Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

– в) інші – 25 тис.;

Разом 1.017.000 чол.

Як видно з цих даних, половину населення складали селяни, причому абсолютна більшість з них була вже не підданими Війська Запорозького, тобто вільними орачами, а людьми приватного підпорядкування. За цифрами цих співвідношень стояла гостра селянська проблема, обтяжена специфічно місцевими нюансами. До початку XVIII ст. селяни, приписані до військового скарбу, могли за бажанням переходити на козацьку службу. Проте старшина, зацікавлена у стабільному підданському населенні, розпочала чинити перешкоди таким переходам. Водночас, як уже зазначалося, неухильно зменшувалася кількість рангових, тобто скарбових сіл (див. розд. V, § 3), які одне за одним разом з їх мешканцями теж переходили у приватну власність старшини. Великого розмаху набула й скупівля козацьких ґрунтів від зубожілих козаків, яка супроводжувалась численними зловживаннями: обертаючи колишніх козаків на підданих, нові власники вдавалися до насильства, шантажу, примусу. Невдовзі, за логікою нових соціальних практик, на черзі стало й питання про заборону вільного переміщення селян з одного місця на інше. Зокрема, з 1739 р. було заборонене переселення зі Слобожанщини на територію Гетьманату, а в 1761 р., згідно з ордером тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, утруднено вихід на нове місцепроживання: щоб оселитися на ньому, належало пред'явити письмову згоду попереднього власника. Врешті, імператорський указ від 3 травня 1783 р. серед інших заходів для ліквідації відмінностей місцевого укладу проголосив остаточну заборону селянських переміщень, яка перетворювала ще відносно незалежну селянську масу на таких самих безправних кріпаків, як і в питомо російських регіонах імперії.

Погіршення становища селян, помітне вже з першої третини XVIII ст., викликало своєрідну реакцію, котра в канцелярській мові тих часів називається исканием козачества. Зменшення козацьких збройних сил, вигідних для імперії, бо заледве не дармових, примушувало царський уряд у дражливому питанні займати ту позицію, яка була вигідною в конкретний момент (щоправда, завжди підкреслюючи свою роль в охранении прав малороссийского народа від старшинських зловживань). Так, потребуючи у 1723 р. збільшення армії, Петро І видав указ, згідно з яким козаки, обернені на підданих, могли повернутися до попереднього стану, якщо шукач козацтва – ищущий козачества – документально підтвердить козацьке звання свого батька або діда. Згодом, коли потреба в численному козацькому військові відпала, аналогічні домагання селян (навіть підкріплені документально) стали розцінюватися як разврат і продерзость і придушуватися за допомогою каральних команд.

Шукання козацтва являє собою одну з яскравих сторінок у житті Гетьманської України, особливо коли зважити, що до нашого часу дійшли численні заяви і скарги, пов'язані з цими акціями, де вперше від власного імені "заговорила" доти німа селянська верства. У відчайдушному прагненні відстояти незалежність окремі села чи навіть групи сіл виявляли феноменальну стійкість, десятиліттями протидіючи каральним командам і ніби в зменшеному масштабі відтворюючи на прикладі власної долі трагедію завмирання козацьких вольностей під тиском гігантської державної машини. Так, мешканці сіл Кулаги й Суботовичі Стародубського полку вистояли перед спробами обернути їх на мужиків понад тридцять років, з 1748 по 1779 р. Аналогічна "війна" у селах Фоєвичі та Чолхів цього самого полку розтяглася на 1731–1749 рр., а в селах Злодіївка, Піни та Угроїди Сумського полку на сусідній Слобідській Україні – на 1713–1784 рр. (!), причому каральній команді, здобуваючи село, довелося навіть застосувати артилерію. У с. Турбаї Миргородського полку протягом 1769–1789 рр. селяни вели справжні бої з армійськими загонами, оголосивши, як записано в одному з рапортів місцевої адміністрації, що вони не погоджуються, аби в козачому званні було визнано лише частину односельців:

Ми хочемо, щоб нас суд зробив усіх козаками по наших показаннях, інакше скільки б суд не жив у селі і чого б від нас не вимагав – ми не послухаємо, хоч усі пропадемо, а не піддамось нікому і ніякій команді, хіба усім царством прийдуть нас брати.

Паралельно до змін у соціальному статусі населення Гетьманську Україну заторкнули і ті з нововведень Петра І, що спрямовувались на встановлення державного контролю в економічній сфері – торгівлі, промисловості та фінансах. До мазепинського виступу з гетьманської території ще не сплачувалися податки у загальнодержавну казну. Перший тягар, який ліг на тутешнє населення після Полтавської поразки на загальноімперських засадах, полягав в утриманні 8-11 полків царського війська, віднині постійно дислокованого тут для сохранения внутренней тишины и границ.[51] Це знайшло свій вияв у виснажливому грошовому податкові та натуральних поборах хлібом, фуражем і провіантом, провокуючи ще й численні надуживання – примусове забирання волів і коней для армійських потреб, реквізицію підвод, використання місцевого населення погоничами при обозах на засадах самозабезпечення тощо.

