Розділ «ОЛЕКСІЙ ПОПОВИЧ»

Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».

А як стали тії два кінні брати до річки Самарки добігати, Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,

То середульший же брат милосердіє має,

Він же до свого брата добрими словами промовляє: «Братику мій милий,

Голубчику сквий!

Тут же трави зелені і очерети угодні,

Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо, А на зеленій траві їх попасаймо».

Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати Стали тії козаки із коней уставати І своїх добрих коней у пустопаш пускати.

Вони рушниці свої у комиш поховали,

А самі собі кульбаки у голови поклали І безпечно спати полягали,

Ранньої зорі дожидали.

То скоро вони ясною зорею вставали Та своїх добрих коней засідлали,

Отоді-то найстарший брат милосердіє мав То словами істиха промовляв: «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець, До нас він сюди прибував,

Ото б же я всю здобичу із коня скидав,

А свого брата найменшого,

пішого-піхотинця, із собою взяв»,

То середульший же брат теє зачуває,

То до свого старшого брата словами промовляє!

«Отож би було, брате, свого найменшого брата

із еобою взяти,