Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Своєрідність соціальних навичок Запоріжжя як братерства рівних виплекала ідеал презирливого ставлення до нагромадження матеріальних цінностей. Згідно з каноном поведінки справжнього запорожця, усе здобуте мусило бути щедро викинуте, прогуляне в громаді, на людях. Такий стереотип закріплений і в народнопісенній традиції:

Ой Січ-мати, ой Січ-мати

А Великий Луг батько.

Гей, що в Лузі добре заробити,

Те у Січі пропити…

Козацькая здобиченька

Марне пропадає:

Тиждень козак заробляє,

За один день пропиває.

Проте опоетизований запорожець-гультяй не вповні узгоджується зі своїм прототипом. Як влучно висловився один з найкращих знавців економічного життя України XVIII ст. Михайло Слабченко, в січових слободах "вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, зате чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші". І дійсно, запорозькі терени часів Нової Січі (1734–1775), на яких мешкало біля 200 тис. чоловік, небезпідставно вважають краєм квітучої економіки завдяки господарському освоєнню степів на засадах вільного підприємництва, широкому використанню найманої праці, бурхливому товарообміну і чималому грошовому обігу. Цьому значною мірою сприяв притік селян (посполитих), які, мешкаючи в слободах, вважалися підданими Війська Запорозького, сплачували оклад і виконували певні повинності, проте зберігали повну свободу переміщення, що й забезпечувало прибуття основної робочої сили в зимівниках. Географічне ж розташування паланок на шляхах зі сходу й півдня до центральних регіонів України та Росії давало великі митні прибутки поряд з вигодами традиційної запорозької торгівлі кримською сіллю та коштами від утримання корчем, шинків, заїжджих дворів, льодовень тощо. Відтак запорожця-нетягу щодалі дужче витісняв запорожець грошовитий і підприємливий. Однак царському урядові виявився непотрібним ні той, ні другий.

В державі, жорстко стиснутій обов'язками підданих, незалежне населення Січі дратувало ще Петра І, котрий називав Запоріжжя коренем усякого зла. За наступників царя-реформатора влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях "добре керованої" імперії доти, доки запорожці ще були потрібні в ролі вартового південних кордонів. Проте й тоді кільце довкола Вольностей Війська Запорозького невблаганно стискалося. Так, уже в 1735 р., відразу після заснування Нової Січі, на відстані 2–3 км від неї було споруджено Ново-Січенський ретраншемент, де постійно дислокувався відділ регулярної армії, а комендант, згідно з інструкцією, мусив пильно стежити за настроями козаків. Згодом довкола Січі з'являться й інші ретраншементи – Усть-Самарський, Новобогородицький, Биркутський тощо; тоді ж буде запроваджена паспортизація населення запорозьких теренів. Прокладена в 1731–1733 рр. Українська лінія – ланцюг фортифікацій від Дніпра до Сіверського Дінця протяжністю близько 285 км – перетнула територію Орельської паланки. З 1751 р. розпочалася так звана сербська колонізація, коли вихідці з турецько-австрійського прикордоння отримали дозвіл селитися у верхів'ях Інгулу та Інгульця (1754 р. тут збудовано фортецю св. Єлисавети (нині Кіровоград), яка стала центром новоутвореної провінції Нова Сербія, викроєної з земель Бугогардівської та Інгульської паланок). Ще одна хвиля колоністів, вихідців з Молдови, невдовзі утворила Новослобідський козацький полк, просунувшись ще південніше Нової Сербії, а з 1753 р. на лівому березі Дніпра, впритул до найсхідніших запорізьких околиць, започаткувалася друга округа сербських колоністів – Слов'яно-Сербія. У 1764 р. всі новозаселені терени були об'єднані в спеціальну одиницю – Новоросійську губернію, адміністрація якої трактувала запорозькі володіння як "порожні", і ні офіційні клопотання перед урядом, ні спроби силою зупинити розбір січових земель не давали бажаних наслідків. Це добре бачила й сама січова старшина. Як писав ще в 1755 р. писар Романовський, уже Військо до лантуха взято, лише не знайшли способу, як того лантуха зав'язати.