Непоправного удару реформи Петра І завдали українській торгівлі, примусово втягнутій в рамки загальноросійських регламентацій. Заборона вільного вивозу цілого ряду так званих заповідних, тобто стратегічно-сировинних товарів, які належало здавати до казенних складів (як коноплі, віск, поташ, селітра, збіжжя та ін.), доповнювалася обов'язковою вимогою експортувати решту предметів торгівлі не по звичних, віками налагоджених шляхах через Річ Посполиту і Австрію, а через північні російські порти, що збільшувало видатки на транспорт і взагалі не оплачувалося в зв'язку з труднощами важкого доїзду. Торгові обмеження на імпорт закордонних товарів швидко позначилися на становищі міст, віднині мимоволі переорієнтованих на внутрішній російський ринок, і то хіба як перевалочних пунктів руху сировини до Москви й Петербурґа, бо готові промислові товари – текстиль, папір, зброя, металеві вироби – в Україну завозились звідти, підриваючи її власне ремісниче виробництво. Водночас поява заснованих за ініціативою влади казенних мануфактур, тобто фабрик, на яких працювали приписані до них селяни довколишніх сіл, закладала міну під традиційну цехову систему.

Нашаровуючись на загальний занепад міського життя, спричинений старінням маґдебурґій на обшарах Речі Посполитої, система заходів Петра І в підсумку призвела до того, що хоч на території Гетьманату нараховувалося близько 200 населених пунктів міського типу, проте місто як таке (за винятком хіба Києва) тут по суті зникло, підмінившись, за влучним висловом Михайла Слабченка, "його сурогатом – ярмарковим пунктом". На це вказують, зокрема, і неймовірно низькі показники заселеності: навіть у найбільшому з міських осередків, Києві, кількість дворів коливалася в межах 2,5–6 тис., а в решті полкових центрів пересічно не перевищувала 400–600. Маґдебурзьке право, яким користувалися такі "міста" (а швидше – великі села), трактувалося козацькими владами без належного пошанування. Відтак раз у раз спалахували конфлікти міських самоврядних органів з сотниками і полковниками, а в Києві – з гетьманами. За виразний приклад може слугувати виснажлива епопея протистояння Київського магістрату гетьманам, яка тривала від правління Івана Самойловича до складення повноважень Кирилом Розумовським. Незгоди виникали з будь-якого, часто малосуттєвого, приводу і супроводжувались розлогими скаргами городян царю та воєводам на дії козацьких влад. На цьому втрачали обидві сторони – і старшина, і міщанство, бо кожний конфлікт давав добрий привід для втручання в міські справи, під виглядом приличного устроения крок за кроком урізаючи повноваження самоврядних інституцій. Каяття прийшло запізно, як видно на прикладі щойно згаданого Києва. Коли указом Миколи І від 23 грудня 1834 р. була остаточно ліквідована київська маґдебурґія, на той час уже безнадійно розладнана корупцією і фінансовими зловживаннями, містом ходив анонімний вірш, в якому констатувалося:

Прогуляли справу наші,

Москаль буде розбирать!

Проте коли економіка Гетьманської України, поволі перетворювана на колоніальний придаток російських промислових центрів, руйнувалася ніби сама собою, зсередини, то заходи щодо корекції політичного устрою були більш цілеспрямованими. Початок їм поклали репресії над прибічниками Івана Мазепи з одночасним встановленням пильного нагляду за старшинським корпусом. Як писав київський генерал-губернатор кн. Дмитро Голіцин,

для нашої безпечності на Україні треба насамперед посіяти ворожнечу між полковниками й гетьманом… треба, щоб у всіх містах полковниками були люди, які не згодні з гетьманом; коли вони будуть не згодні, то всі їхні діла будуть нам відкриті…

Згідно з указом 1715 р., гетьман міг затверджувати полковників лише після погодження з царським резидентом, а з 1730-х років їх уже без церемоній призначувано, не питаючи гетьманської згоди. Характерно, що власне після Полтавського розгрому серед полкової старшини уперше з'явилися люди немісцевого походження, зате непорушної вірності – серби Антон Танський і Михайло Милорадович, росіянин Петро Толстой та ін.

