Розділ «Олександр Гогун, історик Як "народні месники" мстили народові: Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни»

4. Скласти план роботи, в якому передбачити конкретні об'єкти й виконавців. Ретельно пропрацювати вказівку зі всім оперскладом, покликаним виконувати цю роботу, після чого вказівку разом із планом повернути мені.

Втілення плану в життя розпочати негайно, не чекаючи спеціяльних вказівок, регулярно доповідаючи про результати виконаної роботи в кінці кожної п'ятиденки.

5. Начальникові Першого управління НКВД УССР капітану держбезпеки тов. Леонову й начальнику 4-го відділу НКВД УССР підполковникові тов. Любітову забезпечити щоденний контроль, керівництво й допомогу оперативному складу при виконанні цих завдань.

Заступник народного комісара внутрішніх справ УССР полковник Савченко"17.

Документ датовано 30 листопада — тої миті Вермахт знаходився біля стін Москви й Ленінграду, а Україна вже стогнала під нацистським чоботом. Здавалось би, першочергові завдання партизанів, підпільників, диверсантів, "тергруп кількістю три-п'ять осіб" полягали в ударі по комунікаціях і складах противника, а також у добуванні розвідінформації про ворога. Це був, справді, критичний момент не тільки совєтсько-германської, але всієї Другої світової війни — необхідно було хоч якось послабити тиск Збройних сил Третього Рейху на совєтськом фронті.

Проте, як бачимо, репресивні органи навіть 30 листопада 1941 року, коли доля самої Батьківщини висіла на волосині, були стурбовані винищенням "зрадників і запроданців Батьківщини".

Анітрохи не змінилася ситуація, коли стратегічна ініціатива перейшла до Червоної армії. Крім терору до колабораціоністів, партизани й підпільники влаштовували провокації, прагнучи "посварити" населення з окупантами.

Уже згадуваний капітан Русанов восени 1943 року на допиті в німецькому полоні свідчив:

"При відступі Червоної армії місцеві партійні організації залишили найбільш витривалих комуністів для підпільної роботи. Вони повинні були проводити всіляку агітацію, сіяти невдоволення серед населення. Для цього вони здійснювали різні акції проти німців, розраховуючи на те, щоб вони викликали репресії у відповідь з боку німецького командування. Всі ці спровоковані репресії всіляко використовували для підбурювання.

…Підпільні диверсанти добре законспіровані, і їх не так легко знайти. Власне, вони здійснюють диверсійні акти так, щоб винним виявилось населення. Мирне населення часто й не знає, чому на нього сиплються репресії. Тому воно починає вважати, що це свавілля німців, і озлоблюється. Щодо цього існує такий погляд: якщо населення при відступі Червоної-армії не пішло разом з нею, значить, воно було налаштоване не по-совєтському. У будь-якому разі це хисткий елемент. На нього припиняють зважати вже тоді, коли при відході за відомим наказом СТАЛІНА треба все знищувати: заводи, посіви, худобу тощо. Населення, яке залишилося, позбавляють основ існування. Подальше завдання — не дати створити йому ці основи заново. Тому на допомогу підпільним групам створюються підібрані і навчені диверсійні загони, перекинуті на цей бік. Головне завдання цих загонів — завадити налагодженню життя […] тому вони повинні виводити з ладу виробництва, щоб залишити людей без роботи й продукції, знищувати хлібні склади, худобу, ешелони, адміністрацію, яка намагається щось організувати тощо. Одного разу СТРОКАЧ так і висловився: «Слід зробити так, щоб населення відчуло на власній шкурі, щоб його охопив відчай». А тоді його вже легко агітувати й кликати до лісу.

Крім вказаних (завдань — О. Г.), збирання відмостей про противника й каральні міри щодо тих, хто співпрацює з німцями… Доводиться добувати харчі. Зазвичай селяни не дають їх. Тоді забирають силою. Завдання їх (партизанів — О. Ґ.) зводиться до того, щоб здійснювати диверсії, спричинювати репресії, не давати населенню працювати, тримати всіх у постійному страху. Я гадаю, що більшість населення боїться партизанів… Боїться, знаючи, що кожне слово, кожен вчинок, про які дізнаються партизани, тим самим стають відомими НКВД. Цим і можна пояснити страх населення… Що таке НКВД — усім відомо"18.

Свідчення полоненого Русанова частково підтверджують совєтські документи.

Наприклад, на засіданні УШПР 3 квітня 1943 року в Москві Микита Хрущов заявляв: "Рейди (партизанів) дають позитивні результати і в тому сенсі, що сіють страх серед нестійких елементів — українців і росіян, які мешкають на окупованій території і хотіли б піти на змову, проте бояться розправи з боку наших загонів"19.

Розправи загрожували не тільки колабораціоністам, але й учасники українського націоналістичного Спротиву — членам Організації українських націоналістів (ОУН) і бійцям Української повстанської армії (УПА).

Приміром, вже згадуваний Руднєв 24 травня описав у щоденнику показовий випадок: партизани захопили 4-х націоналістів у полон. Ковпак хотів усіх розстріляти. Руднєв не погодився, і пізніше ці полонені були обміняні на полонених партизанів.

25 червня ковпаківці підійшли до ріки Горинь і хотіли її форсувати. "Проте націоналісти, близько 500 осіб, захопили Здвиждж і заявили, що переправу будувати не дадуть. Тоді Ковпак вирішив розпочати бій і знищити це село, проти чого я рішуче був проти". Переговори не дали результатів, тому "Ковпак знову розлютився, наказав негайно задіяти артилерію і змести це село з лиця землі. Я заявив, що на це не піду…"20. Нарешті Руднєву з великими труднощами вдалося переконати Ковпака не знищувати село, а Ковпаку, в свою чергу, вдалося переконати націоналістів залишити село без бою.

З серпня 1943 року Руднєва вбили (ймовірно, за наказом Ковпака або навіть самим Ковпаком) у бою під Делятином. Від цього часу для Сидора Артемовича не існувало "бар'єрів" при знищенні націоналістів.

У звіті за період з 12.06 по 01.10.1943 року Ковпак писав:

"Уся Станиславівська й Тернопільська область, частина Кам'янець-Подільської та Львівської областей сходжені партизанами, які залишали по собі сліди в селах, агітуючи проти здачі хліба, знищуючи і роздаючи запаси, розстрілюючи ненависних народові німецьких служак"21.

Те, що служаки часто вимушено йшли до поліції чи адміністрації, партизанів не цікавило. Списки дезертирів, колабораціоністів, оунівців і повстанців поставляли "народним месникам" "доброзичливці" серед місцевого населення22. Ясна річ, що у партизанів не було змоги перевірити точність інформації, тому їх репресії використовувались і для зведення рахунків між сусідами, які посварилися.