь Кук свідчив, що "провокації були найефективнішою методою боротьби проти повстанського руху"32.

Партизанів залучили до такої діяльності, відповідно, наджорстокий терор проти місцевого населення не був для них якоюсь новою "роботою".

На жаль, підрахунки знищених партизанами колабораціоністів, учасників ОУН-УПА і мирних мешканців просто неможливі. Немає комплексу документів, які б відображали хоча б відносно повну картину партизанського комуністичного терору в 1941–1944 pp. Імовірно, безпосередніми жертвами "народних месників" (часто й невинними) стали десятки тисяч совєтських громадян на окупованій території (якщо лише за один рік тільки загони, підпорядковані тільки УШПР, вбили мінімум 6 672 особи з місцевого населення!). Ще більше совєтських громадян стали непрямими жертвами діяльності совєтських партизанів — "антипартизанського" нацистського терору. Наведені факти відкривають маловідому й до сьогодні не переосмислену суспільством сторінку в історії совєтської репресивно-каральної системи. Навіть коли населення СССР опинилось у жахливих умовах окупації ворожим тоталітарним режимом, совєтське керівництво, замість того щоб якось полегшити долю десятків мільйонів людей, вкотре продемонструвало своїм "підлеглим", наскільки "довгі руки" в НКВД.