Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Крутою вестернізацією управлінського апарату, а особливо армії, реформи Петра І не змінили принципової суті владної моделі. Навпаки, унітаризм іще глибше проник в усі ділянки – економіку, політику, культуру, релігію, ламаючи все, що в нього не вкладалося, і підкоряючи життя кожної людини вищій ідеї – примножити могутність абсолютистської "добре керованої" держави, змодельованої на раціональних принципах Просвітництва, згідно з якими неодмінною умовою розумного і справедливого ладу є запровадження всезагальних однакових законів. На цьому тлі особливо дражливою аномалією виглядали новоздобуті західні регіони імперії, суспільний уклад яких спирався на засади поліцентризму і договірного співжиття "народу" і "правителів". Розмаїттю їх устроїв "добре керована" держава мусила протиставити єдину адміністративну систему і державний контроль, регульований з центру. Відтак на долю Петра І та його наступників припало, як писала возвеличувана французькими просвітниками XVIII ст. Семіраміда Півночі Катерина II, усунути дерзкие мечтания з голів нових підданих Росії – українців, білорусів, литовців, поляків.

Козацькій Україні судилося першою потрапити під колесо уніфікації (з останньої чверті XVIII ст. на цей шлях, поза своєю волею і за дещо відмінними сценаріями, вступлять Правобережна Україна, Білорусь, Литва, Польща). Козацькі автономії не були готові протидіяти налагодженій імперській машині. На тлі енергійних реформ Петра І їхня неструктурована демократія виглядала анахронізмом, а часу, що уможливив би її природну еволюцію, ніхто дарувати не збирався. Навпаки – в процесі ліквідації автономізму були взяті за прецедент якраз ті вади, що спричиняли слабкість козацьких структур від моменту їх виникнення – невиробленість єдиної політичної лінії верхів, соціальні тертя між старшиною і низами, схильність городян до колабораціонізму з царським урядом, врешті – елементарна відсутність юридично унормованих засад внутрішнього устрою, який спирався на права і вольності звичні, але ніколи не був врегульований законодавчо. Уніфікаційні заходи реалізувалися одночасно в двох площинах. З одного боку, крок за кроком урізались повноваження інститутів автономної організації, а з іншого – це компенсувалося пільгами на користь привілейованих груп населення, старшини і міських верхів, аби, як писав 1774 р. генерал-губернатор Петро Рум'янцев, привязать их к России и возбудить патриотизм к общему отечеству. В підсумку російській адміністрації вдалося і те й друге. Погляду на перебіг та безпосередні наслідки цих нововведень і присвячено цей параграф.

Політико-адміністративний устрій і

загальний образ суспільства

Гетьманської України

Політико-адміністративний устрій Гетьманату аж до його ліквідації залишався в головних рисах таким, як він усталився за Богдана Хмельницького (пор. розд. V, § 1). Владний апарат очолював гетьман, управління на місцях здійснювали полковники і сотники, а дорадчим органом при гетьмані була Рада генеральної старшини – писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий і бунчужний. Виконавчі функції покладалися на Генеральну військову канцелярію, а апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня – полкових і сотенних – виступав Генеральний військовий суд. Офіційною резиденцією гетьмана та вищих адміністративних і судових органів служив Глухів (нині райцентр Сумської обл.), куди гетьманська столиця перемістилася після зруйнування Батурина.[48]

Все козацьке населення Гетьманату, як і за Хмельницького, вважалося військом, поділяючись на 10 округ-полків – Гадяцький, Київський (розтягнутий по лівому берегові Дніпра з центром у Козельці), Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Загальна кількість вояків, що на військову потребу мусили ставати під булаву гетьмана, коливалася від 40 до 50 тис. (наприклад, за даними 1723 р., на мобілізацію з'явилося 55.241 козаків – 16.540 піших і 38.701 кінних). Згідно з так званими Решетилівськими статтями 1709 р., запропонованими на підпис Петру І (щоправда, так і не затвердженими офіційно), козацьке військо входило до складу російських збройних сил як частина Української дивізії царської армії, однак продовжувало зберігати особливості в комплектуванні, внутрішній організації і системі забезпечення та мобілізації. За складом це була станова армія, в якій спадкову збройну службу відбували тільки власники козацьких ґрунтів. Рахуючись привілейованим станом, вони не сплачували податків і користувалися правом вільно займатися промислами й торгівлею, зокрема, такою прибутковою, як горілчана. Підлягали козаки лише юрисдикції сотенної, полкової і генеральної старшини. На випадок мобілізації кожний боєздатний вояк, занесений до компуту (реєстру) свого полку, мусив з'являтися на місце збору в ружю, пороху, пулях, свинцю, а в мирний час за розпорядженням військової адміністрації нести варту на прикордоннях та брати участь у спорудженні різноманітних укріплень.[49]

Самоутримання під час походів і мирних служб обходилося недешево. Ще дорожчою була зброя (а козак, прибуваючи на збірний пункт, мусив мати мушкет, шаблю, спис, близько кілограма пороху і до півсотні куль). Традиційно дорогими були й коні, а тим часом у кожного з вояків мало бути двоє добрих коней встановленої вартості, яких не використовували в господарських потребах. До повного козацького спорядження належали також вози з тягловими кіньми і погоничем для транспортування запасів фуражу, провіанту тощо.

Далеко не кожен міг витримати такий матеріальний тягар, тож уже з 1720-х років реєстри хронічно не доукомплектовувалися. Відтак за гетьманським універсалом 1735 р. козацтво було поділене на дві групи: заможнішу (виборних), на яку падало виконання власне військової служби, і біднішу (підпомічників), що мусила постачати військо провіантом, зброєю, кіньми та ін. Одночасно виділилася ще одна група допоміжного населення – підсусідки, люди козацького звання, які мешкали по чужих дворах, не маючи власної садиби і живучи від свого заробітку, тобто наймитуючи. Загальне співвідношення різних категорій людності Гетьманської України 1760-х, тобто на час ліквідації гетьманства, за дещо заокругленими підрахунками Зенона Когута, виглядало так:

1) старшина – 2,4 тис. осіб;

2) священослужителі, російська та іноземна знать, іноземні службовці та інші особи, звільнені від податків – 11 тис.;

3) козаки:

– а) виборні – 176 тис.,

– б) підпомічники – 198 тис.,

– в) підсусідки – 80 тис.,

– г) інші – 1 тис.;

4) городяни – 34 тис.;

5) селяни:

– а) у приватних володіннях – 465 тис.,

– б) на рангових землях [50] – 25 тис.,