Реформуючи загальноімперські органи вищого управління, коли старі прикази були замінені так званими колегіями, Петро І замість одного з Посольських приказів – Малоросійського – у 1722 р. створив Малоросійську колегію, підпорядковану не Колегії іноземних справ (що прийшла на зміну Посольським приказам), а Сенату, відкрито продемонструвавши, що в його очах Гетьманат уже не виглядав незалежним політичним організмом. Потреба в Малоросійській колегії мотивувалася необхідністю припинити в судах и войску беспорядков для охранения малороссийского народа, але її справжнім завданням стало запровадження контролю за фінансами. Колегія діяла у складі шести офіцерів-росіян, командирів розквартированих в Україні царських полків. Резидувала вона в Глухові, очолювана президентом Степаном Вельяміновим, який публічно заявляв старшині:

Согну я вас, что и другие треснут! Уже ваши давнины переменить велено, а поступать с вами по-новому.

Конфлікт між Вельяміновим і козацькими верхами виніс на поверхню політичного життя чернігівського полковника Павла Полуботка, з іменем якого пов'язаний останній епізод відкритого протистояння України Петербурґові. Після смерті Івана Скоропадського (1722) старшина звернулася до Петра І за дозволом обрати нового гетьмана, покладаючи тимчасові гетьманські обов'язки на Полуботка. В той же час вступила в адміністративні повноваження і Малоросійська колегія, яка заходилася налагоджувати облік податкових надходжень і приймати скарги на дії Генерального суду та старшини від осіб, невдоволених органами козацького управління. Цим самим президент Колегії фактично поставив під власний контроль суди, фінанси й адміністрацію, тобто ті сфери, які досі підлягали віданню гетьмана. На кількаразові клопотання про якнайшвидше проведення гетьманських виборів Петро І відповів, що усі гетьмани були зрадниками Російської держави, тож тепер він розмірковує над тим, аби підшукати вельми вірного і надійного чоловіка. Отже, про вільний вибір уже не було й мови, а Полуботок, кандидатуру якого старшина пропонувала ще 1709 р., при обранні Скоропадського, серед благонадійних не числився (як говорив Петро І, він надто хитрий – з нього може вийти другий Мазепа).

Тим часом суперечки між генеральною старшиною і Вельяміновим, який докладав енергійних зусиль до підпорядкування собі Генеральної військової канцелярії, судів і скарбниці, розгорялися дедалі дужче. Врешті в серпні 1723 р. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чернишем та писарем Семеном Савичем були викликані в Петербурґ для пояснень. Навздогін клопотанню, яке вони везли з собою, прохаючи ліквідувати ненависну Колегію, туди ж були переслані так звані Коломацькі чолобитні, складені в таборі над р. Коломак, де восени 1723 р. стояло козацьке військо. Одна з них містила прохання про вибори нового гетьмана, а друга – про відміну запроваджених Малоросійською колегією податків, непідпорядкування їй козацьких судів і звільнення України від постоїв царської армії. Під обома стояли підписи більшості генеральної старшини і полковників, причому останні висловлювалися не лише від свого імені, але й від товариства, тобто рядових козаків.

Роздратований цією несподіваною активністю, Петро І наказав ув'язнити в Петропавлівській фортеці спершу Полуботка, Черниша і Савича, а невдовзі й заарештованих в Україні та привезених до Петербурґа інших "змовників" – миргородського полковника Данила Апостола, генерального осавула Василя Жураківського, генерального бунчужного Якова Лизогуба, регента Генеральної військової канцелярії Дмитра Володьківського та ін. Розпочалося слідство: в'язням загрожувало заслання до Сибіру, а Полуботкові – й того гірше, бо за доносом земляка, а нині первенствующего члена св. Синода Феофана Прокоповича йому закидали зв'язки з Пилипом Орликом. Розв'язка була раптовою. Наприкінці грудня 1724 р. у казематі помер Павло Полуботок (його поховано на фортечному цвинтарі церкви Сампсонія-прочанолюбця), а за місяць зійшов у могилу і його могутній ворог Петро І. Ще через два тижні справа була закрита, хоча заарештовану старшину разом з родинами певний час продовжували тримати в столиці заручниками.

18 лютого 1725 р. з приводу подій, що сталися, було оголошено офіційний маніфест. Головна провина в ньому складалася на скверное лакомство старшини, котра прагнула збагачення, простой народ обидя и разоряя, тоді як захищати його була покликана Малоросійська колегія, створена в інтересах поспольства. Коментуючи це, не можна не визнати, що старшина й справді не гребувала прибиранням до рук чужого, утискаючи козаків та селян. Проте ще менше роль народного благодійника пасувала царському урядові: зусиллями Малоросійської колегії грошові збори з населення тільки за два роки її урядування (1722–1724) збільшилися з 45 до 140 тис. рублів.