Справа вирішилася раптово. 4 (15 н. ст.) червня 1775 р., повертаючись додому з театру російсько-турецької війни, генерал Петро Текелій з великими збройними силами у 10 піхотних, 8 кавалерійських і 13 донських козачих полків, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Січ ліквідується. Перевага сил царської армії була настільки очевидною, що оточені здалися без бою (більшість цієї ж ночі зуміла на човнах вийти з оточення, спустившись Дніпром у ханські володіння, а звідти – на Дунай, під протекцію Туреччини). Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військова скарбниця з регаліями та коштовностями вивезені, старшину заарештовано. За вироком Катерини II, кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру (перший помер 1790 р. в Туруханському, а другий 1795 р. у Тобольському монастирях). Останнього кошового отамана, 85-літнього Петра Калнишевського, ув'язнили в одиночній келії Соловецького монастиря, де він просидів до 1801 р., аж доки не був звільнений молодим імператором-лібералом Олександром І. Вже глухий і сліпий, соловецький в'язень помер там же 1803 р.; похований на монастирському цвинтарі з епітафією:

Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему же повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 110 лет от роду, смертию благочестивою, доброю.

Через два місяці після зруйнування Січі, 3 серпня 1775 р., було оголошено відповідний імператорський маніфест – один з яскравих взірців демагогії, характерної для Петербурґа часів просвіченої імператриці. В ньому малороссийским козакам як полезным гражданам протиставлялося сонмище… людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры – Запорозька Січ, що живе з грабунків, в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве. Далі, як протиріччя до сказаного, запорожці звинувачуються в тому, що заволоділи багатьма землями для влаштування на них собственного хлебопашества, в чем довольно уже и преуспели, а що найголовніше – задумали составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением. Тож знищення Січі – це виконання монаршого обов'язку пред Богом, пред Империею Нашею и пред самим вообще человечеством. Запорозькі ж землі віднині, як пише маніфест, належатимуть Отечеству полезным жителям.

Останніх не забракло – на колишніх Вольностях Війська Запорозького фаворити і наближені імператриці отримали величезні пожалування: Григорій Потьомкін – близько 150 тис. десятин, кн. В'яземський 200 тис., Кирило Розумовський 35 тис. і т. д. Загалом же до 1784 р. тут було роздано понад 4 млн. десятин, але й це ще не вичерпало земельного фонду Запоріжжя. Відтак з другої половини 1780-х започатковується інтенсивна колонізація Новоросії іноземними переселенцями – болгарами, молдаванами, німцями, росіянами-розкольниками. Переплавлення в одному казані цього строкатого етнічного конгломерату, який за кілька поколінь теж стане часткою українського народу, лежить уже за хронологічними рамками нашого нарису.

Підсумовуючи стислий огляд згасання козацьких порядків, народжених Хмельниччиною, варто зазначити, що реакція на це в трьох осередках започаткованих нею автономій була неоднаковою. Зокрема, глибоко символічним здається те, що втрату вольностей Гетьманської України підсумувала "Історія Русів", тоді як на Слобожанщині цей своєрідний завершальний акорд можна пов'язати з особою Григорія Сковороди (1722–1794), козацького сина з с. Чорнухи Лубенського полку, чиє дивне життя мандрівного філософа впродовж 24 останніх років протікало саме тут. Автор "Історії Русів", нащадок старшини, яка дорогою ціною і здобувала, і втрачала незалежність, гордо доводячи, що – всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу, з пафосом запитує сучасників:

…яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?[66]

Натомість Сковорода, який ще наприкінці 1750-х, живучи в Гетьманаті, писав: "Будь славен вовђк, о муже избранне, вольносты отче, герою Богдане", після глибокої кризи, персоніфікованої у його знаменитому сні 1758 р. з видінням различных охот жития человеческого, знаходить духовний притулок у Слобожанщині, оселившись тут з 1770 р. і остаточно обравши шлях мандрівного старчика, сповненого чувствия любви, благонадежности, спокойствия, вечности. Села і хутори Слобідської України, яка ніколи не знала катаклізмів, пережитих Гетьманатом, стануть його Аркадією поза часом і простором. До її мешканців звернені слова філософа:

Залиш печалі світу, марнотність всіх діянь,

Щоб в небо возлетіти, на хвилю чистим стань…